— Ти справді вважаєш, що твоє життя стало кращим, Ярино? Скажи чесно, — я нахилилася до сестри, намагаючись зазирнути їй у вічі, але вона швидко опустила погляд на кухонний рушник, який нервово перебирала в руках.

Ми сиділи на задньому дворі її нового будинку в передмісті. Навколо панував той самий сільський безлад, який я бачила щоразу, коли приїжджала. У повітрі стояв важкий запах від годівлі птиці, а сама Ярина, закутана у безформний халат і хустку, ледь нагадувала ту струнку жінку, яку я знала.

— Звісно, Лідо, — голос Ярини був глухим, позбавленим колишнього дзвіночка. — Я ж вийшла заміж! Це моє щастя. У мене тепер є дім, родина.

— Яка ціна цього «щастя», Ярино? — я обережно торкнулася теми, яка завжди була для неї болючою. — Ти цілий день на ногах. Готування на чотирьох дорослих людей, городина, птиця. Ти обслуговуєш його дорослих дітей, які не хочуть навіть посуд за собою прибрати. Ти як прислуга в цьому домі! І найгірше, ти практично перестала цікавитися життям нашого Ігорчика, свого сина.

Ярина здригнулася, наче від різкого поштовху, але швидко взяла себе в руки.

— Ти просто заздриш, що у мене є чоловік, а у тебе ну, у тебе інше життя. Але я маю статус. А те, що я роблю, це обов’язки дружини. Це нормальне життя, Лідо. Не треба мені читати моралі. Ти завжди була занадто вільна.

— Я вільна і щаслива, Ярино, — твердо відповіла я, показуючи на свій телефон, де миттєво з’явилося повідомлення від мого чоловіка. — А ти поглянь на себе. Волосся під хусткою, балахон, руки у землі. Ти завжди хотіла заміж, і ось воно — твоє заміжнє життя. Але чи додало тобі це обручка на пальці справжньої радості? Я ж бачу, що ні.

Ярина нарешті підняла погляд, і в її очах була така гіркота та відчай, що моє серце стиснулося.

— Ти нічого не розумієш, Лідо. Це складно.

Цей гострий діалог став постійним лейтмотивом наших рідкісних зустрічей. Я бачила її боротьбу, її самообман, але не могла зупинити її стрімке падіння у прірву чужого, виснажливого життя.

Життя моєї старшої сестри, Ярини, з самого початку пішло шляхом, на якому було багато випробувань. Вона була гарною, ефектною дівчиною, але, на жаль, дуже наївною і занадто прив’язаною до ідеї “великого кохання”. У 21 рік вона познайомилася з чоловіком, який був удвічі старший, одружений і приїжджав у наше місто у відрядження.

Він був із тих, хто вміє причарувати. Високий, завжди при костюмі, із впевненою, “хазяйською” манерою спілкування. Ярина була повністю зачарована.

Вона бігала до нього у готель на зустрічі, вони винаймали невеличкі квартири на кілька днів, а іноді він навіть залишався у нас, коли наша мама, провідниця, йшла у черговий тривалий рейс.

Мені, тоді ще підлітку, цей чоловік не подобався. Він був досить брутальним, міг грубо мені відповісти, вигнати з кімнати, коли вони там були вдвох.

— Іди погуляй, малеча. Нам треба поговорити, — це було найлагідніше, що я чула від нього.

Але Ярина танула від одного його погляду. Вона була готова робити все, що він скаже.

Ці стосунки тривали чотири роки. Чотири роки моральних коливань, порожніх обіцянок і прихованих зустрічей. Усе закінчилося, коли Ярина завагітніла.

Чоловік, який до цього часу обіцяв “вирішити питання з розлученням”, “забезпечити” та “створити нову сім’ю”, просто зник. Він залишив невелику суму коштів на початку, які швидко закінчилися, і розчинився у своєму місті, у своєму справжньому, законному житті.

Ярина переживала дуже важко. Вона плакала, намагалася його розшукати, але все було марно. Номери змінені, адреси не відповідали дійсності. Вона народила сина Ігоря.

Але, на жаль, вона не знайшла тієї глибини материнських почуттів, на яку очікувала. Вона ніби підсвідомо звинувачувала дитину у тому, що через нього її життя перетворилося на руїну.

Вона могла кинути маленького Ігорчика на нас із мамою і піти до подруг, щоб “потопити свій смуток”. Це був справжній депресивний період, що тривав майже два роки.

Вона витягувала себе за волосся з цього стану, але їй було неймовірно важко. Вона не віддавалася поганим звичкам, але її дух був зламаний.

Коли вона нарешті “прочухалася”, їй стало зрозуміло: вона майже не відчуває особливої прихильності до сина. Залишилася лише глибока образа до того чоловіка-зрадника, який, як вона вважала, зламав її долю.

Їй було майже тридцять, а вона була матір’ю-одиначкою, і ніхто не кликав її заміж. Це стало її могутнім комплексом меншовартості.

