fbpx
Дозвілля
– Ти про свою матір за 12 років жодного разу не згадав, а тепер за спадщиною приїхав?

Без мами я залишилася досить рано. Мені не було ще й 20 років. Для молодої домашньої дівчини, якою я тоді була, залишитися одній було дуже страшно.

З батьком у мене не склалося, він залишив сім’ю відразу після мого народження. На допомогу нам тоді прийшла мамина старша сестра, тітка Аня. Вона жила не в нашому місті, а в селі, за 40 кілометрів.

Але вона кожні вихідні, а іноді і серед тижня приїжджала до моєї мами. Допомагала виховувати мене, привозила сільські продукти, давала гроші. Адже мама залишилася без засобів до існування, після того, як батько покинув нас.

– Нічого, Марічко, – говорила вона сестрі, – вистоїмо. А якщо ні – замикай свою квартиру і давай до мене, ти ж зараз не працюєш.

В кінці-кінців мама так і поступила і я до 3-х років жила у тітки Анни в селі. А самій їй теж було дуже непросто. Тітка жила у великому будинку їх з мамою батьків, поралася по господарству сама.

Вона після весілля через півроку вже залишилася вдовою. Свого майбутнього сина чоловік тітки Анни так і не побачив. Але вона не сумувала, та й мамі моїй не давала сумувати.

І вона перша прийшла на допомогу мені, коли мами не стало . Вона і інститут мені не дала кинути, і заміж мене видала. І з моєю дочкою суттєво допомагала. А ми з чоловіком часто їздили до неї, допомогти в неосяжному сільському господарстві.

Син тітки Анни вже давно виріс, він був старший за мене на 15 років, поїхав жити до столиці, де його дружина отримала квартиру від заводу, на якому працювала. Вона теж була із села, але, виїхавши до столиці, запишалися.

– Фу, який бруд, – морщила ніс Ніна, на початку сімейного життя ще приїжджаючи в гості до свекрухи, – гноєм пахне. І невже не можна помити ці мерзенні калоші!

У цьому взутті тітка ходила годувати свиней, воно стояло на вулиці, біля заднього входу в будинок. Тітка Аня починала метушитися, намагаючись догодити невістці, але це було неможливо.

Я не буду пити це молоко, – відверталася Ніна від столу, – і воду цю не буду.

Можна було подумати, що вона виросла в сім’ї лорда, не менше, хоча власні батьки Ніни жили через кілька будинків від тітки і в їхньому будинку і на столі було все те ж саме.

Читайте також: Не дочекався: Васильку, візьми мене на Великдень додому, візьми мене, синку

На мене і мого чоловіка Ніна теж поглядала гидливо: провінціали.

– Мішо, – зверталася Ніна до свого чоловіка, – ось ця твоя родичка від свекрухи не вилазить, дивись, загарбає вона твою спадщину.

Це говорилося при нас, а Міша весело сміявся над словами дружини. Ми з чоловіком намагалися не звертати уваги. В гості до двоюрідного брата я не їздила і не збиралася. А ось за тітку мені було прикро.

Поступово син перестав їздити до матері зовсім. У селі шепотілися: Міша з дружиною до тещі приїхав, а до матері і не зайшов навіть.

– Зовсім Нінка відбила чоловіка від рідної матері, – говорила сусідка тітка Мирослава, – та й він, не кращий, слухає свою вертихвістку. Анюта одна його піднімала, все для нього, а син очей до матері не показує(джерело).

Тітка плакала, крадькома, але що вона могла вдіяти …

Коли вона захворіла, Міша не з’явився ні разу. Лікарі сказали, що шансів на одужання немає, все, що можна зробити – дати їй спокійно і без бoлю піти. Чоловік мій сказав, що з лікарні тітку ми забираємо до нас.

Я дзвонила двоюрідному братові, але трубку весь час брала Ніна. Кликати чоловіка до телефону вона відмовлялася, а одного разу сказала так:

– Хворіє, а мені яке діло? І Міші діла немає. У нас своє життя, у свекрухи своє. Ви грошей хочете з нас зрубати? Ні? Ну так і не телефонуйте моєму чоловікові!

Гроші нам були не потрібні, я хотіла, щоб син встиг попрощатися зі своєю матір’ю. Але він так і не приїхав.

Про смepть матері йому повідомила теща. Він з’явився на поминках, коли ми вже проводили тітку на сільський цвинтap. З ним була і його дружина, яка відразу почала ходити по кімнатах і розпоряджатися:

– Телевізор зараз заберемо, і цей кришталь, а решта потім вивеземо. Так, – звернулася вона до мене, – після поминок занеси ключ від будинку моїй матері, вона прийде і свій замок повісить.

Ось тут і встала зі свого місця сусідка, тітка Мирослава:

– Ей, Нінко, – сказала літня жінка, – покладеш усе те на місце, не хотіла я на поминках це питання піднімати, але доведеться, інакше, ти, як гієна справжня, все тут розориш-розхапаєш!

Мирослава і дістала з сумки документ, заповіт на будинок, тітка ще до того, як лягти в лікарню, відписала свій будинок мені.

Я заплакала, а брат Міша з дружиною почали кричати, що у суді вони скасують заповіт, що маму я силоміць змусила його написати.

– А ось і ні, – подала голос сусідка тітка Тоня, – ми з Мирославою і Анею їздили до нотаріуса, як знала Анюта, що син з невісткою судитися надумають. Ти, Міша, про матір останні 12 років і не згадав ні разу, та й навіщо тобі цей будинок? Твоєї праці тут немає, ти ж допомагав тільки тестю з тещею, а не матері рідний.

А під час цієї розмови Ніна, під шумок, пов’язувала в покривало, зняте з ліжка, тк, що було в будинку цінного. Зупиняти я її не намагалася.

А в будинок тітки Анни, побудований ще моїм дідом, ми з чоловіком переїхали після сороковин. Квартиру міську здали квартирантам: виросте дочка, потім туди і жити піде, а ми краще тут, на землі.

Міша перестав приїжджати в своє рідне село. Зовсім. Видно глузування і презирство односельців за ставлення до власної матері, сильно на нього вплинули.

А у задніх дверях мого тепер дому, так і стоять калоші. У них тепер люблять спати пустотливі кошенята, яких принесла по весні улюблена кішка тітки Анни.

Ні, я ті калоші не взуваю.

facebook