Христина була найменшою дитиною у великій родині. Батьки не дуже зважали на неї, бо мали купу роботи по господарству та старших синів. Щойно дівчинці виповнилося шість років, їй дали в руки довгу лозину і відправили на пасовище за селом. Її обов’язком стала стара ряба корова, яка ледве переставляла ноги. Вони швидко звикли одна до одної: корова повільно жувала траву і нікуди не тікала, а Христина сиділа поруч на землі, розглядаючи свої старі черевики та мурашок, що повзали навколо.

Найпершим на пасовище завжди приходив старий Онуферко. Він сідав на повалений стовбур верби і чекав, поки пригріє сонце. Коли дівчинка підходила ближче, він завжди запитував одне й те саме:

— Знов тебе підняли ні світ ні зоря?

— Та ні, сама встала, — відповідала Христина.

Одного дня старий подивився на неї уважніше, витягнув із кишені шматок сухої крейди і запитував:

— Хочеш, літери покажу? Ти дівка кмітлива, чого просто так сидіти.

З того дня пасовище перетворилося на школу. Онуферко малював на пласкому камені знаки, вчив Христину складати їх у слова, а між цим розповідав про великі міста, де будинки мають по п’ять поверхів, і про залізницю, якою їздять величезні потяги. Христина слухала його, затамувавия подих. Тепер вона знала, що за лісом є зовсім інше життя, а їхнє село — це лише маленька крапка на карті. Старий також часто говорив про те, як швидко минають дні, як усе навколо змінюється і як важливо не проґавити свій час.

— Діду, годі вам дитині дурниці в голову вкладати, — гукали інші пастухи, проходячи повз них із батогами. — Краще б дивилися, щоб корова в шкоду не влізла.

Онуферко лише мовчки посміхався у вуса. Христина вчилася швидко. Коли вона пішла до першого класу, місцева вчителька дивувалася, що дівчинка вже вміє читати по складах. Проте в школі Христині було важко через бідний одяг та старе взуття. Однокласники часто сміялися з її залатаних колготок, і вона ховалася від усіх у шкільній бібліотеці, згадуючи розповіді Онуферка.

Старий тим часом зовсім здав. Він уже ледве доходив до краю пасовища, тримаючись за дерев’яну палицю, але вдома сидіти не хотів. Сусіди сперечалися, скільки йому років — дехто казав, що вже за дев’яносто.

Онуферка не стало, коли Христина перейшла до шостого класу. Це сталося на початку травня. Вдома на її сльози ніхто не звернув уваги. Мати лише гримнула з порога:

— Годі вити, бери відро і йди по воду. Роботи повно, а вона розляглася.

Тепер її все частіше гукали просто «ей, ти» або «іди сюди». Малою її називав тільки старий. Христина дуже сумувала за ним, тому почала брати в бібліотеці ще більше книжок, читаючи їх ночами при світлі ліхтарика.

— Навіщо тобі ті книжки? — казали сусідки, зустрічаючи її біля колодязя. — Закінчиш дев’ять класів і підеш заміж і дітей няньчитимеш.

Христина нічого не відповідала, лише міцніше стискала пальці на ручці відра.

Перед випускним класом на неї звернув увагу Віктор, син місцевого підприємця, який тримав дві пилорами. Хлопець був добре одягнений, мав власний мопед і вважався найкращим нареченим у селі. За ним бігало багато дівчат.

— І що він у ній знайшов? — обговорювали жінки на зупинці. — Вона ж худа, як тріска, і за душею ні копійки. Пару разів пройдеться з нею, та й кине.

— Віктор просто дурницями страждає, — сміялася Аліна, дочка голови сільради, яка завжди ходила мов пава. — Побачить її хату і втече.

Батьки Віктора, дізнавшись про ці зустрічі, влаштували вдома розмову.

— Щоб я її біля нашого двору не бачив! — кричав батько, гупаючи кулаком по столу.

— Навіть не думай про неї, вона нам не рівня, — спокійно, але жорстко додала мати під час вечері.

Одного разу вечором, сидячи на лавці біля клубу, Віктор запитав:

— Христино, а ти взагалі про що думаєш? Ну, яка в тебе мрія?

— Хочу поїхати в Італію, у Венецію, — відповіла вона, дивлячись на світло єдиного ліхтаря. — Подивитися на будинки, які стоять прямо у воді, на великі човни. Там зовсім інше життя, храми старі, люди з усього світу з’їжджаються.

Віктор здивовано подивився на неї.

— Ти що, глузд втратила? Де Італія, а де наше село. Ти ж далі нашого району ніде не була. Звідки ти взагалі це взяла?

