— Ти серйозно зараз? — я стояла в дверях кухні, ледве тримаючи в руках важкі пакунки з продуктами, від яких пальці вже оніміли. — Соломія і Марко не обідали, у раковині гора посуду, а ти навіть не відірвався від гри?
Олег лише повів плечем, не зводячи очей з екрана монітора, де футболісти завзято ганяли м’яча.
— Не починай, Яно. Я весь день працював, маю право на відпочинок. Сама розберешся, не маленька, — кинув він холодним тоном.
Я глибоко вдихнула, намагаючись опанувати себе. Після складного звіту на роботі та забігу магазинами це було останнє, що я хотіла почути.
— Розберуся? Добре. Дітям я зварила кашу, вони вже поїли. Ось твої котлети, які я готувала позавчора. Розігрій собі сам.
Олег нарешті повернув голову, і в його погляді промайнула зверхність.
— Ти пропонуєш мені їсти страву триденної давнини? Яна, я дбаю про своє самопочуття. Мені потрібно щось свіже, щойно з плити. Де твоя турбота про чоловіка?
Це була остання крапля.
— Турбота? — мій голос став тихим, але твердим. — Знаєш що, любителю свіжої їжі… Якщо тобі так бракує сервісу, можеш забезпечити його собі самостійно. Але бажано не в моєму домі.
Олег на мить завагався. Він знав, що житло належить лише мені, і йти під сорок років до батьків з розповідями про «невдалу вечерю» було б верхом сорому.
Минуло три тижні від тієї розмови. Тепер наша оселя нагадує комунальну квартиру, де мешкають абсолютно чужі люди. Те, що починалося як звичайна суперечка через побутові дрібниці, переросло в якийсь дивний експеримент із виживання.
Олег не пішов. Мабуть, перспектива пояснювати мамі й татові, чому успішний дорослий чоловік раптом опинився на їхньому порозі з валізою, виявилася надто принизливою. Але він обрав іншу тактику — тактику повної автономії.
Знаєте, я була вражена. Виявляється, мій чоловік, який роками не міг знайти власні шкарпетки в шафі, раптом став ідеальною «господинею». Тільки от ця господарність має дуже специфічний характер.
— Мамо, а чим це так смачно пахне з кухні? — запитав учора Марко, принюхуючись до ароматів прянощів та запеченого м’яса.
— Тато готує собі вечерю, сонечко, — відповіла я, намагаючись приховати сум.
Олег стояв біля плити, майстерно орудуючи ножем. Він запік собі соковиту шинку з травами, зробив вишуканий салат і навіть зварив справжню каву. Але найдивніше було те, що він сів обідати наодинці. Він не запропонував ні шматочка ні мені, ні власним дітям.
Це виглядало настільки сюрреалістично, що я спочатку навіть не знала, як реагувати. Людина, яка раніше не могла підігріти собі суп, тепер створювала кулінарні шедеври виключно для власного шлунку.
Олег пішов далі. Тепер він сам прасує свої сорочки до ідеального стану, сам купує собі дорогі делікатеси і ховає їх у маленькому відділенні холодильника, куди нам «вхід заборонено». Він навіть почав самостійно планувати свій бюджет, виділяючи кошти лише на власні потреби та мінімальні внески за комуналку, які він мовчки кладе на тумбочку в коридорі.
— Яно, я купив собі новий засіб для прання, — сказав він якось мимохідь. — Не використовуй його для дитячих речей, він дорогий і гіпоалергенний саме для моєї шкіри.
Я лише кивнула. Мені було і смішно, і гірко водночас. Соломія, наша старша донька, часто спостерігає за цим «театром абсурду» з нерозумінням.
— Мамо, чому тато більше не вечеряє з нами? Він на нас образився? — запитала вона, коли ми втрьох сіли за стіл їсти звичайні макарони з сиром.
— Тато зараз проходить складний етап самопізнання, — спробувала я віджартуватися, хоча всередині все стискалося. — Йому потрібно побути незалежним.
Хіба я могла сказати дітям правду? Що їхній батько вирішив пограти в «ображеного хлопчика», бо йому не подали свіжоспечених пирогів після того, як він проігнорував прохання про допомогу?
Цей стан «холодної нейтральності» триває надто довго. Кожен день у квартирі панує тиша, яку порушує лише брязкіт виделок Олега, коли він насолоджується черговою самостійно приготованою стравою.
Я бачу, як він хизується своєю незалежністю. Мовляв, дивись, я і без тебе чудово справляюся! Я сам собі і кухар, і праля, і менеджер. Але він забуває одну важливу річ: сім’я — це не про те, хто краще вміє прасувати сорочки. Це про підтримку, про спільну вечерю, про те, щоб підхопити сумку, коли інший втомився.
На роботі в мене нарешті все стабілізувалося, проекти здані, і я знову маю сили на все. Але повертатися додому, де на мене чекає «сусід», який демонструє свій кулінарний талант лише собі коханому, стає дедалі важче.
Вчора Соломія випадково розлила сік біля Олега, коли він читав газету. Раніше він би просто покликав мене, щоб я витерла. А тепер він мовчки встав, приніс ганчірку, витер калюжу і повернувся до читання, не промовивши до доньки жодного слова, навіть не посміхнувшись.
Це була та сама межа, яку не можна переступати. Якщо людина заради свого егоїзму готова ігнорувати емоційний стан власних дітей, то чи є сенс у такому співіснуванні?
Я дала собі ще кілька днів. Якщо ця гра в автономію не припиниться, якщо не буде щирих вибачень і визнання того, що він поводився негідно, мені доведеться зробити наступний крок. Розлучення — це непросто, особливо коли є діти. Але жити в атмосфері байдужості ще складніше.
Я вже підготувала всі документи на житло, щоб бути впевненою в юридичній безпеці. Моя квартира — це моя фортеця, і в ній повинні жити люди, які люблять одне одного, а не просто ділять спільні квадратні метри.
Сьогодні вранці я прокинулася з дивним відчуттям спокою. Я подивилася на Олега, який на кухні готував собі черговий «ідеальний» сніданок. Він виглядав дуже задоволеним собою, але водночас таким самотнім у цій своїй ідеальності.
— Олеже, нам треба поговорити сьогодні ввечері, — сказала я, заварюючи чай дітям.
— Про що? Про вчорашню кашу? — іронічно запитав він, не обертаючись.
— Ні. Про те, чи є в цьому домі ще чоловік і батько, чи залишився тільки дуже вправний квартирант. Якщо останнє — то нам доведеться обговорити умови твого переїзду. Бо дітям потрібна родина, а не мешканець сусідньої кімнати.
Він на мить завмер із ложкою в руці. Вперше за три тижні в його очах промайнуло щось схоже на тривогу. Йти йому нікуди. та й заробляє він не настільки гарно аби орендувати окрему квартиру і жити на тому ж рівні що й зараз.
— Вистав і забудь. – каже мені мама. – Нащо він тобі?
Знаєте, чим далі тим більше я розумію, що можливо і справді не потрібен. Але ж у нас діти…
Головна кратинка ілюстративна.
