— Ти що, думаєш, я дозволю тобі жити тут безкоштовно?! — дивилась на пасинка Олена, її голос різко розривав тишу кухні, а очі блищали від роздратування,  — Тепер плати за квартиру, за їжу, за все! Твій батько згадувати про тебе не бажає, а я тим паче! Якщо в тебе немає майбутнього без освіти, то ставай дорослим і заробляй, як усі нормальні люди, а не сиди на нашій шиї!

— Але ж я працюю після уроків, щоб хоч щось мати! — відповів Тарас, його голос тремтів від обурення, але він намагався тримати себе в руках, стоячи біля столу, де лежали його скромні заробітки. — Це мої гроші, я їх чесно заробив, розносячи посилки по всьому місту! Ти не маєш права вказувати, на що витрачати!

— Твої гроші? Ха! Поки ти тут живеш, все наше! — Олена підійшла ближче, її обличчя спотворилося в гримасі, і вона тицьнула пальцем у список. — Ось, дивися: купи продукти на 500 гривень, миючі засоби на 200, і ще щось корисне для дому. Завтра принесеш, і не смій сперечатися! Твій батько працює від зорі до зорі, а ти що?

Тарас відчув, як усе всередині нього закипіло, але замість того, щоб заперечити, він лише міцно стиснув губи і відвернувся, хапаючи свою сумку. Це була та мить, коли терпець урвався, і він зрозумів, що більше не витримає.

Історія Тараса почалася багато років тому, коли йому виповнилося лише десять, і світ раптом втратив свій найяскравіший колір. Його мати, Ольга, була для нього не просто матір’ю, а справжньою опорою, тією, хто завжди знаходив час на теплі розмови за вечерею, на прогулянки парком чи на читання казок перед сном.

Вона мала м’яку посмішку, яка зігрівала навіть у найхолодніші дні, і її голос, спокійний і мелодійний, завжди заспокоював будь-які дитячі страхи. Але одного дня все скінчилося — Ольга пішла з цього світу, залишивши по собі порожнечу, яку ніщо не могло заповнити.

Тарас пам’ятав той день чітко: дощовий вечір, коли батько, Петро Васильович, повернувся з роботи блідий і мовчазний, сів на стілець у кухні і просто сказав: “Синку, мама більше не повернеться”.

З того моменту хлопчик часто залишався сам удома, бо батько, інженер на заводі, мусив брати додаткові зміни, щоб утримати сім’ю на плаву. Іноді Тараса забирала до себе бабуся, Марія Петрівна, яка жила в затишній двокімнатній квартирі на околиці міста.

Вона пекла пиріжки з яблуками, розповідала історії з молодості і завжди мала в кишені пару цукерок для онука. Але з часом бабуся сама почала потребувати допомоги — її ноги слабшали, а пам’ять іноді підводила.

Минуло кілька років, і Петро Васильович, намагаючись заповнити порожнечу в серці, знайшов нову супутницю життя — Олену. На перший погляд, вона нагадувала Ольгу: таке ж світле волосся, струнка постать і навіть манера говорити, спокійна та впевнена.

Тарас спочатку зрадів, думаючи, що в домі знову з’явиться тепло і турбота. Батько був закоханий по вуха, переконаний, що Олена стане чудовою матір’ю для сина і впорається з усіма домашніми справами.

“Вона все організує, сину, побачиш, як нам стане легше”, — казав Петро Васильович з посмішкою, обіймаючи сина за плечі.

І справді, після появи Олени в їхній квартирі, де раніше панував безлад — брудний посуд у раковині, розкидані речі та швидкі перекуси з фастфуду, — запанував ідеальний порядок.

Вона прала, прибирала, готувала гарячі обіди щодня, і Тарас навіть почав радіти цій зміні, бо на столі з’являлися смачні страви, як от борщ з пампушками чи запечена курка з овочами.

Хлопець думав, що пощастило з новою членкинею сім’ї, але незабаром помітив її головну рису — надмірну ощадливість, яка межувала з абсурдом. Петро Васильович заробляв достатньо на заводі, щоб сім’я ні в чому не мала потреби, але Олена вважала кожну копійку на вагу золота.

Тарас не розбирався в цінах, але бачив, як мачуха обирає найдешевші продукти в супермаркеті, полює на знижки і навіть бере товари з терміном придатності, що минув.

Одного разу, коли вони разом ходили на ринок, Тарас з подивом запитав: “Олено, а чи можна їсти цей йогурт? Дивись, термін вийшов два дні тому”. Вона впевнено відповіла: “Звичайно, можна, виробники завжди перестраховуються з датами, щоб уникнути проблем. Так ми економимо 20 гривень на пачці, а це немалі гроші для бюджету”.

Тарас, не бажаючи сперечатися з дорослою, повірив, але незабаром потрапив до стаціонару після подібного “економного” обіду. Лежачи в палаті, він розповів батькові про просрочені продукти.

Петро Васильович вислухав уважно і вирішив збільшити суму на покупки. “Олено, бери кращі продукти, не шкодуй”, — сказав він. Але звички мачухи не змінилися — вона продовжувала обирати найдешевше.

