За вікном нашої кухні була непроглядна ніч, але в самому приміщенні напруга була такою, що, здавалося, освітлення може потьмяніти. Я стояла біля столу, тримаючи в руках порожнє горнятко, а мій чоловік, Віктор, сидів навпроти, уникаючи мого погляду. Я вирішила, що маю бути максимально рішучою.

— Вікторе, моя оплачувана відпустка, яке я взяла, добігає кінця, — почала я, мій голос був низьким, щоб не почула його мати, Катерина Василівна, яка спала у сусідній кімнаті. — Нам потрібно прийняти остаточне рішення. Я не можу більше бути цілодобовим наглядачем. Нам необхідно знайти спеціалізований заклад для догляду.

Віктор різко підняв голову. Його обличчя, завжди спокійне, тепер було напружене і виснажене.

— Я ж тобі вже стільки разів казав! — він намагався говорити тихо, але його голос тремтів від образи. — Я не віддам маму в той… у той заклад! Вона моя мати, Олено! Ти хочеш, щоб я її просто покинув, як непотрібну річ?

— Я не хочу, щоб ти її «покинув»! — я зробила крок до столу, міцно стискаючи горнятко. — Я хочу, щоб вона отримувала кваліфікований, професійний догляд, який ми не можемо їй дати! Ти хоча б раз провів з нею цілий день, Вікторе? Ти бачив, як вона поводиться? Вона вчора о другій ночі залишила газову плиту відкритою, думаючи, що варить кашу! Ти знаєш, як це небезпечно для всіх нас? Ти просто приходиш пізно і відмахуєшся: «Старенька спить, і добре».

Віктор опустив погляд, його плечі опустилися.

— Ти перебільшуєш, Олено. Вона просто старенька. Вона трохи забудькувата, але їй тут краще, вона серед рідних, вона вдома.

— Вона не вдома! Вона в нашому домі, Вікторе, який вона перетворила на місце постійної тривоги та ризику! — я поставила горнятко на стіл. — Я пропоную тобі єдиний справедливий варіант: візьми ти відпустку. На два тижні. Ходи за нею по п’ятах, як я. Годуй, допомагай з гігієною, закривай за нею крани і шукай вночі, коли вона йде «на роботу». Відчуй це на собі, а потім ми поговоримо про наш «обов’язок».

Він підвів очі, у них промайнуло роздратування.

— Ти мені погрожуєш? Це моя мати! Ти повинна зрозуміти, що це наш спільний обов’язок! Ми мусимо витримати!

— Мій обов’язок — це піклуватися про наших дітей і про своє власне психічне здоров’я! А ти просто перекладаєш всю складність на мене, бо тобі так зручніше. Ти тікаєш, Вікторе, ти просто тікаєш з роботи пізніше, щоб уникнути спілкування з нею! Ні. Я так більше не можу. Якщо ти не готовий визнати реальність і діяти, я мушу піти звідси.

Віктор підскочив зі стільця. Він дивився на мене з виразом цілковитої розгубленості.

— Куди ти підеш? Ти ж не кинеш мене?

— Ні, Вікторе. Я рятую себе і нашого молодшого сина, — сказала я, і мої слова пролунали як фінальний вирок. — Ти подзвониш мені, коли будеш готовий визнати реальність і знайти для матері місце, де їй буде справді безпечно.

Я швидко пішла до спальні. Я знала, що більше не повернуся в цей дім, поки він не прийме рішення.

Мене звати Олена, і до недавнього часу мої стосунки зі свекрухою, Катериною Василівною, були взірцевими. Їй уже давно за вісімдесят, але ще два роки тому вона була сповнена сил.

Катерина Василівна — жінка надзвичайно гостинна, «хлібосольна», як кажуть у нас. Ми з Віктором і дітьми, Павлом та Тарасом, часто її навідували.

Нас завжди чекав щедрий стіл, вона з радістю спілкувалася з нами, розпитувала про справи, жартувала і чудово сприймала жарти у свій бік. Жодних проблем, жодних натяків на ускладнення, лише приємне спілкування.

Ми з Віктором були дуже раді, що наші діти мають таку чудову бабусю.

— Мамо, — казав їй Віктор, коли ми збиралися додому, — ти як завжди, змусила нас переїсти! Дякуємо тобі!

— Нема за що, синку, — сміялася вона. — Приїжджайте частіше, поки я можу вас нагодувати!

