— Знаєш, я вчора дивився на неї, поки вона намагалася скласти той безглуздий конструктор, — Максим крутив у руках порожню чашку, не дивлячись мені в очі. — І зрозумів одну річ. Я нічого не відчуваю, Олено. Порожнечу.

Я відчула, як холоне чай у моїх руках.

— Вона дитина, Максе. Їй лише три роки. Вона дивиться на тебе так, ніби ти — центр її всесвіту.

— Вона не мій всесвіт, — різко відповів він. — Вона — чужа маленька людина, яка забрала в мене дружину. Ти постійно з нею. Всі твої думки — про її успіхи, про її розвиток. А де ми? Де те життя, яке ми планували? Оленко, я дізнавався… процедуру можна повернути назад. Юридично це можливо. Ми просто скажемо, що не впоралися.

Я повільно поставила горнятко на стіл.

— Ти зараз пропонуєш відмовитися від неї? Як від зламаної іграшки, яку можна повернути в магазин?

— Я пропоную повернути нам наше щастя. Хіба нам було погано удвох? У нас були плани, ми хотіли подорожувати, будувати кар’єру. Давай просто визнаємо помилку.

Я подивилася на нього так, ніби бачила вперше. Чоловік, з яким я прожила десять років, раптом став для мене зовсім незнайомим.

Ми з Максимом познайомилися ще в університеті. Наша історія була схожа на красиве кіно: спільні мрії, амбіції, перша робота в престижному агентстві.

Ми швидко піднімалися кар’єрними сходами. Керівництво нас цінувало, ми отримували солідні винагороди за свої проєкти. Нам вистачало на все: на затишну квартиру, на подорожі до океану, на розкішні вечері.

Але в нашому ідеальному домі панувала тиша. Спочатку ми не зважали на це. Були молоді, хотіли пожити для себе. Але минали роки, і я почала помічати, що в гостях у друзів я все частіше затримуюсь біля дитячих ліжечок.

Ми не робили жодних перешкод для появи нового життя, але воно не приходило.

— Можливо, нам варто перевіритися? — обережно запитала я якось увечері, коли ми поверталися з хрестин у моєї сестри.

— Навіщо ці формальності? — посміхнувся Максим, стискаючи мою руку. — Все станеться само собою, коли прийде час. Не бери в голову.

Але час минав, а дитячий сміх у нашій квартирі так і не лунав. Почалися нескінченні візити до фахівців, складні процедури, які виснажували і морально, і фізично.

Щоразу, коли тест показував одну смужку, я відчувала, як у мені щось гасне.

— Схоже, природа має на нас інші плани, — сказала я після третьої невдачі, ховаючи обличчя в долонях. Максим обіймав мене, заспокоював, але я бачила, що він теж втомився від цієї боротьби.

Ідея прийшла до мене вночі. Я довго не могла заснути, роздивляючись тіні на стелі.

— Максе, ти спиш? — прошепотіла я.

— Майже. Щось трапилося?

— Давай станемо батьками. Ту, є ж дитинка десь, яка вже чекає на батьків. Світу не важливо, як вона з’явиться в нашій сім’ї. Важливо лише те, що ми зможемо подарувати їй любов.

Максим мовчав хвилину, яка здалася мені вічністю.

— Якщо це зробить тебе щасливою, я згоден. У тебе вже є хтось на прикметі?

— Ні, я хотіла спочатку почути твою думку. Ми зробимо це разом.

Ми об’їздили кілька закладів, поки не опинилися в невеликому будинку дитини на околиці міста. Завідувачка, сива жінка з теплим поглядом, запросила нас до кабінету.

— У нас є дівчинка, Софійка. Їй два з половиною роки. Вона дуже тиха, навіть занадто. Знаєте, такі діти часто просто не знають, що можна проявляти емоції. Вона трохи відстає в мовленні, але лікарі кажуть, що це через брак індивідуальної уваги. З нею треба займатися, розкривати її.

Коли ми зайшли до ігрової кімнати, я одразу її побачила. Маленька дівчинка з великими карими очима сиділа осторонь від інших дітей і зосереджено перекладала сині кубики з однієї коробки в іншу.

Вона не підбігла до нас, не просилася на руки. Вона просто підняла очі й довго дивилася на мене, ніби намагалася згадати щось дуже важливе.

Оформлення документів затягнулося на кілька місяців. Ми приїжджали до неї щодня. Я привозила нові іграшки, намагалася розмовляти з нею, але Софійка лише мовчки кивала.

Максим спочатку теж брав активну участь, але з часом я помітила, що він все частіше залишається в машині, посилаючись на термінові дзвінки по роботі.

— Вона якась… дивна, — сказав він одного разу по дорозі додому. — Інші діти бігають, галасують, а вона як маленька доросла. Тобі не здається, що з нею буде занадто складно?

— Їй просто потрібен дім, Максе. Ось побачиш, вона відтане.

Коли ми нарешті привезли Софійку додому, я відчула себе найщасливішою жінкою у світі. Я облаштувала їй найкращу кімнату, купила сотні книг та розвиваючих ігор. Але реальність виявилася непростою. Дівчинка майже не говорила, вона часто замикалася в собі.

Я почала шукати те, що зможе її зацікавити. Ми пробували ліпити з пластиліну, складати пазли, танцювати. І ось одного разу я дала їй аркуш паперу та акварельні фарби.

Софійка вперше посміхнулася. Вона почала малювати не пензликом, а пальчиками. Яскраві плями перетворювалися на квіти, дерева, химерних істот.

