Я сиділа за святковим столом у ресторані, в новій сукні, з акуратно укладеним волоссям, а в очах — передчуття чогось особливого.
Мої доньки, Олена та Марія, сиділи навпроти, переглядаючись між собою. Чоловік, Андрій, тримав у руках келих, але його погляд був спрямований кудись убік.
Свати, єдині, хто привітав мене по-справжньому, посміхалися, але напруга в повітрі відчувалася. Я підняла келих, щоб сказати тост.
— Друзі, рідні, — почала я, намагаючись звучати впевнено, — сьогодні мені 60. Це особливий день, і я хочу подякувати вам за те, що ви тут. Це вперше таке свято у мене і я рада, що зібрались найрідніші і найближчі. Сьогодні день, коли збуваються мрії я таки зважилась і придбала тур в Італію про який мріяла десятиліттями.
Запала тиша. Олена різко поставила виделку на стіл, а Марія скривилася, ніби я сказала щось образливе. Андрій, не піднімаючи очей, пробурмотів:
— Ти серйозно? Усі гроші на себе витратила?
— Не всі, — відповіла як обличчя зрадницьки червоніє. — Я ніколи в житті у відпустці не була повноцінній. Хіба 60 не привід побалувати себе, доки є змога?
— Мамо, — втрутилася Олена, її голос тремтів від роздратування, — ми думали, ти нам допоможеш. У Марії ремонт, у мене — кредит за машину. А ти відпустку собі влаштувала?
— Доню, пробач, але ж я завжди вам допомагала, — сказала я тихо, але твердо. — Сьогодні мій день. Мій ювілей. Я вирішила, що можу собі дозволити, тим паче – сама заробила.
Марія різко встала, кинувши серветку на стіл.
— Тоді святкуй сама, — сказала вона і пішла до виходу. Олена пішла за нею. Андрій мовчки допив і відвернувся.
Я залишилася за столом, оточена напівпорожніми тарілками, відчуваючи, як у голові гуде від щойно почутого.
Мене звати Наталія, і я хочу розповісти вам свою історію. Усе почалося багато років тому, коли я вийшла заміж за Андрія. Ми оселилися разом із його матір’ю, Зоєю Іванівною, у просторому будинку в передмісті.
Життя з нею було непростим. Вона мала сильний характер і чіткі погляди на те, якою має бути невістка. Я намагалася бути чемною, допомагати по господарству, але що б я не робила, Зоя Іванівна завжди знаходила, до чого причепитися.
— Наталю, ти чому картоплю так крупно нарізала? — могла сказати вона, стоячи над каструлею. — У нас у сім’ї так не готують.
— Я постараюся наступного разу дрібніше, — відповідала я, стримуючи роздратування.
— Постарайся, постарайся, — бурчала вона. — А то Андрій звик до нормальної їжі.
Але попри її настрій, своїх онучок, Олену та Марію, вона обожнювала. Коли дівчатка були маленькими, Зоя Іванівна брала їх на прогулянки, пекла їм пиріжки, вчила в’язати.
Я була вдячна за це, адже сама багато працювала, щоб забезпечити сім’ю. Мої доньки виросли сильними, розумними, нині мають власні сім’ї, і я завжди пишалася ними.
У нашій родині була традиція: кожен день народження святкували з розмахом. Для Андрія та Зої Іванівни я завжди готувала щось особливе, купувала подарунки.
Дітям влаштовували вечірки з друзями, тортами і музикою. Але коли приходив мій день народження, я чула одне й те саме.
— Наталю, тобі що, квіти потрібні? — сміявся Андрій. — У тебе ж усе є!
— Та які подарунки, ти і так у нас королева, — додавала Зоя Іванівна, а я тільки посміхалася, ховаючи розчарування.
Роки йшли, і я звикла, що мої бажання ніхто не помічає. Але в глибині душі мені було прикро і неприємно. Я мріяла про щось своє, про момент, коли я зможу відчути себе важливою не лише для інших, а й для себе.
Коли дівчатка виросли, ми з чоловіком вирішили що я повинна поїхати на заробітки до Німеччини. Мені було трохи за 50, але я відчувала, що можу ще багато чого досягти.
Працювала доглядальницею в будинку для літніх людей. Робота була важкою, але я любила спілкуватися з людьми, слухати їхні історії.
Усі зароблені гроші я відправляла додому: на навчання для Олени, на весілля Марії, на ремонт будинку. Андрій був задоволений мною, але просив жити економніше, бо я собі залишала майже 50 євро на житя, а могла б бути стриманішою.
— Ти б подумала про своє харчування. Як можна скільки грошей витрачати на продукти для однієї людини? На макаронах теж можна жити, — казав він іноді, коли я телефонувала. — Ти там старайся, працюй. Поки сил стане треба грошей заробити.
