Це була третя година ночі, коли світло монітора вже пливло перед очима колами. Проєкт житлового комплексу, над яким я працювала останній тиждень, вимагав правок, і кожна лінія на кресленні здавалася мені нескінченною.
Я відкинулася на спинку крісла, міцно потерла перенісся, намагаючись вгамувати напругу, що оселилася десь у глибині.
За вікном заснув Київ, вкритий ковдрою сизого туману, а в квартирі панувала тиша, яка тиснула на вуха не гірше за гул будівництва.
Олексій давно пішов до спальні — він навіть не поцікавився, чи планую я сьогодні взагалі відпочивати.
Власне, чоловік перестав цікавитися моїм станом уже давно. Його увага була специфічною: він не запитував про мої успіхи чи втому, не пропонував допомоги з вечерею.
Натомість він регулярно висловлював невдоволення тим, що я занадто багато часу проводжу за комп’ютером, що оселя перетворилася на робочий кабінет, і що «нормальні жінки» мають зовсім інші пріоритети.
— Олексію, я роблю це заради нас, заради майбутнього, — намагалася я пояснити йому ще ввечері, коли він роздратовано грюкнув дверима кухні.
— Ти робиш це заради своєї гордині, Олено, — кинув він тоді. — Усі ці підробітки… ти просто не вмієш жити спокійно.
Нормальні жінки. Я мимоволі посміхнулася, повертаючись до складних розрахунків. Мабуть, вони не сидять до світанку, доробляючи чужі замовлення за додаткову винагороду.
Вони відпочивають по вихідних, ходять у кіно, зустрічаються з подругами на каву.
Але у нормальних жінок матері не втрачають зір.
Недуга моєї мами, Вікторії Сергіївни, почалася два роки тому. Спочатку вона просто нарікала на те, що літери в книжках розпливаються, а дрібний шрифт став недосяжним.
Потім вона відмовилася сідати за кермо, зізнавшись, що боїться не помітити людину на переході.
Згодом ситуація погіршилася настільки, що вона почала зачіпати меблі у власній вітальні.
Фахівці були невблаганні: потрібне негайне втручання, бажано протягом найближчих місяців.
Державна черга розтягнулася на невідомий термін — можливо, рік, а можливо, і більше. Приватна клініка пропонувала рішення, але його вартість була приголомшливою
Для архітектора з моїм стажем це була сума велика, проте реальна. Якщо працювати. Багато працювати. Неймовірно багато працювати.
Я подивилася на годинник: 03:42. За кілька годин потрібно бути в офісі на основній роботі.
Але якщо я завершу цей кресленик сьогодні, замовник обіцяв відчутну премію за терміновість.
Я зробила ковток холодної кави і знову схилилася над проєктом.
До шостої ранку все було готове. Я відправила файли, вимкнула техніку і кілька хвилин просто сиділа в напівтемряві, слухаючи мірне сопіння Олексія за стіною.
Це був сон людини, чия совість абсолютно чиста, бо вона не обтяжує себе чужими турботами.
Хоча це було не зовсім так. У Олексія були свої турботи. Його мати, Тамара Михайлівна, нещодавно оформила кредит на нову квартиру.
Старе житло здалося їй занадто скромним після того, як молодший син облаштувався в іншому місті.
Щомісячні внески були значними, і свекруха регулярно нарікала, що її доходів бухгалтера ледь вистачає на життя.
Олексій щиро переймався. Він щодня телефонував матері, обговорював кожну копійку її витрат, пропонував допомогу.
Я ніколи не заперечувала — батьки є батьки. Але коли чоловік натякнув, що було б добре разом покривати частину її кредиту, я вперше виявила твердість.
— Олексію, у моєї мами серйозні проблеми, — сказала я тоді, намагаючись стримати тремтіння в голосі. — Кожна зароблена мною гривня йде в накопичення для відновлення її здоров’я. Тамара Михайлівна — здорова жінка, вона працює. Нехай сама розраховує свої сили з нерухомістю.
Він образився. Назвав мене бездушною та егоїстичною. Сказав, що порядні люди підтримують родину, а не рахують копійки, коли йдеться про близьких.
— Я і підтримую, — відказала я. — Свою маму. Яка за пів року може повністю зануритися в темряву.
