Сухе листя того року згрібати було важко, воно забивалося під важкі дерев’яні граблі, розліталося від кожного пориву вітру. Я стояла посеред подвір’я, спираючись на дерев’яний держак, і дивилася на дорогу. Спина нила від постійної роботи на городі, де вже стояло сухе, почорніле гарбузиння. На хуторі восени завжди так — тиша така, що аж у вухах дзвенить, тільки ясени біля хати шумлять. Микола їх колись посадив, щоб хату від східного вітру затіняти. Казав тоді:

«Будуть нам замість паркану, Світланко». Тепер паркан похилився, а дерева вимахали вище стріхи.

З-за кута хати вибігла Леся. На ній були старі гумові чоботи, які постійно злітали з маленьких ніг, і завелика трикотажна кофта.

Вона сіла на нижню сходинку ґанку, колупаючи паличкою землю між дошками. Їй ішов п’ятий рік. Світле волосся постійно лізло в очі, а погляд був серйозний. Леся звикла мовчати годинами, граючись на подвір’ї.

Я знову взялася за граблі. Щоразу, коли на дорозі за лісом шурхотіло сухе листя чи рипала сусідська хвіртка, всередині все стискалося. Цей страх сидів у мені вже п’ять років, відтоді як Марина пішла з хати, залишивши на кухонному столі Лесю і порожній комод.

Коли не стало Миколи, мені теж казали кидати все. Тоді, після лікарні, коли коні перекинули воза в лісі й Микола навіть до тями не прийшов, сусіди в один голос твердили: «Збирайся, Світлано, їдь назад додому. Що ти тут робитимеш сама на хуторі? Пропадеш». У Херсоні в нашій старій квартирі жив брат із сім’єю, місця там не було, та й не чекав мене ніхто. А тут — цвинтар за селом, де Микола лежить, потім і свекруха через рік пішла. Вона все тримала мене за руку й повторювала: «Не їдь, доню, не залишай хату порожньою». Так я і залишилася серед цих ясенів.

Марина прийшла пізно ввечері, коли йшла суцільна стіна дощу. Я впізнала її не одразу — донька моєї давньої міської подруги, з якою ми колись листувалися. Марина стояла на порозі в мокрій штучній куртці, з маленькою сумкою через плече.

— Тьотю Світлано, мені жити нема де. Мати квартиру продала і поїхала, — сказала вона тоді прямо з порогу, навіть не роздягаючись. — І в мене дитина буде. Чекаю на малого.

Я її впустила. Думала — удвох буде легше, все ж якась жива душа в хаті, коли зимою все навколо замете так, що світу білого не видно і дороги замітає, що й кроку не ступиш.

Але життя не склалося. Народилася Леся, і Марина наче охолола до всього. Дитина пхинькає у колисці, а вона лежить на ліжку, відвернувшись до стіни, і в стелю дивиться.

— Марино, встань, мала вже зайшлася плачем, — казала я їй, приходячи з городу.

— Я втомилася. Голова розколюється, — огризалася вона, навіть не повертаючись. — Не можу я тут більше. Ця глушина мене з розуму зведе.

Одного дня я пішла в село по продукти. Затрималася біля крамниці, бо зустріла сусідку, вона казала, що треба записатися в чергу на подарунки за паї.

Повернулася на хутір через дві години — у хаті тихо, тільки Леся в ліжечку заходиться. На столі лежав шматок паперу з учнівського зошита. Марина написала коротко: «Поїхала в Херсон шукати роботу. Малу залишаю на пару тижнів, поки влаштуюся».

З комода зникли всі мої заощадження, які я відкладала з зарплати.

Навіть свій паспорт Марина забрала, тільки свідоцтво про народження дитини на столі залишила. Я тоді писала листи на її стару адресу, але нові господарі відповіли, що таких там немає і ніколи не було.

Минали місяці, потім роки. Марина так і не з’явилася. Ми жили з Лесею удвох.

— Мамо, я їсти хочу, — Леся піднялася з ґанку, обтрушуючи спідничку.

— Ходімо, картопля вже зварилася, — я поставила граблі під стіну.

