— Ти лицемірка! Ти нічим не краща за тата! Ти казала, що ми для тебе найголовніші, а тепер робиш те саме, що й він! — Голос Софії, моєї шістнадцятирічної доньки, був настільки сповнений обурення, що мені здалося, ніби я фізично відчула її розчарування. Вона стояла посеред вітальні, висока, напружена, з очима, в яких палав підлітковий гнів, спрямований прямо на мене.
Я намагалася дихати рівно. Тарас, мій дванадцятирічний син, сидів на дивані, втупившись у свій телефон, але я бачила, як стиснуті його губи, як нерухомо лежить він, ніби перетворившись на емоційний камуфляж. Його мовчання було гучнішим за Софіїн запал.
— Софіє, це неправда, — я спробувала підійти до неї, але вона відступила. — Послухай мене. Почуття приходять, коли їх не чекаєш, і це доросле життя. Твоєму батькові і мені було важко разом, і ми розійшлися. Але моє життя не закінчилося!
— Брехня! — Вона майже вигукнула. — Усе ваше доросле життя — це брехня! Спочатку ви брехали про те, що вам “важко жити разом”, коли тато просто пішов до іншої! А тепер ти! Ти казала, що не займатимешся “такими дурницями”, доки ми не закінчимо школу. Я чула!
— Але ж я нікого не привела у цей дім! — Я відчувала, як моє терпіння тоншає. — Ми з Андрієм.
— А ти хочеш, щоб він прийшов сюди? — Вона перебила мене, і її очі розширилися. — Щоб він тут сидів за нашим столом, там, де сидів тато? Ні! Цього не буде. Якщо ти хочеш бачитися з нами, він тут не з’явиться!
Це був ультиматум.
Ми з Віктором, батьком моїх дітей, розійшлися три роки тому. Це сталося досить цивілізовано, без публічних сцен, але нестерпно важко. Причина була, як це часто буває, банальною і прозаїчною.
Я була надмірно поглинена вихованням дітей, їхніми гуртками, роботою і кар’єрою. Я просто перестала приділяти достатньо уваги Вікторові, а він… він знайшов те, чого йому бракувало, в обіймах іншої жінки.
Коли я почала здогадуватися про зміни в його поведінці, я морально “притиснула” його, і він зізнався у всьому. Ми обоє розуміли, що це кінець. Але ми вирішили не втягувати дітей і не називати їм справжню причину.
Ми сказали Софії та Тарасу, що розлучаємося, бо нам обом “дуже важко жити разом, і краще розійтися по різних кутах, щоб зберегти добрі стосунки”.
Діти, особливо Софія, дуже переживали. Вони не могли зрозуміти, як це “важко”, якщо ми не сваримося. Але вони змирилися.
Віктор одразу переїхав до тієї другої жінки. Але ми довго тримали легенду, аби захистити дітей.
— Тато просто винаймає квартиру, — пояснювала я дітям. — Але там дуже зла господиня, вона не дозволяє, щоб до нього приходили діти. Тому тато може зустрічатися з вами лише у нас, вдома.
Віктор приїжджав регулярно. Ми з ним не лаялися, але я завжди намагалася вийти з дому — мені було фізично неприємно його бачити. Я йшла у справах, у магазин, до подруги, даючи їм можливість спокійно побути разом.
Рівно через рік “зла господиня” набула обрисів законної дружини. Моя мама, на жаль, не вміла тримати язик за зубами. Вона “проговорилася” Софії під час чергового візиту, що “твій батько не просто квартиру знімає, а вже давно одружився на тій розлучниці!”.
Це був емоційний розрив. Діти були збентежені. Вони відчули, що їхня довіра була зраджена. Вони ревнували його до “розлучниці” і навіть деякий час не хотіли його бачити.
Віктор, розуміючи, що наробив, мав серйозну розмову з дітьми. Він пояснював, що не хотів їх засмучувати, що не брехав, а “захищав”.
— Ми не хочемо, щоб ти нас захищав брехнею, — сказала йому тоді Софія, уже тоді показуючи свій характер. — І якщо ти хочеш з нами бачитися, то вона та жінка, ніколи не повинна з’являтися у нашому полі зору. Ні тут, ні деінде. Нам це неприємно.
Віктор, звісно, погодився. Я не могла його звинувачувати. Діти були справді емоційно травмовані. І я погоджуся, що вони у нас трохи егоїстичні, але ж вони діти, і це був їхній спосіб захиститися від зовнішнього світу, що розколовся.
Я завжди намагалася бути перед дітьми ідеальною, турботливою, “правильною” мамою. Усе моє життя оберталося навколо їхнього благополуччя та моєї роботи. Але я не була монахинею. Мені не були чужі вечірки з друзями, посиденьки в ресторанах, просто відпочинок від щоденної рутини.
Проте діти ніколи не бачили мене в “непотрібному” вигляді. Якщо я збиралася відпочити, я відвозила їх до своєї мами, а коли поверталася, була “бадьорою і правильною”. Тому перед ними я була без вад, без “вивороту” особистого життя.
Рік тому був новорічний корпоратив у престижному ресторані. Наша компанія святкувала в одному залі, а за сусідніми столами — велика будівельна фірма. Танці були спільні, атмосфера — розслаблена і святкова.