— Твоя мама може почекати, — буркнув він. — Держава рано чи пізно допоможе. А моїй матері платити за житло потрібно вже сьогодні.
Після тієї розмови між нами щось безповоротно зламалося. Це не була миттєва руйнація, радше тріщина, яка з кожним днем ставала все глибшою.
Олексій дедалі частіше залишався ночувати у вітальні, аргументуючи це тим, що не хоче заважати мені працювати.
Я ж усе рідше готувала спільні вечері — на це просто не залишалося життєвих сил після дванадцятигодинних змін.
Проте кошти накопичувалися. Повільно, виснажливо, але впевнено.
Я підвелася і підійшла до письмового столу. Відкрила верхню шухляду, дістала теку з паперами.
ам лежала банківська картка — особлива, відкрита спеціально для цієї мети. Я зазирнула в онлайн-банкінг.
Сума вже була солідною. Залишалося зовсім трохи — ще одна-дві додаткові роботи, і можна буде призначати дату візиту до клініки.
Я сховала картку назад і пішла в душ. Гаряча вода трохи змила втому, але голова залишалася важкою.
«Нічого, — шепотіла я собі. — Ще трохи потерпіти. Заради мами можна».
Робочий день минув як у тумані. Я механічно виконувала обов’язки, відповідала на запити, брала участь у нарадах.
Колеги дивилися на мене з тривогою: темні кола під очима, змарніле обличчя, руки, що іноді здригалися від недосипу.
— Олено, ти як? — запитала Марина, моя колега. — Виглядаєш, м’яко кажучи, не дуже.
— Все гаразд. Просто трохи перевтомилася.
— Ти вже пів року в такому стані. Так і до стаціонару недалеко.
— Скоро все завершиться, — я спробувала посміхнутися. — Залишилося зовсім трохи.
Марина похитала головою, але більше не розпитувала. Усі в офісі знали про стан матері про мої нічні зміни, про те, як я вичавлюю з себе останні краплі енергії заради цієї мети.
Хтось захоплювався, хтось вважав це божевіллям, але ніхто не ліз із непроханими порадами.
До вечора п’ятниці я отримала оплату за терміновий проєкт. Сума на рахунку стала ще ближчою до мети.
Ще один великий об’єкт або пара середніх — тиждень-два роботи — і я зможу зателефонувати лікарю.
Я йшла додому пішки, насолоджуючись прохолодним повітрям. Зайшла до супермаркету, звично обираючи найнеобхідніше: крупи замість делікатесів, прості овочі, мінімум солодощів. Кожна зекономлена гривня була кроком до світла для мами.
Олексій зустрів мене на кухні. Він сидів за столом, зосереджено гортаючи щось у телефоні. Навіть не підняв погляду, коли я зайшла з важкими пакунками.
— Привіт, — мовила я, розкладаючи продукти.
— Угу.
— Як минув твій день?
— Як завжди. Нормально.
Цей діалог повторювався щодня, немов заїжджена платівка. Я давно перестала шукати справжньої близькості — на це просто не вистачало ресурсу.
Все йшло на роботу і на вечірні дзвінки мамі.
Мама телефонувала щовечора. Її голос ставав дедалі тривожнішим.
— Оленочко, я сьогодні мало не полетіла на сходах у під’їзді, — розповідала вона вчора. — Зовсім не помітила сходинку. Добре, що сусіди допомогли.
— Мамо, тримайся, ще зовсім трохи. Скоро ми все виправимо.
— Я не хочу тебе навантажувати, доню. Просто… часом стає дуже лячно. А якщо темрява настане раніше?
— Не настане. Я обіцяю тобі.
Я присіла навпроти Олексія. Він продовжував дивитися в екран, і я помітила, що він активно з кимось листується — повідомлення вилітали одне за одним.
— Щось трапилося? — запитала я.
— З чого ти взяла?
— Ти виглядаєш напруженим.
Олексій нарешті відірвався від телефона. У його погляді промайнуло щось дивне: суміш провини та прихованого роздратування.
— Мати телефонувала, — сказав він. — У неї проблеми.
— Які саме?
— На роботі почалися скорочення. Її попередили про звільнення.
Я відчула, як усередині все стислося. Не від жалю до свекрухи, а від передчуття. Лихого передчуття.
