— Мамо, ти уявляєш, Олена мене вигнала! — Сашко увірвався до моєї квартири, кинувши на підлогу потерту спортивну сумку. Його голос тремтів від обурення, а очі блищали образою. — Сказала, що я ледар, що я не гідний її! І це після всього, що я для неї робив!

Я сиділа за кухонним столом, перебираючи рис для вечері. Пальці методично відокремлювали дрібне сміття від білих зерен, а думки гуділи, як старий холодильник у кутку. Я не підвела очей, лише зітхнула.

— І що ти тепер плануєш, Сашку? — запитала я спокійно, ніби розмовляла про погоду.

Він різко сів навпроти, стілець скрипнув під його вагою.

— Що планую? Жити тут, з тобою, звісно! Куди мені ще йти? Вона ж мене на вулицю викинула, як непотріб! — Його голос зривався, він чекав, що я обійму його, пожалію, як завжди.

Я відклала рис, витерла руки об фартук і нарешті подивилася на нього. Його обличчя, таке знайоме, але водночас чуже, було перекошене від образи. Я бачила в ньому того малого Сашка, який колись прибігав до мене зі скаргами на несправедливість світу. Але зараз переді мною сидів тридцятирічний чоловік, який чекав, що я знову врятую його від його власних помилок.

— Сашко, — сказала я тихо, але твердо, — ти тут жити не будеш. Іди мирися з Оленою. Або шукай собі інше місце. Мій дім — не притулок для тих, хто тікає від відповідальності.

Він завмер, його очі розширилися, ніби я сказала щось немислиме.

— Ти серйозно? — Його голос тремтів, але тепер у ньому з’явилася злість. — Ти моя мама! І ти на її боці? На боці цієї жінки, яка мене принизила?

Я встала, підійшла до плити й увімкнула конфорку. Вода в каструлі почала тихо гудіти, а я повернулася до нього, склавши руки.

— Сашко, я на боці правди. А правда в тому, що Олена тягне на собі все: роботу, дім, рахунки. А ти що? Лежиш на дивані й чекаєш, коли життя само тебе кудись приведе? Я б на її місці давно б тебе вигнала. Іди, виправляй свої помилки. Або вчися жити сам.

Він схопився зі стільця, його обличчя почервоніло.

— Ти з нею зговорилася! Вирішила мене доконати, так? Думаєш, я не зрозумію, що ви затіяли? — Він ткнув пальцем у повітря, ніби Олена стояла поруч. — Ви обидві хочете, щоб я зник! Але я не дозволю вам мене знищити!

Саме в цей момент у двері подзвонили. Різкий, наполегливий звук розірвав напругу в кухні. Я знала, хто це. Я чекала її. Поки Сашко стояв, розгублено переводячи погляд із мене на двері, я пішла відчиняти.

На порозі стояла Олена — втомлена, з темними колами під очима, але з твердим, рішучим поглядом. Вона кивнула мені, і я відповіла їй таким же коротким кивком. Ми розуміли одна одну без слів.

— Ти її покликала? — прошипів Сашко, коли Олена увійшла на кухню. — Ти це спланувала?

— Нам треба поговорити, — сказала я, стоячи поруч із невесткою. — Утрьох. Щоб усе вирішити раз і назавжди.

Олена подивилася на Сашка. Її голос був тихим, але кожне слово було виважене.

— Сашко, я більше не можу. Я втомилася тягнути все сама. Я не хочу бути твоєю матір’ю чи банкоматом. Я хочу бути твоєю дружиною. Але ти цього не розумієш. Тому я сказала тобі йти. І я не жартувала.

Вона стояла поруч зі мною, і я поклала руку їй на плече. Це був наш союз — двох жінок, які втомилися від його відмовок. Сашко дивився на нас, і я бачила, як у його очах гасне остання надія. Він був один. І він це знав.

Я завжди вважала себе хорошою матір’ю. Сашко був моїм єдиним сином, моїм сонечком, яке я ростила сама після того, як чоловік пішов, коли хлопчику було лише п’ять.

Я працювала на двох роботах, шила ночами, щоб ми могли дозволити собі оренду маленької квартири на околиці Києва. Сашко ріс добрим, мрійливим хлопцем.

У школі він малював, писав вірші, мріяв стати письменником чи режисером. Я пишалася ним, хоч і знала, що мрії — це одне, а життя — зовсім інше.

Коли він одружився з Оленою, я зітхнула з полегшенням. Вона була розумною, працьовитою дівчиною, економісткою в банку. Я думала, що вона стане для Сашка опорою, що вони разом побудують міцну сім’ю.

