— Я не розумію, звідки стільки невдячності?! Ми кинули всі справи, щоб розважити тебе в цій глушині! — Світлана стояла посеред кухні, здійнявши руки до стелі.

— Розважити? — Надія повільно поставила горнятко на стіл. — Ви приїхали, щоб я стала вашою безкоштовною куховаркою та покоївкою. Я просила про спокій, а не про замовлення на обід із трьох страв.

— Ой, подивіться на неї! — Світлана зневажливо пирхнула, обернувшись до чоловіка. — Вона втомилася! Від чого? Від того, що живе у своє задоволення, поки ми працюємо? Надійко, ти просто егоїстка. Ми — твоя родина, а ти виставляєш нас за двері через немиту тарілку?

— Я виставляю вас за двері, бо ви не поважаєте мtyt. Мені не потрібні ваші кошти, не потрібне ваше «співчуття». Мені потрібен цей дім — без вас.

Надія прокинулася від того, що крізь щілину у фіранках пробився перший золотавий промінь, який наполегливо лоскотав її щоку.

Світанок у селі був зовсім не таким, як у місті. Тут він мав смак свіжої прохолоди та аромат вологої від роси конюшини.

Жінка солодко потягнулася, відчуваючи кожною клітинкою тіла незвичну легкість. Жодного гуркоту сміттєвозів під вікнами, жодного роздратованого голосу чоловіка, який вічно не міг знайти свої сорочки. Лише благословенна тиша.

Кілька місяців тому вона прийняла рішення, яке шокувало всіх знайомих. Після двох десятиліть спільного життя з Віктором, яке перетворилося на суцільне виконання обов’язків, вона просто пішла.

Поділ майна був виснажливим. Віктор, з притаманним йому егоцентризмом, вважав, що велика квартира в столиці належить виключно йому, бо він «забезпечував тил».

Проте закон сказав інакше. Отримавши свою частку, Надія не стала купувати менше житло в гамірному районі. Вона знайшла стареньку, але охайну садибу в мальовничому селі над річкою.

Діти, Андрій та Олена, уже мали власні життя. Вони з розумінням поставилися до вчинку матері.

Можливо, вони бачили те, що Надія намагалася приховати роками — як вона згасала у золотій клітці міського дискомфорту.

Жінка спустилася на веранду, тримаючи в руках теплий напій із липи та меду. Вона вдивлялася у свій сад, де старі яблуні обіцяли щедрий врожай. Усе навколо належало їй. Кожна тріщинка на порозі, кожен кущ бузку біля хвіртки.

Раптом тишу розірвав різкий звук мобільного. На екрані висвітилося ім’я сестри.

— Надю, привіт! — голос Світлани був настільки гучним, що, здавалося, заповнив усю веранду. — Ми тут із Геннадієм подумали… Що ти там сама киснеш? Треба тебе провідати! Катруся якраз закінчила навчання, їй треба змінити обставини. Ми приїдемо післязавтра. Готуй перини!

Надія відчула, як усередині щось напружилося. Вона хотіла заперечити, хотіла сказати, що ще не закінчила ремонт, що хоче побути наодинці зі своїми думками.

Але стара звичка бути «зручною» спрацювала швидше за розум.

— Добре, Світлано. Приїжджайте.

Вона поклала телефон і зітхнула. Ця коротка розмова висмоктала з неї більше сил, ніж ранкова робота в саду.

Субота почалася з реву потужного двигуна. Величезний чорний автомобіль зупинився прямо перед квітником, здійнявши хмару пилу

З машини вийшла Світлана — у шовковому костюмі, який виглядав безглуздо серед сільського пейзажу.

За нею повільно вибрався Геннадій, витираючи чоло хустинкою, і Катруся, яка одразу ж занурилася у свій смартфон.

— Господи, Надю, ну і дорога до тебе! — замість вітання вигукнула сестра. — Я думала, ми колеса там залишимо. А будиночок… ну, такий, скромний. Треба буде тут усе до ладу довести.

— Проходьте, — тихо мовила Надія, намагаючись зберегти спокій.

Вже через годину дім перестав бути її фортецею. Світлана по-господарськи відкривала шухляди, критикувала старий сервант і жахалася відсутності сучасної кавомашини.

— Ми з дороги дуже зголодніли, — заявив Геннадій, розсідаючись за дерев’яним столом. — Надійко, може, організуєш щось суттєве? Картопельки з м’ясцем, салатів якихось. На свіжому повітрі апетит, знаєш, неабиякий.

