— Тридцять хвилин, Богдане, — мій голос звучав спокійно, але твердо, як камінь, що падає на дно озера. Я стояла в дверях кухні, тримаючи телефон так, щоб він бачив екран. Мій палець застиг над кнопкою виклику. — Тридцять хвилин, щоб ти і твої гості покинули мою квартиру. Якщо хоч один із вас залишиться, я викликаю відповідну службу. І повір, їм буде що запитати про ваші “посиденьки”. Твої речі забереш пізніше, коли мене не буде. Ключі залишиш під килимком.
Богдан сидів за столом, його обличчя пашіло від вжитого, але очі, зазвичай мутні, тепер блищали від подиву і гніву. Він різко відкинувся на стільці, ніби хотів виглядати більшим, ніж був.
Його товариші, двоє чоловіків, яких я бачила вперше, переглянулися. Один із них, худорлявий, з гострим поглядом, якого, здається, звали Сашко, видав короткий смішок, намагаючись розрядити напругу.
Другий, кремезний, із засмальцьованою сорочкою, просто втупився в тарілку з нарізаною ковбасою, ніби там ховалася відповідь на всі його питання.
— Ти серйозно, Олено? — Богдан спробував усміхнутися, але його губи скривилися в невдалій гримасі. — Це ж просто хлопці, мої люди. Ми просто сидимо, розмовляємо. Що ти влаштовуєш?
— Я влаштовую? — я підняла брову, не відводячи погляду. — Це моя квартира, Богдане. Моя. І я вирішую, хто тут сидить і що тут відбувається. Час іде. Двадцять дев’ять хвилин.
Сашко знову хмикнув, цього разу голосніше, і повернувся до Богдана, ніби чекаючи від нього якогось сигналу. Але Богдан лише зиркнув на нього, потім на мене, і його обличчя повільно наливалося червоним. Він хотів щось сказати, але слова застрягли в горлі. Тиша в кухні стала густою, як смола, і лише тихе гудіння холодильника нагадувало, що час не зупинився.
— Лєна, ти що, нас за злодіїв тримаєш? — нарешті озвався Сашко, його голос був пронизливим, із ноткою образи. — Ми ж нормальні хлопці, прийшли до друга в гості. А ти тут сцену влаштовуєш
Він не договорив. Я перевела погляд на нього, і його слова заглохли, ніби хтось вимкнув звук. Я не кричала, не підвищувала голосу. Але мій погляд, холодний і гострий, як лезо, змусив його замовкнути. Він відвів очі, вдаючи, що розглядає пляшку на столі.
— Двадцять вісім хвилин, — сказала я, повертаючись до Богдана. — Тік-так.
Я пам’ятаю той день, коли все почалося. Або, точніше, коли я зрозуміла, що все закінчилося. Це був звичайний вівторок, сірий і втомлений, як і більшість моїх днів останнім часом.
Я поверталася з роботи, тримаючи в руках пакет із продуктами — зелень, хліб, трохи сиру. Нічого особливого, просто буденні речі, які тримають життя вкупі. Але коли я відчинила двері квартири, мене зустрів не затишок мого дому, а густий запах посиденьок на кухні. І голоси. Гучні, самовпевнені, чужі.
Моя квартира — це мій острів. Я довго його будувала. Кожен килимок, кожна полиця, кожен горщик із базиліком на підвіконні — це був мій спосіб сказати світу: “Я тут. Я є”.
Ця квартира була моєю після того, як я вирвалася з маленького містечка, де всі знали, що ти їла на сніданок і з ким розмовляла вчора. Я купила її зповернувшись із заробітків. Це був мій простір, мій порядок, мій спокій. І ось тепер у моєму домі сиділи троє чоловіків, які поводилися так, ніби це їхня територія.
Богдан сидів у центрі, як король на троні. Його сорочка була розстебнута на два верхні ґудзики, а очі блищали від того куражу, який я бачила в ньому раніше, коли ми тільки почали зустрічатися.
Тоді цей блиск здавався мені ознакою сили, харизми. Тепер я бачила в ньому лише відчайдушну спробу здаватися більшим, ніж він є.
— Олено, приєднуйся! — гукнув він, коли я з’явилася в дверях. Його голос був занадто гучним, занадто самовпевненим. — Знайомся, це Сашко, це Толік. Хлопці, це моя Олено. Ну, що стоїш? Сідай, посидиш із нами відпочинеш, по людськи!
Я зупинилася, відчуваючи, як повітря в кімнаті стає важким. Пакет із продуктами раптом здався мені єдиною реальною річчю в цій абсурдній сцені. Я поставила його на стільницю, обережно, ніби боялася, що він розсиплеться від одного дотику до цього хаосу.
— Богдане, — сказала я тихо, але так, щоб він почув. — Що це?
Він розсміявся, ніби я пожартувала. Сашко, той, що був худіший, підхопив його сміх, а Толік просто кивнув, ніби підтверджуючи, що все гаразд.
— Олено, розслабся! — Богдан махнув рукою, ніби відганяючи мої слова. — Хлопці просто заскочили на кілька днів пожити. У них там свої справи, знаєш, бізнесові питання. Треба допомогти, виручити. Ми ж свої!