Племінник Ігорчик так і залишився виховуватися у нашої мами. Мама, звичайно, його любила і доглядала, як власного сина. А Ярина тим часом шукала своє щастя, керуючись бажанням отримати “обручку і статус”.

Наступні роки Ярина прожила у пошуках стабільності, які були, м’яко кажучи, невдалими.

Спочатку було співжиття з чоловіком, яке тривало близько трьох років. Він виявився фінансовим експлуататором. Приходив додому лише у день отримання Яриною зарплатні.

Кілька днів жив за її рахунок, демонструючи бурхливу увагу, а потім пропадав, незрозуміло де проводячи час, до наступної зарплатні.

— Ярино, ти ж бачиш, що він тобою користується! — казала я їй, коли вже мала власну сім’ю і могла об’єктивно оцінити ситуацію.

— Лідо, ти просто не розумієш, як важко бути одній. Він хоча б поруч, — відмахувалася вона, заплющуючи очі на очевидні речі.

Потім був інший, із яким вона прожила два роки. Цей чоловік, на жаль, мав схильність до надмірного вживання спиртного і був доволі нестриманий у спілкуванні, часто підвищуючи тон. Знову ж таки, нічого путнього.

Кожен із них категорично відмовлявся узаконювати стосунки, що для Ярини було прямо кінцем світу. Вона поступово перестала спілкуватися з колишніми подругами, а мені, рідній сестрі, навіть почала заздрити. У мене був чудовий чоловік, двоє діток, стабільність і любов. Усе, чого вона так прагнула, але не могла отримати.

— Тобі легко говорити, Лідо. У тебе є чоловік, — часто докоряла вона, не помічаючи, що я сама будувала свій добробут і щастя.

Коли Ярині виповнилося 48 років, відбулося “чудо”. Вона познайомилася з чоловіком, на рік молодшим за неї, і після року стосунків він зробив їй пропозицію. Вона була на сьомому небі.

Весілля вирішили приурочити до її п’ятдесятирічного ювілею. Це була п’ятниця — ідеальний день, як вона вважала, для початку нового, “правильного” життя.

Але коли ми познайомилися з її нареченим, наш початковий захват швидко змінився на обурення.

Чоловік, якого вона обрала, звалився на неї, як сніг на голову, із цілим “причепом” проблем: він був розлучений, мав двох дорослих дітей (сина 24 років і доньку 19 років).

Ці діти були “гордістю” батька, але на ділі — вони сиділи на його шиї. Не вчилися, не працювали, повністю забезпечувалися татом. Їхня рідна мати жила окремо, вважаючи, що “виростила” дітей і тепер їх має утримувати батько.

У нього був свій будинок у передмісті — нічого розкішного, радше схожий на сільський. Але там панувала суцільна занедбаність, що одразу впадало в око. Усе це виглядало так, ніби моїй сестрі знайшли застосування лише як безоплатній домашній обслузі.

Головна вимога нареченого була простою: дружина не повинна працювати, а має бути “господинею в домі”. Це звучало благородно, але означало: від самого ранку — господарство (годування гусей, курей, індиків, які чомусь опинилися у них на дворі), потім городи, прибирання великого будинку і, звісно ж, готування на всю їхню “родину” з чотирьох осіб.

Матеріально Ярина тепер повністю залежала від чоловіка. Хоча він і не отримував великих прибутків, але дуже пишався своєю “забезпеченістю”.

Найбільш обурливим було те, що Ярина обслуговувала його великолітніх дітей, як маленьких. Вона прибирала у їхніх кімнатах, готувала їхні улюблені страви. Донька була відвертою грубіянкою, а син — лінивим і неохайним. А нова мачуха все терпіла.

— Ти віриш, Лідо? — розповідала вона мені по телефону. — Він сказав, що я повинна створити для його дітей “справжній дім”. Вони ж потерпали після розлучення.

— А ти не потерпаєш, Ярино? — тихо запитала я. — А Ігорчик? Ти про нього зовсім забула? Уся твоя увага тепер дістається чужим, дорослим людям.

Ось воно — довгоочікуване заміжнє щастя.

Я приїхала до них на свято. Це були не затишні сімейні посиденьки, а гучне застілля з друзями її чоловіка, які дуже швидко перейшли до стану космонавтів у відкритому космосі. А Ярина весь вечір провела біля плити, подаючи страви і прибираючи посуд.

Коли я цікавилася у неї, чи щаслива вона тепер, коли її мрія здійснилася, вона сумно посміхалася.

— Звісно, щаслива, Лідо.

Я дивилася на неї. Вона була втомлена, виснажена цим постійним обслуговуванням. Так, вона отримала обручку і статус “заміжня жінка”. Але чи принесло це їй справжню радість?

Чи вартував цей статус її особистої свободи, її гідності та, найголовніше, її власного сина, який виріс майже не відчуваючи материнської уваги?

Я бачила, що ця обручка не додала їй щастя, а лише новий тягар. Одного я не розумію: невже настільки важлива ота обручка? В чому щастя?

Головнак артинка ілюстративна.