— Я буду старатись, — обіцяла я, зітхаючи, що повернення відкладається.
У Німеччині я познайомилася з Ганною, українкою, яка працювала в сім’ї. Ми швидко подружилися. Одного вечора, сидячи за чашкою чаю, вона запитала:
— Наталю, а що ти робиш для себе? Не для сім’ї, не для дітей, а для себе?
Я задумалася. Усе моє життя крутилося навколо інших. Я не могла згадати, коли востаннє купувала щось для власного задоволення.
— Мабуть, нічого, — зізналася я. — Все для дому, для дітей.
— Це неправильно, — сказала Ганна. — Ти заслуговуєш на радість. Обіцяй, що зробиш щось для себе, коли повернешся.
Ця розмова засіла мені в голові. Я почала мріяти про відпустку, про нові місця, про щось, що належатиме тільки мені.
Цього року мені виповнилося 60. Я взяла відпустку двотижневу і повернулася додому за тиждень до ювілею, сповнена планів. Уперше в житті я вирішила влаштувати свято для себе.
Замовила зал у ресторані, запросила рідних і друзів, купила нову сукню — синю, з легкої тканини, яка підкреслювала мої очі. Я навіть записалася до перукаря, щоб освіжити зачіску.
— Ви виглядаєте неймовірно! — сказала майстриня, посміхаючись. — Що за привід?
— Мій ювілей, — відповіла я, відчуваючи, як усередині розквітає радість. — Хочу, щоб усе було ідеально.
— І правильно! — підхопила вона. — Жінка повинна себе балувати.
Я також вирішила зробити собі подарунок. Я замовила путівку до Італії — завжди мріяла побачити Рим і Венецію. А ще купила собі нарешті ланцюжок і підвіску золоту.
Я ніколи в житті такого не мала і мріяла про такий подарунок чи не з юності. Але в Андрія грошей таких для подібної “цяцьки” ніколи й не було. Це було моє рішення, мій вибір.
У день ювілею ресторан сяяв. Столи були накриті білими скатертинами, на них — квіти і свічки. Я запросила сватів, кількох подруг, дітей і, звісно, Андрія. Зоя Іванівна відмовилася прийти, пославшись на погане самопочуття, але я не засмутилася. Це був мій день.
Свати, добрі люди, подарували мені по 1000 гривень і теплі слова. Подруги обіймали, говорили, як я чудово виглядаю. Але від дітей і Андрія я не почула ні привітань, ні побажань. Вони сиділи за столом, розмовляли між собою, так, ніби свято було для них але не моє.
Коли я оголосила про свою відпустку усе змінилося. Після того, як Олена і Марія пішли, Андрій залишив свято максимально не красиво. Встаючи, він перекинув стіл. Ніби й ненароком, але я і всі розуміли, що навмисно. Добре, що до того часу на столі міняли страви, тож їжа не була зіпсована.
Наступного дня після мого ювілею в будинку панувала тиша. Андрій сидів у вітальні, гортаючи новини на телефоні, і уникав мого погляду. Я намагалася завести розмову, але він відповідав коротко.
— Андрію, нам треба поговорити, — сказала я, сідаючи навпроти нього.
— Про що? — відповів він, не відриваючись від екрана. — Ти вже все вирішила.
— Я не розумію, чому ти так реагуєш, — сказала я, намагаючись стримати емоції. — Я все життя дбала про вас усіх. Хіба я не можу хоч раз зробити щось для себе?
— Ти могла б спитати, — кинув він. — Ми тут не в мед їли, поки ти була в Німеччині.
— Я знаю, що було нелегко, — відповіла я. — Але я працювала не для себе, а для нас усіх. Хіба я не заслужила відпочинку?
Він зітхнув і нарешті подивився на мене.
— Наталю, ти будеш до кінця життя вигадувати нам усім ті копійки, що надсилала, чи як? Тобто ми тут усі нічого не робили, і повинні про своє життя забути, бо ти ресторану захотіла і викинути гроші на золоте брязкальце і три тижні за кордоном? я й бачити тебе після такого не хочу. Ти лиш про себе дбаєш.
Дівчата не телефонували, свекруха не розмовляла. Я зібрала речі і поїхала спочатку у готель, а вже коли придбала квитки у Німеччину знову.
До омріяної відпустки ще пів року. Відколи я повернулась із села минув місяць. За цей час телефонувала лиш Марія нагадати, що у неї обов’язковий платіж:
— Якщо твоя Італія дозволить, то тиб не могла кинути кілька копійок донці про яку забула і онукам, що тобі не потрібні.
Знаєте, мені неймовірно соромно. А може ну його ту Італію. Сім’я ж важливіша, правда?
Головна картинка ілюстративна.