Мене запросив на танець один із прорабів тієї фірми. Андрій. Високий, з добрими очима і спокійним, впевненим тоном. Ми танцювали кілька разів поспіль, і я відчула між нами якусь дивну, теплу іскру.
Коли ми прощалися, я залишила йому свій номер телефону. Але він подзвонив лише після новорічних свят. Він вибачився, сказав, що не хотів поспішати. І тут усе закрутилося.
Мій коханий чоловік, Андрій, жив сам. У нього була своя гарна квартира і надійний автомобіль. Він не був першим красенем, але випромінював доброту і надійність.
Він мав колишню родину, але його син уже виріс, йому було дев’ятнадцять, тож жодних обтяжень у вигляді виплат чи фінансових зобов’язань у нього не було. Він був фінансово забезпечений, працював інженером, його професія була стабільною і високооплачуваною.
На перше побачення він приніс мені розкішний букет квітів. Але я не могла його забрати додому. Я віднесла його сусідці.
— Що я поясню дітям? — думала я з острахом.
Я ж їм дала обіцянку! Під час тієї важкої розмови, коли вони дізналися про Віктора, я сказала, що “поки ви не виростете, я своїм особистим життям займатися не буду”. Тоді вони зраділи, відчувши свою важливість.
І ось, потихеньку, як дев’ятнадцятирічна дівчина, я почала бігати на таємні побачення. Усе відбувалося потайки, нікому я не довіряла своєї таємниці.
Тільки матері я, чомусь, проговорилася — напевно, через бажання отримати хоч якесь схвалення. А вона, як я вже знала, секрети зберігати не вміла.
Минуло пів року моїх “таємних місій”, і моя мама “стукнула” дітям. Не знаю, що саме вона сказала і як виглядала розмова, але результат був катастрофічний.
Я навіть не встигла зайти у квартиру, коли мене зустріла Софія.
— Де ти була? — запитала вона, і я зрозуміла, що все.
— Я була… на діловій зустрічі, — пролепетала я.
— Не бреши мені, — сказала вона, і в її голосі не було поваги, лише холодний, дорослий осуд. — Бабуся мені все розповіла. Ти зустрічаєшся з якимось чоловіком. Ти таємно бігаєш на побачення!
— Так, я зустрічаюся, — я вирішила, що тепер брехати безглуздо. — Я доросла жінка, Софіє.
— Ти лицемірка! — Її голос зламався. — Ти нічим не краща за її тата! Ти така сама! Ти прикидалася, що ти не така, що ти правильна, а тепер.
Я спробувала їй пояснити, що таке трапляється: любов не чекаєш, а вона раптом приходить. Що це не зрада, а просто новий етап мого життя.
— Це зрада нашої довіри! — наполягала вона. — Ти обіцяла!
Тарас не ридав, але замкнувся в собі “по-чоловічому”. Він перестав зі мною розмовляти, відповідав лише односкладно, уникаючи мого погляду. Вони змовилися. Вони почали вдвох мене ігнорувати, створюючи вдома важку, гнітючу атмосферу.
Я розумію, у них підлітковий вік, нерви можуть бути на межі з будь-якого приводу. Але мені було боляче бачити, як руйнується наш зв’язок.
Урешті-решт, вони поставили мені ультиматум, такий самий, як і батькові:
— Щоб духу твого чоловіка в нашому домі не було! Ніколи!
Причому вони навіть не бачили Андрія, не знали, який він насправді хороший, добрий і порядний чоловік. Їм було достатньо самого факту його існування.
Досі все так і відбувається. Я зустрічаюся з Андрієм у нього. Він усе знає про моїх дітей, про їхні ультиматуми, про мій страх. Він дуже терплячий, але я знаю, що це не може тривати вічно. Він уже робив спробу освідчитися мені, але я сказала йому, що маю “вирішити ситуацію з дітьми”.
— Я розумію, що вони на першому місці, Олено, — сказав він мені якось увечері. — Але мені потрібна стабільність. Я готовий чекати, але дай мені хоч надію, що це не триватиме роками.
Після моїх зустрічей діти завжди нервують. Хоча мова не йде про мої стосунки з чоловіком у нашому домі, вони все одно відчувають мою відсутність, мою “двозначність”.
Я часто думаю про те, що мені треба якось розійтися з Андрієм заради дітей. Я страшенно боюся втратити з ними близький зв’язок, боюся, що вони перестануть мені довіряти і віддаляться.
Але мене зупиняє страх самотності. Вони виростуть, створять власні сім’ї, поїдуть, можливо, в інші міста. І чи потрібна я їм буду тоді? У моєї подруги схожа доля: вона виховувала дуже ревниву доньку, поставила хрест на особистому житті і тепер, коли донька живе далеко, вона зовсім сама і постійно скаржиться на свою самотність.
Що ж таке можна зробити, щоб діти хоча б лояльно ставилися до моїх зустрічей із коханим чоловіком? Як пояснити їм, що моя любов до них не меншає від того, що я знайшла щастя для себе?
Чи все ж доведеться розлучитись із Андрієм?
Головна картинка ілстративна.