— Прикро, — обережно промовила я. — Вона зможе знайти щось інше?
— Не знаю. У її віці це непросто. А в неї кредит за квартиру.
— Розумію.
Настала тиша. Олексій знову занурився в гаджет, а я почала готувати вечерю. Руки рухалися автоматично, але думки були далеко.
Тамару Михайлівну звільнили. Кредит нікуди не зникне. Олексій точно захоче втрутитися. Але де він візьме такі кошти?
Відповідь була очевидною, і я відганяла її від себе. Ні. Цього не може бути. Кошти на відновлення мами — це недоторканний фонд. Чоловік це чудово знає.
Вихідні минули у дивному напруженні. Олексій багато часу проводив на балконі, розмовляючи з матір’ю пошепки. Я робила вигляд, що нічого не помічаю: працювала, прибирала, готувала.
У неділю ввечері він вперше за довгий час заговорив серйозно.
— Олено, нам потрібно обговорити важливе питання.
Я закрила ноутбук і повернулася до нього. Олексій сидів на дивані, нервово перебираючи пальцями.
— Слухаю тебе.
— Матері справді важко. Не лише через роботу. Вона боїться втратити житло, плаче щоночі.
— Мені дуже шкода, що так сталося.
— Я хочу їй допомогти.
— Допомагай, це твоє право.
Він завагався. Я бачила, як він підбирає слова, намагаючись сформулювати те, що вже давно визріло в його голові.
— У нас є кошти, — нарешті видавив він. — На картці. Там велика сума.
— Це гроші моєї мами.
— Я знаю, але…
— Ні.
— Ти навіть не вислухала мене до кінця!
— Мені не потрібно слухати, Олексію. — Я підійшла до вікна. — Ці кошти призначені для мами. Це не обговорюється.
— Твоя мати може ще почекати! Черга в державній лікарні рано чи пізно підійде!
— Або не підійде вчасно. А її стан погіршується щодня.
— А моя мати може опинитися на вулиці вже наступного місяця!
Я різко обернулася. Олексій стояв посеред кімнати, його обличчя відображало справжню розгубленість, але цей розгубленість було спрямовано зовсім не в той бік.
— Твоя мати — активна жінка, — повільно мовила я. — Їй трохи більше п’ятдесяти. Вона може знайти іншу роботу. Може здати одну кімнату. Може, врешті-решт, продати цю нову квартиру і повернутися в стару — вона ж її не продавала, а просто тримає для твого брата?
— Це не варіант! Там потрібен ремонт, вона не хоче туди повертатися. Вона вклала душу в нову оселю.
— Це варіанти. А у моєї мами варіант лише один — темрява. І чим довше ми зволікаємо, тим менше шансів на успіх.
Чоловік зробив крок до мене, і я мимоволі напружилася. У його очах з’явилася якась холодна, незнайома мені рішучість.
— Ти егоїстка, — просичав він. — Дбаєш лише про свій комфорт і свою матір. А моя родина для тебе — порожнє місце.
— Твоя родина — це я. І за законом, і за життям.
— Моя родина — це жінка, яка мене виростила!
— Тоді йди до неї і живи там.
Ці слова вилетіли швидше, ніж я встигла їх зважити. У кімнаті зависла важка, густа тиша. Олексій дивився на мене так, ніби бачив уперше.
— Ти це серйозно? — його голос охрип.
— Цілком. Якщо інтереси матері для тебе вищі за інтереси дружини — двері відкриті. Я не збираюся змагатися.
Він розвернувся і вийшов. Двері спальні грюкнули так, що здригнулися шибки. Я залишилася стояти біля вікна, намагаючись зрозуміти, що відчуваю.
Страх? Ні. Швидше безмежну, спустошливу втому від людини, яка мала бути моєю опорою, а стала перешкодою.
Ніч була важкою. Я прокидалася від кожного звуку. Олексій так і не вийшов до ранку — мабуть, образа була глибшою, ніж я очікувала.
Ранок понеділка почався о шостій. Я прийняла душ, зварила каву. Сьогодні я планувала зателефонувати в клініку і призначити перший огляд. Грошей на аванс вже цілком вистачало.
Я підійшла до столу і відкрила теку.