Усе почало змінюватися поступово. Під час одного з наших звичайних візитів я помітила, що гумор і жарти до Катерини Василівни, здається, не доходять. Або доходять, але у дуже дивній інтерпретації. Вона якось дивно ображалася, замикалася в собі.

Якось Віктор розповів їй новий анекдот про рибалку, а вона раптом насупилася.

— Чому ти так говориш, Вікторе? — запитала вона похмуро. — Ти що, натякаєш на мене?

Ми з Віктором перезирнулися.

— Що ти, мамо! Це просто жарт, — спробував він заспокоїти її.

— Ні, ти щось задумав. І ти, Олено, теж смієшся. Ви щось приховуєте! — вона відвернулася і пішла до кухні.

Тоді я подумала, що це просто випадковість, можливо, вона була не в гуморі, а тут ми зі своїми жартами. Але це виявилося лише початком.

Наступного разу нас чекав справжній сюрприз, який змусив мене серйозно задуматися. Ми сиділи за столом, обговорювали якісь буденні новини, коли Катерина Василівна раптом змінила тему.

— Знаєте, я не можу знайти ту значну суму, яку відкладала на придбання холодильника, — сказала вона, дивлячись на нас вибачливим тоном, наче просила вибачення. — Може, ви випадково її взяли? Просто віддайте, і все.

Ми з Віктором перезирнулися. Це було, м’яко кажучи, дивно з кількох причин.

По-перше, ми й гадки не мали, де вона зберігає свої заощадження. По-друге, ми півтора року тому разом із нею купували новий, великий холодильник, і ми самі додали значну частину коштів на це придбання.

Холодильник працював бездоганно, і не було жодного сенсу купувати новий. По-третє, це було пряме звинувачення. Невже вона думала, що ми, її син та невістка, можемо дозволити собі привласнити її кошти?

Я намагалася м’яко відвести розмову в нейтральне русло.

— Катерино Василівно, холодильник чудовий. А про гроші не хвилюйтеся. Можливо, ви просто переклали їх, коли наводили лад?

Свекруха через кілька хвилин уже й забула про нібито втрачену суму. Вона почала розповідати про якісь старі серіали, і знову стала веселою.

Вдома ми з Віктором обговорили ці дивні зміни у її поведінці.

— Вона щось дивне говорить, — сказав Віктор, насупившись. — Я не розумію, що з нею відбувається.

— Це не схоже на звичайну старечу забудькуватість, Вікторе, — зауважила я. — Можливо, їй просто сумно.

Ми вирішили «почекати і подивитися». А чекати довелося недовго.

Через день нам зателефонувала сусідка Катерини Василівни, пані Галина. Її голос був схвильований.

— Ви мусите негайно приїхати! — сказала вона. — Я випадково побачила Катерину Василівну на автобусній зупинці з великою валізою. Я підійшла, а вона мені каже, що через дві години має літак на Канарські острови, вирішила, мовляв, відпочити!

Ми з Віктором переглянулися в повному подиві. У нашому місті немає аеропорту, і Канарські острови були, м’яко кажучи, нереалістичним місцем для подорожі.

Пані Галина, на щастя, проявила мудрість. Вона вигадала якусь історію про «нельотну погоду», умовила свекруху повернутися додому і зателефонувала нам.

Коли ми приїхали, Катерина Василівна зустріла нас, як ні в чому не бувало. Валіза стояла біля порога.

— Що трапилося? Чому ви так швидко приїхали? — запитала вона.

— Що з валізою, мамо? — запитав Віктор.

— А, це? — вона махнула рукою. — Просто наводила лад. Збираюся викинути старі речі, вони вже давно тут стоять і припадають пилом.

Ми зрозуміли, що ситуація набула серйозного оберту. Ми, м’якими, але наполегливими розмовами, переконали Катерину Василівну поїхати з нами «перевірити здоров’я» до «знайомого лікаря». Ми, звичайно, не сказали, що це буде фахівець із психічного здоров’я.

Лікар, поспілкувавшись із нею близько пів години, вийшов до нас із пригніченим виразом обличчя.

— Діагноз однозначний, — сказав він, — На жаль, це вже не лікується, але може бути стабілізовано. Їй потрібен стаціонарний догляд і обов’язково — цілодобовий нагляд. Це необхідно для її власної безпеки і для безпеки оточуючих.

Ми вийшли з лікарні в пригніченому стані.

— Я категорично проти того, щоб віддавати маму в такий заклад, — заявив Віктор дорогою додому. — Вона моя мати.