Надія кивнула. Вона провела на кухні три години. Поки гості відпочивали в затінку, вона чистила, смажила, запікала. Коли обід було подано, Геннадій лише зауважив, що солі замало, а Катруся скривилася, бо вона, бачте, не їсть домашню сметану.

Наступні кілька днів перетворилися на марафон обслуговування. Світлана з родиною почувалися як у готелі з повним пансіоном.

Зранку вони вимагали свіжої випічки, вдень — прохолодних напоїв, а ввечері — розваг і довгих розмов, де Світлана повчала сестру, як треба жити «самотній жінці в її літа».

— Тобі треба знайти когось, Надю, — повчально казала сестра, розвалившись у кріслі, поки Надія мила гору посуду. — Бо здичавієш тут. Ти ж сама нічого не варта в цьому світі. Кому ти потрібна без сім’ї поруч?

— Мені добре самій, Світлано, — стримано відповідала Надія.

— Та що ти розумієш! Це просто образа на Віктора в тобі говорить. Треба переступити через себе. От ми — ми твоя опора. Бачиш, як тобі з нами весело?

Надія дивилася на свої натруджені руки і відчувала, як всередині закипає щось холодне й тверде. Це було не роздратування, а чітке усвідомлення: вона знову дозволила себе поглинути.

Апогей настав у середу. Надія прокинулася пізніше, ніж зазвичай, бо вночі довго не могла заснути через гучний телевізор у вітальні.

Зайшовши на кухню, вона побачила жахливу картину: на столі засохлі залишки вечері, брудні склянки, підлога заляпана соком.

Вона почала прибирати, але раптом зупинилася. Чому вона це робить? Чому в своєму омріяному раю вона знову почувається приниженою?

Коли Світлана нарешті вийшла з кімнати, заспана й вибаглива, вона одразу ж замовила:

— Ой, Надю, зроби кави сильнішої. І там рушники у ванній треба змінити, вони вже не першої свіжості.

Надія повільно повернулася до неї.

— Рушники у шафі. Кава в банці. Вода в чайнику.

Світлана завмерла, не вірячи своїм вухам.

— Ти це до чого?

— До того, Світлано, що я більше не збираюся вас обслуговувати. Я хочу, щоб сьогодні до обіду ви зібрали речі та поїхали додому.

Саме тоді відбувся той діалог, який переріс у справжню бурю. Світлана перейшла на особисті образи, згадуючи Надії всі її «невдачі», називаючи її черствою та егоїстичною.

Геннадій стояв осторонь, невдоволено бурмочучи про зіпсовану відпустку, а Катруся лише закотила очі, не випускаючи телефону.

— Ти ще приповзеш до нас, коли вовком завиєш від своєї самотності! — крикнула Світлана, кидаючи валізу в багажник. — Ніхто не захоче мати справу з такою людиною, як ти! Ти порожня, Надіє! Порожня!

Машина з вереском рушила з місця. Коли курява вляглася, на подвір’ї знову запанувала тиша. Але це вже була інша тиша. Вона була чистою, як промита дощем бруківка.

Надія повернулася до будинку. Вона відчинила всі вікна навстіж, вивітрюючи запах чужих парфумів та негативної енергії.

Вона вимила кожний куточок, але цього разу робила це з любов’ю, повертаючи собі свій простір.

Увечері вона винесла крісло-гойдалку на веранду. Небо було всипане зорями, такими великими й яскравими, яких ніколи не побачиш у місті.

Жінка загорнулася в теплий плед і заплющила очі.

Вона думала про слова сестри. «Порожня». Чи справді людина порожня, коли вона нарешті знаходить мир із самою собою?

Надія відчувала якраз зворотне. Вона була сповнена. Сповнена спокоєм, планами на майбутнє, усвідомленням власної цінності.

Вона зрозуміла, що самотність — це не відсутність людей навколо. Це відсутність самого себе у власному житті.

Зараз, у свої п’ятдесят з лишком, вона вперше дихала на повні груди. Вона навчилася казати «ні» без почуття провини.

Вона зрозуміла, що любов до ближнього не повинна ставати самопожертвою перед чужим егоїзмом.

Десь у травах сюрчали цвіркуни, а річка вдалині тихо несла свої води. Надія посміхнулася.

Завтра буде новий день. Її день. Без сценаріїв, без ролей, без очікувань. Тільки вона і цей прекрасний світ, який вона нарешті навчилася бачити.

Жінка піднялася, вимкнула світло і пішла спати. Її сни були легкими, як пір’їнка, бо в них більше не було місця для чужого невдоволення.

Вона нарешті повернулася додому. Не просто в цей будинок, а до самої себе.

Головна картинка ілюстративна.