“Ти не розумієш свого щастя. Інші в Бога просять такого, а ти носом вернеш” – так мені каже сусідка попиваючи каву на кухні. Для неї все просто – є чорне і біле, її діти далеко, то й судить як людина що не в “темі”.
Як же я чекала виходу на пенсію! Останні п’ять років були для мене справжнім випробуванням. Здоров’я почало підводити, інколи і з ліжка не підведешся, а треба йти і ще 12 годин працювати на ногах. Добре, що співробітниці, хоч і молоді, але дівчата хороші – прикривали як могли. Так і дочовгала я до рубежу “пенсія”.
Ніяких я планів не тримала в голові на вільні свої роки. Просто хотіла відпочити – все. Не прокидатись з самого ранку, не малювати обличчя, не складати обід в судочок, а просто виспатись досхочу, ввімкнути телевізор, чи музику, або просто слухати тишу.
Та ж хіба дадуть? Я не сама в квартирі, ще маю сина і невістку з дітьми на своїх сорока квадратах. Невістка тільки-но з декрету вийшла, менший онук в садку, а старший в школі.
Так от стала я дещо цікаве помічати: зранку Оля, невістка моя, біжить на роботу і між іншим так:
– Мамо, Ярослава в садок заведіть я не встигаю. Речі я приготувала, їжа на плиті. Внизу водій, ну ніяк. – і побігла.
Або збираються вихідними цілий ранок кудись, а потім до мене в кімнату зазирають і між іншим кажуть, що їдуть до друзів на дачу. Просять, аби я за дітьми наглянула, бо вони будуть аж в понеділок з самого ранку.
І це все так просто і так буденно. Ніби й не про відповідальність мова, ніби мені те, що вазони полити, чи пил протерти – зробив і забув.
Ви не подумайте, я люблю і сина і невістку і онуків, я щаслива що вони у мене є. Але й на те, аби замінити дітям тата і маму я згоди не давала. То лиш сказати “заведи в садок” легко, а мені з тим трирічним непосидою як? За руку він не йде – біжить попереду. Ольга молода, для неї наздогнати на раз два, а мені як? Або, закомандує самокат. То я й з квартири не виходжу, бо він із тим самокатом і на сходи і на дорогу, бо там асфальт рівний.
— Мамо, не вигадуй. – каже син, – він слухняний, ти скажи і він слухає.
Ну так, слухає, як тато і мама кажуть. А от мене він просто не чує. Сміється і тікає. То в нього гра така. А нагодувати? Окрема історія, бо й невістка не може інколи впросити поїсти, а про себе мовчу.
Я не раз говорила сину і невістці, що мені з дітьми бути важко, але їм що вітер по вусі – не чують. Старший онук теж із характером і робить усе тільки так, як сам вважає правильним. Ні сил, ні терпіння у мене домовлятись немає. Інколи до смішного доходить. Торгується, бо не хоче зі столу свою чашку прибрати, або сміття винести.
А це – надумали вони їхати у відрядження. Пропозиція прекрасна, на місяць їх у інше місто направляють нову мережу магазинів запускати. Ніби, як і вигідно і підвищення світить обом, але ж діти як?
— Добре, – каже син, – що ти, мамо на пенсії. Діти з тобою. Всього місяць, не повеземо ж ми їх у невідоме місто?
Звучить правильно і логічно, та в мене аж підскочило все, коли я те почула. Відмовилась одразу ж. Сказала, що день мені важко, а місяць я з ними не буду і крапка.
— Мамо, не починай. Ти ж бабуся. У яке ти нас становище ставиш? Що з Полтави викликати маму Олі?.
Але сваха також не поспішає їхати. В неї саме городи і господарство, сказала, що згодна, але малих до неї везти потрібно. Але ж старший у школі. А уроки як?
От і вийшло, що на мене єдина надія, а я ні в яку.
— На кону наша кар’єра і добробут родини. – кажуть мені обоє.
Однак я стою на своєму і крапка. Скажіть, невже мене так важко зрозуміти?
Бабусі, ви б на моєму місці погодились би взяти на плечі таку відповідальність? Ну скажіть, хіба я не права?
Головна картинка ілюстративна.