Я була в захваті. Я купувала їй найкращі матеріали, і незабаром стіна в її кімнаті була обвішана шедеврами маленької художниці.

Проте Максим ставав дедалі холоднішим. Він почав затримуватися на роботі, а коли приходив, то майже не спілкувався з донькою. Софійка відчувала це. Щоразу, коли він заходив до кімнати, вона ховалася за мою спину або просто мовчки йшла до свого куточка.

Одного разу Максим повернувся додому раніше. Він був у поганому гуморі через якусь невдачу в агентстві. Софійка, сяючи від радості, підбігла до нього, тримаючи в руках свій новий малюнок — там була зображена велика яскрава квітка.

— Тату, дивись! — вперше так чітко звернулася вона до нього.

Він побіжно глянув на папір, де залишилися ще вологі сліди фарби.

— Софіє, ти знову забруднила руки? І подивися на підлогу, там пляма! Олено, невже не можна навчити дитину порядку? Тепер нам доведеться робити ремонт через ці її малюнки.

Дівчинка миттєво знітилася. Її очі наповнилися сльозами, вона випустила аркуш і тихо пішла до себе.

— Як ти можеш так з нею поводитися? — обурилася я. — Вона вперше сама до тебе підійшла!

— Я втомився, — відрізав він. — Втомився від цього вічного безладу і від того, що я в цьому домі на десятому місці.

Саме після того випадку на кухні відбулася та розмова, з якої я почала свою розповідь. Максим справді вірив, що все можна повернути, як було.

— Я не зміню своєї думки, — твердо сказала я, коли він замовк. — Софійка — моя дитина. І якщо ти ставиш мені ультиматум, то вибір очевидний. Я обираю її.

— Ти руйнуєш нашу сім’ю через власну впертість! — він підвищив голос.

— Сім’ю руйнуєш ти, бо не маєш серця. Я подаю на розірвання шлюбу. Можеш не турбуватися про фінанси, я не вимагатиму від тебе нічого, якщо ти просто зникнеш із нашого життя.

Ми розійшлися. Максим виявився настільки дріб’язковим, що через своїх юристів домігся анулювання будь-яких зобов’язань щодо Софійки. Мені було байдуже. Я мала роботу, мала сили й, головне, мала доньку.

Ми залишилися вдвох. Наші вечори стали спокійними й наповненими теплом. Я часто читала їй казки перед сном. Софійка обожнювала історію, яку я вигадала сама.

— Жила-була прекрасна мандрівниця, — починала я, погладжуючи її по волоссю. — Вона довго шукала свою стежинку в лісі, поки не зустріла маленьку зірочку, яка впала з неба. Зірочка сумувала, бо в неї не було дому. Тоді мандрівниця взяла її за руку, і вони разом збудували кришталевий замок. Але їм бракувало доброго лицаря, який би захищав їх від холодних вітрів.

Одного разу Софійка перервала мене:

— Мамо, а лицар прийде? Він знає, де наш замок?

— Обов’язково знайде, сонечко. Головне — вірити.

Минув рік. Софійка вже впевнено розмовляла, пішла до дитячого садка і продовжувала створювати свої яскраві картини. Я ж повністю присвятила себе їй, навіть не думаючи про нові стосунки.

Одного осіннього дня я забирала її з садочка пізніше, ніж зазвичай. Коли ми вийшли на подвір’я, я побачила чоловіка, який намагався полагодити зламану гойдалку на майданчику.

Це був Сергій, батько одного з хлопчиків у групі Софійки. Ми кілька разів бачилися на зборах, але ніколи не спілкувалися близько.

— Добрий вечір, — посміхнувся він. — Ось, вирішив підсобити, а то дітям нема де гратися.

Софійка раптом випустила мою руку і підійшла до нього.

— Ви вмієте все лагодити? — запитала вона, заглядаючи йому в очі.

— Майже все, — відповів Сергій, присідаючи перед нею. — А що в тебе зламалося?

— У моєї мами в казці лицар загубився. Ти не він?

Я почервоніла до коренів волосся, намагаючись відвести Софійку, але Сергій лише розсміявся. У нього був такий добрий і щирий сміх, що на душі миттєво стало легко.

— Знаєш, я якраз шукав один кришталевий замок. Може, ви мені підкажете дорогу?

Це була зустріч, яка змінила все. Сергій виявився саме тією людиною, якої нам так бракувало. Він не просто став моїм чоловіком, він став справжнім татом для Софійки. Він годинами міг сидіти з нею на підлозі, розмальовуючи великі шматки шпалер, і ніколи не скаржився на безлад.

Я змогла стати мамою ще одній дитині – сину Сергія. Його матері не стало ще до того, як він почав усвідомлювати цей світ, тому майже одразу він назвав мене мамою і дуже тепло прийняв.

Зараз, дивлячись на нашу родину, я розумію: іноді потрібно пройти крізь темний ліс і втратити те, що здавалося цінним, щоб знайти справжній скарб.

Мій ювілей, який я колись так боялася зустріти на самоті, став найщасливішим днем, бо поруч були троє людей, які люблять мене не за щось, а просто за те, що я є.

А та стара історія з Максимом… вона залишилася в минулому, як прочитана книга, яку більше ніколи не хочеться відкривати. Адже тепер у мене є власна казка, де лицар нарешті знайшов шлях додому. А в замку хай і повний безлад, зате спокій і дитячий сміх.

Головна кратинка ілюстративна.