— Вікторе, але ж лікар сказав, що їй потрібен постійний нагляд! — заперечила я. — Ми ж не зможемо забезпечити це цілодобово. Ми обоє працюємо!

— Я знаю, — сказав він, і на його обличчі відбилася внутрішня боротьба. — Але я не можу інакше. Я пропоную забрати її до нас. Ми зможемо контролювати її поведінку, а ввечері я буду з нею.

Я наполягала хоча б на проходженні курсу стаціонарного лікування, щоб стабілізувати її стан, але Віктор був непохитний.

— Ні. Вона буде вдома, з нами.

Ми вирішили здавати її дім в оренду, щоб мати додатковий дохід для покриття майбутніх серйозних витрат, пов’язаних з її доглядом. За один день ми зібрали її речі, домовилися з рієлтором і перевезли Катерину Василівну до нас.

— Як чудово! — сказала свекруха, озираючись у нашій вітальні. — Разом нам буде веселіше!

Вона ніби у воду дивилася. Тільки ця «веселість» не мала нічого спільного з позитивними емоціями. Вона поводилася непередбачувано і дивно щодня.

— Вночі вона не спить, — поскаржилася я Вікторові. — Вона вмикає світло по всій квартирі, щоб «ніхто не загубився».

— Це дрібниці, Олено. Просто вимикай за нею, — відмахнувся він.

Іншим разом я знайшла її біля відкритого крана на кухні. Вода лилася.

— Що ви робите, Катерино Василівно? — запитала я.

— Я готую воду для прання, — спокійно відповіла вона. — Але щось вона не нагрівається.

А вранці вона почала збиратися на роботу.

— Я спізнююся, Вікторе! У мене ж квартальний звіт! — говорила вона, одягаючи пальто, яке носила десять років тому.

Всього за тиждень наш дім перетворився на місце, де панувала постійна тривога. Старший син, Павло, який навчався в інституті, не витримав. Він домовився з комендантом гуртожитку і «втік», зайнявши вільне місце в кімнаті свого товариша. Молодший, Тарас, став замикатись від бабусі, постійно сидячи у своїй кімнаті.

Віктор, мій чоловік, став приходити з роботи якомога пізніше. Катерина Василівна лягала спати рано і вимагала абсолютної тиші. Віктор знав, що коли вона засне, його активність зійде нанівець, і він уникне спілкування з нею.

— Вікторе, вона заснула, — казала я йому ввечері, коли він заходив у двері.

— Добре, — казав він, і з його обличчя сходила напруга. — Старенька спить, і добре.

Коли я розповідала йому про нові «пригоди» його матері — про загублені речі, про спроби вийти з дому вночі, він просто відмахувався.

— Я ж працював цілий день, Олено, — казав він, — не обтяжуй мене цим, будь ласка.

Моя оплачувана відпустка добігала кінця. Я зрозуміла, що цей тягар я нести більше не можу.

Після тієї гострої розмови, я зібрала речі, взяла Тараса і поїхала до своїх батьків. Мені потрібно було врятувати себе.

Віктор зателефонував через чотири дні. Його голос був глухим, втомленим і сповненим розпачу.

— Олено, повертайся. Тут просто божевільня. Я не справляюся.

— Ти справді зрозумів, Вікторе? — запитала я.

— Так, я зрозумів. Прости мене. Я вже попередньо знайшов заклад із профільним доглядом. Це не лікування, як ти казала, а стабілізація. Я не можу її тут залишити, це небезпечно.

Я відчула полегшення. Він нарешті визнав реальність.

Зараз Катерина Василівна перебуває в спеціалізованому стаціонарі під наглядом лікарів. Вона щодня отримує необхідну допомогу. Вона впізнає нас через раз, і з кожним разом ці моменти ясності стають все коротшими.

Догляд у тому закладі вимагає серйозної суми. Поки що нам вистачає коштів, які ми отримуємо за оренду її дому, а далі буде видно. Це велика кількість грошових знаків, але це ціна за її безпеку і за наш спокій.

Своїм дітям обом я одразу сказала, аби вони і не думали класти собі на плечі такий тягар, якщо і зі мною у старості станеться щось подібне. Так. шкода рідну людину, але треба розуміти, що стара юдина, не мала дитина. Я люблю своїх дітей і точно не бажаю аби вони клали своє життя і здоров’я на от такий мій стан.

Вважаю це єдино-правильним варіантом. Ну скажіть мені, хіба я не права?

Головна картинка ілюстративна.