Картки не було.
Я завмерла, дивлячись на порожнє місце. Вона завжди була там. Ще вчора ввечері я перевіряла її наявність.
Мої руки почали гарячково перебирати папери. Я витягала документи, заглядала під сторінки, висипала вміст шухляд на підлогу.
Потім кинулася до передпокою, перевірила кишені пальта, сумку — нічого. Нарешті я забігла до спальні. Олексія там не було.
Ліжко застелене, а в шафі помітно поменшало його речей. Його куртка зникла з вішалки, а взуття — з полиці.
Він пішов. Рано-вранці, поки я ще спала.
Я схопила телефон і набрала його номер. Гудок, другий, третій…
— Слухаю.
— Де моя картка?
Настала пауза. Довга.
— Про яку картку ти питаєш?
— Не вдавай, Олексію. Картка з моїми накопиченнями. Де вона?
Він важко зітхнув, як людина, яка заздалегідь підготувала відповідь.
— Я передав її матері.
У мене в очах потемніло. Кімната на мить попливла, і мені довелося вхопитися за стіну, щоб не впасти.
— Що ти зробив?
— Матір звільнили. Їй нема чим платити за житло. Я передав кошти їй.
— Це… це ж кошти на світло для моєї мами!
— Вікторія Сергіївна почекає. Моїй матері вони зараз потрібніші.
Його голос був спокійним. Навіть буденним. Наче він говорив про покупку хліба чи оплату комуналки.
— Мої безсонні ночі, моє здоров’я!
— Нічого я не крав. Ми в шлюбі, у нас усе спільне. Я маю таке ж право на ці кошти, як і ти.
— Це мої зароблені кошти! Ти до них не мав жодного відношення!
— У шлюбі немає твого чи мого. Все загальне.
Я кинула телефон на диван і вибігла з квартири. Не пам’ятаю, як опинилася в метро. У голові пульсувала лише одна думка: встигнути.
Встигнути, поки Тамара Михайлова не зняла все до останньої копійки. Картка не була іменною, а пін-код він знав.
До будинку свекрухи я дісталася за пів години. Двері відчинилися після тривалого дзвінка. Тамара Михайлівна стояла в халаті, з горнятком чаю, і виглядала абсолютно спокійною.
— Олено? Чого ти так рано?
— Де картка?
— Про що ти?
Я не стала чекати запрошення і ввійшла до квартири.
— Олексій передав вам мою банківську картку. Поверніть її негайно.
Свекруха спокійно відійшла до вітальні та сіла в крісло. Квартира була просторою, з дорогим ремонтом — та сама оселя, за яку вона не могла розплатитися.
— Олексій приїжджав на світанку, — мовила вона. — Привіз картку. Сказав, що ви разом вирішили підтримати мене у цей скрутний час.
— Ми нічого не вирішували! Він забрав її без мого відома!
— Не кажи дурниць. Він твій чоловік. Він не може щось «забрати» у власній родині.
Я намагалася говорити рівно, хоча всередині все клекотіло від люті.
— Ці гроші призначені для моєї матері. Вона може втратити зір, розумієте ви це чи ні?
— Ти занадто все себе накручуєш, Олено. — Тамара Михайлівна відпила чаю. — Державна медицина нікуди не зникне. Почекає вона рік, нічого з нею не станеться.
— Вона може перестати бачити за цей рік!
— А я можу залишитися без цієї квартири вже через два місяці. Як ти гадаєш, що в нашій родині пріоритетніше?
Я дивилася на неї і не могла повірити. Вона сиділа в цьому кріслі, абсолютно впевнена у своїй правоті. Жодної краплі сорому чи співчуття.
— Ви вже зняли кошти? — запитала я глухо.
— Звичайно. Вранці в банкоматі поруч.
— Скільки саме?
— Частину. Поки що на три внески по кредиту. Решту заберу пізніше.
Значна частина суми. Кілька місяців мого життя. Безліч годин роботи на межі можливостей.
— Поверніть гроші.
— І не подумаю.
— Це кошти, які заробила я. Своєю працею.
— Ти заробила їх, будучи дружиною мого сина. Отже, ми маємо право розпоряджатися ними на користь сім’ї.
— Ми? — я гірко засміялася. — Ви навіть не запитали мене.