— У книжках вичитала, — тихо сказала дівчина.

— Ну, бувай, мені пора, — Віктор підвівся, обтрусив штани і завів мопед.

— Прощай, Вітю, — відповіла вона.

Христина розуміла, що це їхня остання розмова. Наступного дня Віктор уже сидів на мотоциклі поруч з Аліною, яка голосно сміялася і тримала його за плече.

Христина пішла на цвинтар, вона прибрала сухе листя навколо дерев’яного хреста Онуфрія, сіла на горбок і подумки розповідала старому про свої справи, про те, як її образив Віктор, і про те, як хочеться поїхати звідси. Після цього їй ставало спокійніше.

Попри всі розмови та прогнози односельців, Христина заміж не пішла. Вона зібрала свої нечисленні речі в стару сумку і поїхала до міста. Її вдалося вступити на бухгалтера, далі влаштуватися на роботу в офіс великої торговельної компанії.
У селі довго пліткували про те, як дівчина з такої бідної родини змогла влаштуватися у місті. Хтось навіть казав, що це старий Онуферко перед смертю їй таємницю скарбу відкрив.

Минав рік за роком. Тепер у міському офісі її називали виключно Христиною Петрівною. Вона обійняла посаду провідного спеціаліста та фактично керувала всіма поточними процесами. Директор фірми, Андрій Миколайович, повністю довіряв її рішенням, а підлеглі поважали за чіткість та відсутність зайвих криків.

— Оце так Христина, вже тридцять сім років, а все сама, ні чоловіка, ні дітей, — шепотілися в її рідному селі, коли вона зрідка приїздила провідати матір.

— Дуже серйозна жінка, з нею приємно мати справу, — говорили про неї міські бізнес-партнери після кожної успішної угоди.

А Христина жила в очікуванні чогось. Їй здавалося, що ще трохи і вона має здійснити свою мрію, але ніяк не наважувалася.

Якось їй приснився сон. Йшов дрібний, неприємний дощ, на вулицях було мало людей. Вона йшла безлюдною вулицею, як з нізвідки перед нею постала жінка з крамом у руках.

— Жіночко, купіть годинник, — тихо сказала вона.

— Мені не потрібно, дякую, — Христина не зупинилася.

— Візьміть, він недорогий. Загадайте щось, і воно точно збудеться, от побачите.

Христині стало шкода жінку, яка мокла під дощем. Вона витягнула з гаманця кілька купюр, віддала їй, а натомість взяла маленький дерев’яний годинник.

— Нехай буде Венеція, — пробурмотіла вона собі під ніс і перевернула скло. Сірий пісок тонкою цівкою потік донизу і вона прокинулася.

Через пів року Христина нарешті оформила відпустку і купила квиток на літак. І ось вона стояла на площі Сан-Марко. Навколо було повно людей: туристи з камерами, місцеві жителі в куртках, продавці сувенірів, які пропонували

карнавальні маски. Вузькими каналами повільно рухалися довгі чорні човни, а у воді відбивалися вечірні ліхтарі. Місто здавалося гамірним і водночас дуже втомленим від постійного натовпу. Хтось приїжджав сюди витрачати гроші, хтось — шукати роботу, а Христина просто ходила годинами, розглядаючи старі кам’яні стіни та містки.

У першу ж ніч у готелі їй наснився дивний сон. Вона знову опинилася на пасовищі, дід Онуфер усміхався у вуса і казав: «Прокидайся, мала».

Христина прокинулася від різкого стукоту в двері номера. Вона швидко накинула халат і підійшла до порога.

Відчинивши двері, вона побачила Андрія Миколайовича. Директор фірми стояв у мокрому плащі, тримаючи в руках невелику дорожню сумку. Він важко дихав, переминаючись із ноги на ногу, і виглядав дуже розгубленим.

— Христино, вибач, що я так без попередження, — швидко заговорив він, заглядаючи в кімнату. — Ти поїхала, нікому не сказавши точної адреси. Я ледве дізнався через дівчат з бухгалтерії, в якому ти готелі. Ти весь час кудись ідеш, закриваєшся в собі. Я в місті не встиг сказати, стільки роботи було, постійні зустрічі, папери, часу взагалі не вистачало.

Я дуже хвилювався, як ти тут сама, без знання мови, у чужому місті.

— Мені такий сон снився, — тихо сказала Христина, відступаючи на крок углиб кімнати.

— Христино, це я, Андрій. Який сон, я реальний, ось прилетів вечірнім рейсом, — він пройшов усередину і поклав сумку на стілець.

Христина затулила обличчя руками, невже, більше не треба мріяти? Все здійснилося!