А я думаю, що то збуваються слова моєї бабусі, яка хитала головою і казала: «Не вийде вже ти, Тамаро, заміж… Краще би він тобі зрадив, а не так».
І вона була права.
Коли людині зраджують чи підводять, то вона по-різному діє. Інколи хоче всіма силами вернути той час з чоловіком, коли була щаслива.
Молодиться, чепуриться, завойовує прихильність смачними стравами та всепрощенням. Може, у когось і виходить, я не знаю, бо ж не признається така жінка, що стільки зусиль витратила і далі нема того за чим хотіла все вернути. Хіба ні?
Буде ходити з задертою головою переможниці і перевіряти тишком-нишком пошту.
А є такі, які переступають такого чоловіка і живуть далі, знаходячи радість чи в іншому чоловікові, чи в іншій діяльності, чи в дітях, чи в подорожах…
Щось роблять таке, яке їм приносить задоволення в житті.
А мені що робити? Адже, я живу минулим.
Так вже сталося, що у мене немає дітей і я не думаю, що в сорок один рік варто думати про свою дитину. Я надто відповідально до всього ставлюся, а насамперед до того, чи зможу я її належно забезпечити та виховати.
Та й від кого мати дитину? Ті кавалери, що чомусь вирішують до мене залицятися, вони мають високу хіба думку про себе, а не все інше. Без освіти, доброї зарплати, без житла. Вони чомусь певні, що вони ще ого-го. А за рахунок кого самоствердитися? Правильно, за рахунок самотніх жінок, які б мали за щастя навіть на такі штани.
Думаю, що їм багато дають відкоша, але це ніяк не применшує їх самовпевненості. А тут чоловік скаже, що ти поправилася, то жінка вже буде присідати цілий день, бо вона має зайві кілограми.
Правда, мені це не грозить, мій чоловік ніколи таким не був. Він був чудовим, люблячим, добрим, відданим, смішив мене і приносив каву:
– Я справжній лицар?
– Аякже, – сміялася я сьорбала смачний напій.
Я ніколи не вміла вдати такої кави.
«До кави треба терпіння, а не лише залити її кип’ятком», – казав Мирон і посував мене з кухні.
– Ти посягаєш на мою територію!, – вдавано обурювалася я.
– Не хвилюйся, я пущу тебе варити борщ.
П’ять років неймовірного щастя, ми були створені один для одного.
А потім дзвінок, що його нема.
Не пам’ятаю той період, але якесь заціпеніння й досі в мені.
Тоді бабуся й сказала, що то був він для мене, а я для нього, як дві половинки і іншої просто не знайти.
Нема вже такого.
– Якби ти змінилася, то би ще так, а ти не хочеш мінятися, то й долі в тебе не буде. Хіба кота собі заведи.
Я завела собаку. Може, так і не варто казати, але заради того аби йому купити щось смачненьке, я ходжу на роботу, гуляю, бо його треба вигуляти і слідкую за собою, бо кому він здасться без мене.
Фото Ярослав Романюк
Автор Ксеня Ропота