— А навіщо? Олексій — голова вашого дому. Він вирішує такі речі.
Голова дому. Чоловік, який вже третій рік сидить на стабільній, але скромній посаді, отримує менше за мене і витрачає половину заробітку на свої хобі.
Голова, який жодного разу не запропонував допомоги тещі.
Я розвернулася і вийшла, не прощаючись. Вона щось гукала мені вслід, але я не слухала. Вийшла на вулицю, сіла на найближчу лавку.
Руки тремтіли. Телефон розривався від повідомлень Олексія: «Не влаштовуй сцен», «Увечері поговоримо», «Ти маєш бути мудрішою».
Я довго дивилася на екран. Потім зайшла в додаток і заблокувала картку. Все. Тепер вона не зніме більше нічого.
Я набрала маму.
— Оленочко? — її голос був лагідним, але втомленим. — Все добре? Ти якась дивна.
— Мамо… — я запнулася, намагаючись не розплакатися. — Мамо, мені потрібно дещо тобі пояснити.
Наша розмова тривала довго. Мама слухала мовчки. Вона не могла повірити, що зять, якого вона завжди радо приймала, здатен на такий вчинок.
— Олено, можливо, він просто помилився? — тихо запитала вона. — Може, він не усвідомлював наслідків?
— Він усвідомлював все, мамо. Він просто вирішив, що комфорт його матері важливіший за твоє здоров’я.
— А як же я тепер?
Це запитання, сповнене беззахисності, довело мене до сліз.
— Я знайду вихід, мамо. Обіцяю. Я знайду кошти, і все відбудеться вчасно.
— Не треба, дитино. Не бери на себе забагато боргів через мене.
— Треба. Ти — моя мама. Я ніколи не дозволю темряві перемогти.
Після розмови я ще довго сиділа на лавці, спостерігаючи, як повз проходять люди. Для них це був звичайний ранок. Для мене — руїни мого попереднього життя.
Додому я повернулася вдень. Олексій уже був там. Він спокійно пив чай на кухні, наче нічого не сталося.
— Прийшла? — кинув він. — Сподіваюся, ти заспокоїлася і зрозуміла, що сім’я понад усе.
— Я зрозуміла все дуже чітко.
— От і добре.
— Ти хоч на мить задумався, що ти зробив?
— Я допоміг матері. Це обов’язок сина.
— Ти забрав шанс моєї матері на одужання.
— Знову ти про це, — він роздратовано поставив горнятко. — Вона почекає. Держава допоможе…
— Вона може зануритись в темряву!
— Не підвищуй на мене голос!
— Я буду говорити так, як вважаю за потрібне! Бо ти — зрадник! Ти забрав мої сили і віддав їх своїй матері на кредит за квартиру, яка їй навіть не була потрібна! У неї було житло!
Олексій схопився з місця, перекинувши чай. Стіл залило рідиною.
— Не смій ображати мою матір!
— Я кажу правду! Це моя оселя! Моя квартира! І це були мої кошти!
— Нічого подібного! У шлюбі все спільне!
— Досить цієї демагогії! Спільні кошти — це коли ми разом обговорюємо витрати! А не коли ти тишком-нишком забираєш усе і несеш до матусі!
Олексій відсахнувся. Мабуть, він вперше бачив мене в такому стані.
— Ти просто не в собі, — пробурмотів він.
— Мені треба позбутися паразита! — вигукнула я. — Це я працювала до світанку, щоб врятувати мамі зір! Це я відмовляла собі в усьому! А ти просто прийшов на все готове і вирішив, що маєш право розпоряджатися моїм життям!
Я розвернулася і пішла до спальні. Дістала великі мішки і почала скидати туди його речі. Сорочки, светри, джинси — все летіло в купу.
Він забіг за мною.
— Що ти робиш?!
— Збираю твій багаж.
— Навіщо?
— Бо в цій квартирі ти більше не живеш.
— Ти не маєш права мене виганяти!
— Маю. Це моя квартира. Вона була моєю ще до нашого знайомства. Олексію, розмова закінчена. Ти зробив свій вибір. Тепер іди і живи з ним.
— Який вибір?!
— Ти обрав Тамару Михайлівну та її комфорт. Моя мати для тебе ніщо. Отже, і я для тебе ніхто. Ти просто користувався мною як ресурсом.