— Свої? — я повторила це слово, ніби пробуючи його на смак. Воно було гірким. — І що, вони тепер тут житимуть?
— Та ну, не житимуть, — Богдан закотив очі, ніби я сказала щось абсурдне. — Просто переночують кілька ночей. Усе нормально, я ж сказав.
Я не відповіла. Я просто дивилася на нього, намагаючись зрозуміти, коли саме той Богдан, якого я колись полюбила, перетворився на цього чужого чоловіка, який сидить у моїй кухні і роздає мій простір, ніби це його власність.
Ми познайомилися три роки тому. Тоді я працювала в кав’ярні, а він був одним із тих клієнтів, які завжди замовляли “щось швиденько” і залишали щедрі чайові.
Він умів говорити — легко, впевнено, з жартами, які змушували мене усміхатися, навіть коли я була втомлена після дванадцятигодинної зміни. Він розповідав про свої плани, про те, як хоче відкрити власну справу, як заробить 1 000 000 гривень і купить будинок біля моря.
Я слухала і вірила. Мені здавалося, що він — це шанс на щось більше, ніж моя маленька квартира і вічна біганина із підносом.
Перший рік був як у кіно. Ми гуляли містом, пили каву в парку, планували майбутнє. Він обіцяв, що скоро все зміниться, що він “проверне одну справу”, і ми заживемо так, як я мріяла.
Я вірила. Я чекала. Але “справа” відкладалася, а Богдан дедалі частіше приходив додому з запахом гарно проведеного свята і новими “друзями”, які з’являлися нізвідки і так само швидко зникали.
— Олено, ти не розумієш, — казав він, коли я намагалася поговорити. — Це серйозні люди. Вони знають, як крутити справи. Якщо я буду з ними, ми вирвемося з цього болота.
— Яке болото, Богдане? — питала я, намагаючись стримати роздратування. — У нас є квартира, у нас є робота. Яке ще болото?
Він лише сміявся, ніби я була дитиною, яка не розуміє дорослих ігор. І щоразу, коли я намагалася пояснити, що мені не подобаються ці його “серйозні люди”, він переводив розмову на інше або просто йшов із дому.
Той вечір на кухні став останньою краплею. Я стояла, дивлячись на цих трьох чоловіків, які розвалилися в моєму домі, ніби в дешевому барі. Стіл був завалений порожніми пляшками, крихтами і недоїдками.
— Ти що, серйозно? — Богдан різко встав, його обличчя почервоніло ще більше. — Ти переходиш межу. Це мої хлопці, я їх запросив. І що, тепер я в своїй хаті не господар?
— Це не твоя хата, Богдане, — я відчувала, як мій голос тремтить, але тримала себе в руках. — Це моя квартира. Я її купила. Я за неї плачу. І я вирішую, хто тут буде. Тобі ясно?
Сашко нервово кашлянув, а Толік почав щось бурмотіти, але я їх не слухала. Мій погляд був прикутий до Богдана. Він знав, що я не жартую. Він бачив це в моїх очах.
— Двадцять сім хвилин, — додала я, повертаючись до своїх продуктів. Я дістала з пакета молоко і поставила його в холодильник, ніби нічого не відбувалося. Але всередині я кипіла. Не від гніву — від усвідомлення, що це кінець. Кінець усьому, що я так довго намагалася врятувати.
Минуло пів року відтоді, як я вперше помітила, що Богдан змінився. Він почав зникати на цілі вечори, повертався додому ледь тримаючись на ногах.
Сьогодні була остання крапля. Я не могла більше терпіти такого.
— Ти що, справді думаєш, що можеш отак зі мною? — Богдан підійшов ближче. — Я ж твій чоловік! Маю право!
— Право? — я розвернулася до нього. — Ти маєш право тільки на одне — зібрати свої речі і піти звідси. Забирайтеся, усі троє! та й не чоловік ти мені зовсім. Чи ти забув?
Вони пішли. Двері грюкнули. Тиша заповнила кухню. Я стояла, тримаючи в руках ганчірку, і дивилася на стіл, де ще залишалися сліди їхнього хаосу. Потім я викинула все сміття в бак, зав’язала пакет і понесла його до смітника. Моя квартира знову стала моєю. Але відчуття перемоги не було. Була лише порожнеча.
Минуло два місяці, Богдан не нагадував про себе, аж до минулого тижня. Прийшов із квітами і вибаченнями. Казав про те, що кохає мене попри те, що я була не права, готовий повернутись і почати все з самого початку.
— Я кохаю тебе і готовий усе пробачити, хоч ти і була не права, – сказав, ніби послугу зробив.
— Богдане, йди, – сказала я холодно, – Послухала тебе і зрозуміла, що навіть говорити нам немає про що. Йди.
Він вийшов із кав’ярні і кинув букет у смітник. Я ж стала і перехрестилась. Здається, Бог зберіг мене від невдалого шлюбу і дав розуму вчасно все припинити. Шкода, звісно, але самій краще.
Хіба ж ні?
Головна картинка ілюстративна.