У хаті пахло сухою м’ятою, яка висіла під стелею. На кухонному столі лежав чистий аркуш паперу і олівець. Голова сільради минулого тижня дав мені адресу міського управління опіки. Казав: «Збирай документи, Світлано, оформлюй удочеріння, бо якщо мати об’явиться через суд — нічого не доведеш, заберуть дитину».

Я сіла за стіл, дивлячись на цей аркуш. Руки після роботи тремтіли, олівець здавався важким.

— Що це? — Леся зазирнула через моє плече, тримаючи в роті шматок хліба.

— Це папір, Лесю. Треба в місто написати, щоб тебе у мене не забрали.

— А хто забере? — вона зупинилася, переставши жувати.

— Ніхто не забере. Сідай за стіл.

Вона сіла, підібгавши під себе одну ногу. Я дивилася на її світлу голову і згадувала, як Марина в останній тиждень перед від’їздом навіть не підходила до ліжечка. Просто дивилася у вікно, де ясени гойдалися від вітру. Тепер цей аркуш паперу здавався мені важливішим за все, що було в цій хаті. Треба було їхати в район, потім у Тернопіль, ходити по кабінетах, де сиділи чужі люди в сірих костюмах, які вимагатимуть довідки про доходи, про стан житла, про все на світі. А в мене з доходів — тільки невелика зарплата та город.

Наприкінці серпня ми все ж поїхали до Тернополя. Міський ринок зустрів нас тиснявою, криками продавців і запахом гарячого асфальту. Навколо яток із дитячим одягом стояли черги — батьки збирали дітей до школи. Леся йшла поруч, міцно тримаючи мене за край сумки, щоб не загубитися в натовпі. Вона вперше була у такому великому місті й постійно озиралася на машини та вітрини.

Ми зупинилися біля ятки з взуттям. Продавець, гладкий чоловік у розстебнутій сорочці, виніс нам пару чорних блискучих туфель.

— Міряйте, жіночко, шкіра натуральна, довго носитимете, — коротко кинув він, подаючи туфлю.

Я опустилася на коліна прямо на картон, який був постелений на асфальті, і почала взувати Лесю. Ніжка в неї була худа, туфля трохи теліпалася на п’яті.

— Великі, мабуть, — сказала я, дивлячись на продавця. — Меншого розміру немає?

— Менших нема, розібрали все зранку. Візьміть устілку, якраз до осені нога підросте, — грубо відрізав він, переключаючись на інших покупців.

Леся тупнула ногою, розглядаючи нові туфлі у маленькому дзеркалі, яке стояло прямо на землі біля коробки.

— Мені подобаються, мамо. Давай ці, — тихо сказала вона.

— Добре, давай ці.

Я витягла з кишені хустинку, де були замотані гроші — зарплата за два місяці та те, що допомогла сільрада на першокласника. Розрахувалася, забрала коробку. Папери в суді ми нарешті підписали місяць тому. Леся тепер офіційно була моєю донькою, у свідоцтві про народження в графі «мати» стояло моє ім’я. Марина так і не знайшлася, суд визнав її такою, що залишила дитину без нагляду.

Ми вийшли з ринку і пішли в бік автостанції. Сумка була важкою — крім туфель, там лежали зошити, пенал із малюнком, нова шкільна форма, яку ми вибирали майже годину.

— Нам ще в сільраду треба зайти, як повернемося, — сказала я, коли ми сіли на лавку в очікуванні автобуса. — Голова казав, що треба житло дивитися в селі.

— Ми переїдемо? — Леся крутила в руках новий пенал, пробуючи замок.

— Переїдемо. Стару амбулаторію, де раніше реєстрація була і кабінети, нам віддають. Там дві кімнати житлові є, опалення пічне, колодязь поруч. Школа через дві вулиці, не доведеться взимку через ліс ходити. Ремонт тільки треба зробити, побілити все.

Автобус затримувався. На пероні було гамірно.

Леся втомилася, поклала голову мені на коліна, заплющивши очі. Я гладила її пухнасте волосся і дивилася на людей, які снували повз нас із сумками та коробками.

Я думала: якщо Марина колись повернеться, якщо їй справді не буде куди йти — я її впущу. Місця в старій амбулаторії вистачить усім, та й гніву в мене на неї вже не залишилося, тільки втома. Але Лесю я їй не віддам, тепер уже нізащо.

А як би ви вчинили на моєму місці?