Я продовжувала збирати речі. Він метався кімнатою, то намагаючись виправдатися, то знову переходячи до звинувачень.
— Ти не розумієш! Мати була в розпачі! Вона казала, що не хоче далі жити в боргах!
— Вона завжди в розпачі, коли їй щось потрібно. Це майстерна гра на почуттях.
— Не смій так казати!
Мішок був повний. Я зав’язала його і потягнула до виходу. Олексій перегородив шлях.
— Я нікуди не піду.
— Підеш. До тієї жінки, якій ти відніс мої кошти.
— Олено, благаю…
— Геть з дороги.
Я виставила мішки на сходи. Олексій стояв у дверях, не вірячи, що це відбувається насправді.
— Ти справді це робиш?
— Так. І завтра я зміню замки.
— Олено!
Двері зачинилися. Почувся звук замка. Я сіла на підлогу в коридорі та нарешті дозволила сльозам вийти назовні.
Це були важкі, солоні сльози розчарування і водночас — дивного полегшення.
За дверима ще якийсь час чулися його кроки, прохання відкрити. Потім настала тиша. Справжня тиша, якої в цьому домі не було вже кілька років.
Я вмилася, подивилася на себе в дзеркало. Там була втомлена жінка з червоними очима, але в її погляді з’явилася сталь.
Перший крок був зроблений. Тепер — діяти далі.
Потрібно було знайти кошти. Я почала обдзвонювати тих, кому довіряла. Марина з роботи позичила мені частину суми без зайвих питань.
Моя давня подруга Світлана, яка мала власний бізнес, теж підтримала. Допоміг навіть двоюрідний брат.
Список був коротким, бо за роки шлюбу Олексій зробив усе, щоб я обмежила своє коло спілкування. Але ті, хто залишився, виявилися справжніми.
Кредит теж став варіантом. Відсотки кусалися, але я знала, що впораюся.
Того ж вечора задзвонив телефон — номер був незнайомий.
— Слухаю вас.
— Олено? Це пані Ірина, сусідка вашої мами. Тут таке…
Я ледь на ногах встояла.
— Що сталося?
— Вікторія Сергіївна не побачила сходинку. Вона зараз у стаціонарі. Вона каже, що майже нічого не бачить…
Я летіла до лікарні, не пам’ятаючи дороги. Мама лежала на ліжку — бліда, з пов’язкою на руці.
— Їй пощастило, що сусідка почула шум.
Я кивнула. У мене вже був план.
Завдяки допомозі друзів та кредиту, на моєму рахунку знову була необхідна сума. Навіть із запасом.
Все минуло успішно. Спеціалісти зробили диво — зір відновився майже повністю.
За місяць мама виписалася додому. Вона знову могла бачити світ, бачити моє обличчя, читати улюблені книжки.
— Оленочко, — сказала вона, міцно стискаючи мою руку. — Дякую тобі. Я знаю, яку ціну ти заплатила.
— Це не ціна, мамо. Це просто шлях до волі.
Процес розірвання шлюбу був швидким. Олексій не мав на що претендувати — квартира була моєю особистою власністю.
Спільних боргів у нас не було, як і спільних заощаджень після того «випадку». Він зник із мого життя, залишивши по собі лише кілька порожніх мішків на сходах.
Одного разу він зателефонував, намагаючись щось пояснити про почуття та помилки. Я просто натиснула на червону кнопку. Мені більше не було чого йому сказати.
Ця весна була неймовірно яскравою. Я сиділа на балконі своєї квартири, пила каву і дивилася на квітучі каштани.
Поруч сиділа мама — вона розгадувала кросворд, час від часу поправляючи окуляри, які тепер були лише для страховки.
— Дивись, доню, яке небо синє, — мовила вона.
— Так, мамо. Неймовірне.
Я знала, що попереду багато роботи — треба віддавати борги, будувати кар’єру, але тепер я була сама собі господаркою.
Я більше не була «ресурсом» чи «банкоматом». Я була жінкою, яка врятувала свою маму і врятувала саму себе. Тепер моє життя належало тільки мені.
Часто думаю, чи мені одній так пощастило?
Головна картинка ілюстративна.