Але за останні два роки я бачила, як їхнє життя тріщить по швах. Сашко втратив роботу в рекламному агентстві, де працював копірайтером, і замість того, щоб шукати нову, він поринув у свої «пошуки себе».

Олена ж узяла на себе всю відповідальність — і за квартиру, і за кредити, і за рахунки, і за побут. Я бачила, як вона гасне, але Сашко цього не помічав.

Того дня, коли він увірвався до моєї квартири з сумкою і скаргами, я вже знала, що має статися. Я не могла більше бути його рятівницею. Я вирішила, що настав час йому подорослішати.

Після того, як Олена пішла, а двері за Сашком зачинилися, я сіла за стіл і довго дивилася на каструлю з рисом, який так і не доварила. Душа стискала ся від усього що відбувається, але я знала, що вчинила правильно. Я не могла дозволити йому сховатися за моєю спиною, як він це робив усе життя.

Наступного дня я зателефонувала Олені.

— Олено, як ти? — запитала я, тримаючи слухавку біля вуха, поки мої пальці нервово крутили край скатертини.

— Нормально, Маріє Петрівно, — її голос був тихим, але спокійним. — Він приходив учора ввечері. Просив вибачення. Сказав, що піде на співбесіду. Але я не знаю, чи вірити йому.

— І що ти вирішила? — Я старалася не видавати своєї тривоги.

— Я дала йому місяць, — відповіла вона. — Якщо за місяць він не знайде роботу і не почне брати на себе хоч частину відповідальності, я подаю на розлучення. Я більше не можу так жити.

Я кивнула, хоча вона цього не бачила.

— Ти правильно робиш. А  я не пущу його назад. Хай вчиться.

Олена зітхнула в слухавку.

— Дякую вам. Я не думала, що ви мене підтримаєте. Я боялася, що ви станете на його бік.

— Олено, я на боці справедливості. І я бачу, як ти стараєшся. Ти заслуговуєш на краще.

Ми ще трохи поговорили, і я відчула, як між нами виникає щось нове — не просто стосунки свекрухи й невестки, а справжня повага. Ми стали союзницями, і це було дивне, але приємне відчуття.

Минув тиждень. Сашко не дзвонив, і я не знала, де він. Я намагалася не думати про нього, але щоночі, коли лягала спати, уявляла його на вокзалі чи в якомусь дешевому хостелі. Мені було страшно, але я гнала ці думки. Він дорослий. Він мусить сам знайти вихід.

Одного вечора я сиділа в своїй маленькій вітальні, гортаючи старий фотоальбом. Ось Сашко в дитсадку, на випускному. Ось він у школі, тримає грамоту за вірш.

Ось він із Оленою на весіллі — щасливий, усміхнений. Я згадувала, як він колись приходив до мене з ідеями своїх оповідань, як читав їх уголос, а я слухала, хоч і не завжди розуміла. Я вірила в нього. Але коли ця віра стала шкодити йому?

У двері подзвонили. Я здригнулася, бо вже пізно, майже десята. На порозі стояв Сашко. Він виглядав інакше — не таким розпатланим, як минулого разу. У руках тримав пакет із продуктами.

— Мамо, можна зайти? — Його голос був тихим, без звичної театральності.

Я кивнула, відступивши вбік. Він зайшов, поставив пакет на кухонний стіл і сів. Я мовчки поставила чайник.

— Я знайшов роботу, — сказав він, не дивлячись на мене. — Кур’єром. Поки що. Не багато, але я починаю. Олена дозволила мені повернутися. Сказала, що дасть шанс.

Я налила чай у дві чашки й поставила одну перед ним.

— Це добре, Сашко. Я рада.

Він підняв на мене очі, і я побачила в них щось нове:

— Знаєш, що найважче мамо? – запитав він дивлячись мені в очі, – Найважче для мене було зрозуміти те, що мене зрадила ти. У цілому світі у мене була одна людинадо якої я міг прийти у будь-якій ситуації і знайти підтримку, це була ти, мамо. Я знайшов роботу, я помирився із дружиною, але тебе, мамо, я ніколи пробачити не зможу.

Він встав і пішов не прощаючись, навіть двері за собою не став зачиняти. Я ж ще довго сиділа ніби водою злита, не в силах навіть поворушитись.

Що це було? Як це розуміти? Невже я й справді сина зрадила?

Скажіть, ви б не так само вчинили на моєму місці?

Головна кратинка ілюстративна.