У школі Тарас також відчував дискомфорт: Олена купувала йому найбюджетніші зошити, ручки, які швидко ламалися, і одяг на два розміри більший.

“Це на виріст, прослужить довше, і ми заощадимо”, — пояснювала вона, ігноруючи, як однокласники сміялися з його мішкуватих штанів.

Тарас вирішив взяти справи в свої руки і попросив у батька 1000 гривень на нові речі. “Тату, дай мені, я сам виберу, що потрібно”.

Це викликало обурення Олени: “Ти ще дитина, не лізь у фінанси, це моя справа!”

Петро Васильович, щоб уникнути конфліктів, повернув гроші дружині. Тарас відчув себе ображеним, бо в інших хлопців були кишенькові на дрібні радощі, як морозиво чи комікси.

Єдиним порятунком залишалися візити до бабусі Марії Петрівни. Вона завжди зустрічала онука з обіймами, частувала домашнім варенням і слухала його скарги.

“Не переймайся, Тарасику, все минеться, головне — будь добрим і чесним”, — казала вона, гладячи його по голові.

Але Олена почала натякати чоловікові: “Твоя мама живе в такій великій квартирі одна, хіба не шкода місця? Ми могли б здати її і мати додаткові 8000 гривень на місяць”.

Незабаром Петро Васильович приніс сумну звістку: “Сину, бабуся пішла з життя”. Олена холодно відповіла на запитання Тараса: “Ніяких поминок не буде, все одно ніхто не прийде”.

Хлопець навіть не дізнався, де похована бабуся. Батько сказав: “Я все владнав, не турбуй себе”. Тарас благає поїхати на цвинтар, але Петро Васильович відмахується: “Роботи багато, потім якось”.

Втрата бабусі стала для Тараса величезною несподіванкою — тепер він був зовсім самотнім у своїх переживаннях. Олена ж продовжувала контролювати фінанси, вимагаючи звіту за кожну гривню.

Коли Тарас почав підробляти кур’єром після уроків, заробляючи 200 гривень, вона дізналася і сказала: “Добре, що заробляєш. Тепер купуй продукти сам. Ось список на 700 гривень: хліб, молоко, мило”.

— Але це дорого для мене! — заперечив Тарас.

— Тоді працюй більше, — відрізала Олена. — Твій батько гарує цілий день, пора і тобі дорослішати. Життя не цукерка, звикай економити і заробляти.

Ці слова врізалися в душу Тараса. Сім’я не бідувала, але кожна покупка супроводжувалася розрахунками. Обговорювати з батьком було марно — Петро Васильович уникав розмов: “Я втомлений, Олена знає краще”.

Олена стала головною в домі, вимовляла Тарасу за дрібниці, розпоряджалась заробленим. Їжа стала одноманітною — дешеві каші чи супи з минулорічних овочів.

Виявилося, батько їв на роботі в їдальні, а Олена — невідомо де. Тарас уникав домашньої їжі, купуючи бутерброди на заробітки, і почав прогулювати школу, бо більше працював.

Коли директор подзвонив Олені про прогули, вона заявила: “Тепер плати за все сам!” Це стало кульмінацією, як у діалозі на початку.

Тарас пішов до батька: “Тату, вона мене виганяє!”

— Олена права, сину, треба бути самостійним, — відповів Петро Васильович.

— Ти осліп від неї! Краще на вулиці, ніж платити їй! — крикнув Тарас, збираючи речі.

— Куди ти?! — розходився батько. – підеш, не повертайся. Олена права, ти впертий.

Тарас пішов із дому того дня остаточно. Ночував у друзів по черзі вигадуючи різні історії. Добре, що то були осінні канікули, хоч до школи йти не потрібно було.

А потім, одного осіннього дня він доставляв замовлення у будинок для літніх людей. Там, серед бабусь і дідусів побачив знайому постать. Бабуся! Його бабуся жива і тут.

Виявилось, тато відправив бабусю сюди. Квартиру здавали в оренду, хоча старенька давно переписала те житло на єдиного онука – Тараса. Хлопчина спочатку розгубився, а потім звернувся по допомогу до батька свого однокласника – юриста.

Нині Тарас із абусею мешкають у її, чи то пак, його квартирі. Тарас навчається у технікумі, паралельно підробляє. Одну кімнату у квартирі вони із бабусею здають в оренду, тож із комунальними легше.

Батько однокласника, Ігор Ілліч, взявся опікуватись хлопцем, допомагає, підказує, возить бабусю до лікарів, коли потрібно. Тарас же зі своєї сторони намагається і вчитись і працювати і біля бабусі бути.

Тепер він із радістю біжить додому, адже там на нього чекає хай і скромна, але смачна вечеря, тепла затишна квартира і людина, яка в усьому підтримує і любить його.

А тато з Оленою? Живуть, ні з бабусею ні з Тарасом спілкуватисьбажання не мають. Тато узагалі заявив, що Тарас його розчарував і він більше йому не чин.

Але щось Тарасу підказує, що в майбутньому тато ще прийде до його порогу.

Головна кратинка ілюстративна.