Ліда складала речі у валізи мовчки. Вона робила це методично, наче перераховувала кожну дрібницю в реєстрі. Кожна футболка Максима, яку вона згортала, нагадувала їй про те, як він сидів перед телевізором, вигукуючи коментарі до гри, поки вона намагалася вкласти малого спати. Максим стояв у дверях, тримаючи в руках пульт, наче це був його єдиний зв’язок із реальністю.

Початок їхнього життя в будинку Лідиних батьків тепер здавався їй дивним періодом затишшя. Батько Ліди тоді майже не бував удома, постійно їздив у справах, заробляючи на ту саму квартиру, в якій вони зараз стояли. Мати Ліди намагалася не втручатися, обминала гострі кути, наче боялася порушити крихкий спокій молодої сім’ї. Але телефонні дзвінки з райцентру прошивали цей спокій щовечора. Мати Максима дзвонила завжди в той час, коли вони мали серйозну розмову.

— Так, мамо. Кажеш, болить? Може, тобі привезти щось? — Максим слухав довгі монологи про самопочуття матері, ігноруючи дружину.

Поки наговориться з мамою, а інколи й поїде до неї, то вже або дружина спить, або новий день почався і непорозуміння нікуди не дівалися.

Ліда дивилася на нього і відчувала, як усередині закипає холодна відстороненість. Вона згадувала свої поїздки до бабусі в село, де треба було копати картоплю чи білити хату, і свою роботу над дисертацією вечорами. Максим у цей час або їхав до мами, або вивчав турнірні таблиці.

Коли вони нарешті переїхали у власне житло, куплене її батьками, ситуація лише загострилася. Квартира стала для Максима місцем, де можна було нарешті розслабитися від «тиску» тещі, але для його матері вона стала новим об’єктом для ревізій.

Одного вечора мати Максима приїхала без попередження. Ліда затрималася на кафедрі, і коли відчинила двері, побачила картину: Максим стоїть біля плити з ганчіркою, а його мати сидить на стільці, притиснувши руку до грудей.

— Ти подивися на це, — процідила вона, побачивши Ліду. — Мій син миє плиту. Ти взагалі жінка чи хто? Батьки тебе тільки фарбуватися навчили, а елементарних речей не пояснили.

Ліда поставила сумку на підлогу. Вона відчула, як пальці заніміли від гніву.

— Я філолог, а не покоївка, — спокійно відповіла Ліда. — У нас у родині кожен робить те, що встигає.

Максим тоді промовчав. Він просто продовжував терти поверхню плити, уникаючи погляду обох жінок.

Життя перетворилося на чергування спортивних матчів та риболовлі. Максим приходив з роботи і відразу вмикав телевізор. Якщо його команда програвала, він ставав похмурим, не розмовляв і наступного дня збирав вудки. Його сусід по під’їзду вже чекав на нього біля машини. Ліда дивилася на ці збори через вікно. Вона думала про те, що риболовля — це лише спосіб втекти від необхідності приймати рішення вдома.

Коли з’явився малий Максимко, Ліда сподівалася на зміни. Вона думала, що відповідальність за дитину змусить чоловіка переглянути пріоритети. Але Максим почав втікати ще активніше.

— Він плаче, Лідо. Я не можу зосередитися. У мене голова розколюється від цього шуму, — кинув він одного разу, збираючи рюкзак.

— Це твоя дитина, Максиме. Йому потрібен батько, а не глядач хокею у сусідній квартирі.

— Я піду до мами, допоможу їй на городі. Вона каже, що їй зовсім зле.

Ліда залишалася сама. Вона навчилася справлятися з усім: від пелюшок до кранів, що протікають. Її мати, яка спочатку намагалася бути демократичною, врешті не витримала. Коли вона побачила, як Максим у чергову неділю збирається до своєї матері, поки Ліда намагається заколисати малого з температурою, вона перегородила йому шлях.

— Ти кудись зібрався? — запитала теща.

— До мами. Їй треба допомогти.

— А Ліда? А дитина? Твоя мама хворіє рівно тоді, коли треба щось робити вдома. Ти не п’єш, не гуляєш, але тебе просто немає поруч.

— Моя мама каже, що Максимко на мене навіть не схожий. Може, мені взагалі тут не місце? — Максим випалив це, не дивлячись у вічі.

Мати Ліди зблідла.

— Має щастя, що не схожий. Якщо хочеш слухати маму — йди до неї.

У неділю вранці на порозі з’явилася свекруха. Вона не зайшла, а буквально влетіла в коридор. У Ліди саме була її кума Оля, вони пили чай на кухні.

— Хто це хоче вигнати мого сина? — скрикнула свекруха. — Якби не він, ти б досі в дівках сиділа зі своїми книжками. А тепер що? Коханця завела, поки мій син працює?

— Жінко, тихіше, дитину розбудите! — Оля вийшла в коридор, тримаючи в руках горнятко.

— А ти хто така? Ти на оцю рівняєшся, що одягу пристойного не має?! — свекруха переключилася на нову ціль.

Оля лише посміхнулася. Вона спокійно поставила горнятко на тумбу.

— Про вас, мабуть, пісні пишуть. Знаєте, такі, де чорти стежки замітають там, де ви проходите.

— Ой, серце! — мати Максима раптом схопилася рукою за правий бік і почала повільно осідати на пуф. — Максиме, води! Вони мене доконають!

— Серце з іншого боку, — сухо зауважила Оля. — Припиняйте цей спектакль.

Максим стояв поруч, розгублено дивлячись на матір.

— Мамо, вставай. Ходімо звідси. Я заберу речі.

Ліда спостерігала за цією сценою через двері кімнати. Вона не відчувала ні жалю, ні радості. Тільки втому, яка накопичувалася роками.

Сьогодні вона збирала Максиму сумки, дивилася, як він забирає з полиці пульт від телевізора, який приніс із собою.

— Ти дійсно йдеш? — запитала Ліда, коли він уже стояв у дверях.

— Так. Мама каже, що я знайду собі когось, хто буде мене цінувати.

— Іди, Максиме. Тільки не забудь вудки.

Коли двері зачинилися, у квартирі стало тихо. Малий Максимко прокинувся і тихо закректав у ліжечку. Ліда підійшла до нього і взяла на руки. Вона дивилася у вікно на те, як Максим йде до машини. Його рухи були повільними, невпевненими.

Оля подзвонила.

— Ти як?

— Добре, — відповіла Ліда. — Нарешті телевізор можна буде вимкнути.

Ліда почала розкладати свої речі назад у шафу. Кожна полиця, яка звільнилася від речей Максима, давала їй відчуття дивної свободи. Вона знала, що завтра буде знову робота, дитина і побутові клопоти, але тепер у цих клопотах не було місця для чужих претензій та нескінченних скарг на здоров’я, яке чудесним чином виліковувалося після досягнення мети.

А які у вас стосунки зі свекрухами?