Петро саме повернувся з чергової поїздки до села й одразу почав розкладати на столі якісь папери – оголошення про продаж ферми, фотографії старого будинку з великим подвір’ям і корівником.

– Лілія, подивись сюди, – він говорив тихо, але так наполегливо, як ніколи раніше. – Це саме те, про що я мрію. Ми продаємо квартиру, беремо цю ферму й починаємо все спочатку. Там є і город, і пасовище, і навіть невеликий ставок. Ти собі уявляєш, яке повітря? Яке небо вночі?

Я поставила чашку так різко, що вона ледь не розбилася.

– Петре, ти знову про це? Ми вже сто разів говорили! Я не поїду. Я не продам нашу квартиру. Це наш дім. Тут ми виростили дітей, тут ми чекатимемо онука. Ти що, хочеш, щоб я в свої роки починала збирати курячі яйця й ганятися за козами?

Він підвів очі. В них було щось таке… не гнів, не образа, а справжній біль.

– Ти не розумієш, Лілю… Я тут задихаюсь. Кожного ранку прокидаюсь і не знаю, куди себе подіти. В місті я ніхто. А там… там я відчуваю, що живий. Я не прошу тебе одразу полюбити все це. Просто дай мені шанс. Ми ж разом усе життя. Невже ти не можеш заради мене хоч раз ризикнути?

– Ризикнути? – я відчула, як голос мій затремтів. – Продати все, що ми мають, і поїхати в глушину, де взимку снігом замітає до даху, а влітку комарі з’їдають живцем? Це не ризик, це божевілля! Діти тебе підтримують тільки тому, що вони тут, у місті, а ми залишимося самі. Ти хоч подумав, що буде, коли тобі набридне? Коли зрозумієш, що це не казка з дитинства, а важка праця від зорі до зорі?

Він мовчав. Потім тихо сказав:

– Якщо ти мене любиш, ти поїдеш зі мною.

– А якщо ти мене любиш, ти не змушуватимеш вибирати між тобою і всім моїм життям.

Я вийшла з кухні, щоб не розплакатися при ньому.

Це було три тижні тому. Найгостріша наша розмова. Після неї ми майже не говорили. Він їздив до села ще частіше, іноді залишався там на цілий тиждень.

Я залишалася в квартирі сама, дивилася на стіни, на фотографії дітей, на дитяче ліжечко, яке ми з сином недавно зібрали для майбутнього онука, і не знала, що робити.

Мені шістдесят два. З моїм чоловіком Петром ми разом тридцять вісім років. Три доньки – Софія, Марійка й найменша Аня – вже давно мають свої сім’ї. Скоро в нас з’явиться перший онук, і я дуже чекала цього моменту.

Я завжди вважала, що знаю Петра краще, ніж себе саму. Ми обидва кияни в третьому поколінні, обидва любимо театри, прогулянки Подолом, каву в «Вірменці».

Ми разом пережили дев’яності, коли зарплату видавали гречкою, разом раділи, коли нарешті купили цю трикімнатну квартиру на Троєщині. Я думала, що на пенсії ми будемо разом ходити на концерти, їздити до Криму чи хоча б до Пущі-Водиці на шашлики.

Але вийшло інакше.

Петро пішов на пенсію півтора року тому. Він був інженером на заводі, останні десять років – начальником цеху. Любив свою роботу, пишався, що його поважають.

А потім – різко все закінчилося. Спочатку він намагався знайти себе: ходив на риболовлю з друзями, записався на курси англійської, навіть почав ходити до спортзалу. Але все це швидко набридло.

А потім він поїхав до тітки Віри в село під Фастовом – просто провідати, як він сказав. Повернувся інший. Очі горіли. Розповідав, як прокинувся о п’ятій ранку від співу півнів, як пішов з дядьком Іваном доїти корів, як пахне свіже сіно. Я сміялася: «Петю, ти ж у житті лопату в руках не тримав, куди тобі корови?»

А він серйозно відповідав: «Олено, я там себе згадав. Якого був у десять років. Там час зупинився. Там усе справжнє».

Спочатку я не сприймала це серйозно. Нехай їздить, думала я, хай відпочиває. Але з кожним місяцем поїздок ставало більше. Він почав там ночувати, потім на вихідні, потім на тиждень.

Привозив мені свіжі яйця, домашнє масло, малину з кущів. Я дякувала, але всередині щось стискалося.

А потім одного вечора він сів навпроти мене й сказав:

– Олю, я хочу там жити. Назавжди.

Я подумала, що це жарт.

– Тобто як – назавжди?

– Продамо квартиру. Купимо там великий будинок із землею. Я вже дивився варіанти.

Я довго мовчала. Потім спитала:

– А я? Я теж маю туди переїхати?

– Звісно. Ми ж разом.

– Петре. Я не зможу. Я не уявляю себе там. Я не знаю, як доїти козу. Я боюся курей. Я не хочу вставати о п’ятій ранку. Я хочу ходити в «Сільпо» й пити каву з подругами. Я хочу, щоб онук ріс тут, у місті, а не десь за шістдесят кілометрів від найближчої поліклініки.

Він дивився на мене, ніби я говорила чужою мовою.

З того вечора почалося.

Ми говорили про це щодня. Спочатку спокійно, потім голосніше. Я пропонувала компроміс: купити маленьку дачу, щоб він їздив туди на літо. Він казав, що це «не те».

– Дача – це іграшки, – казав він. – А мені потрібне справжнє життя.

Я телефонувала донькам. Сподівалася, що вони мене підтримають.

Софія, старша, вислухала й сказала:

– Мамо, а ти тата розумієш? Він усе життя працював як проклятий. Тепер хоче спокою. А ти… ти ж і так удома, тобі легше адаптуватися.

Марійка додала:

– Мамо, ти ж любиш готувати. Уяви, які борщі будуть із власної зелені! І онук там бігатиме босий по траві, як у казці.

Навіть Аня, яка завжди була на моєму боці, сказала:

– Мам, ну не будь егоїсткою. Тато заслуговує.

Я почувалася зрадженою всіма.

Одного разу я поїхала з ним до того села. Просто подивитися, як я сказала. Насправді хотіла зрозуміти, що його так зачепило.

Дорога була жахлива – півтори години по ямах. Старий дуб при в’їзді, дерев’яна церква, картинка з дитячої книжки. Тітка Віра зустріла нас хлібом-сіллю. Обійняла мене так, ніби ми сто років знайомі.

– Олено, дитино, нарешті ти приїхала! Петрик вже всі вуха мені про тебе продзижчав.

Будинок був великий, старий, але затишний. Піч, вишиті рушники, запах сушених трав. У дворі гавкали собаки, кудахкали кури, десь мекала коза.
Петро ходив, як у себе вдома.

Показував мені город, де росли велетенські помідори, малинник, погріб із картоплею. Потім повів до сусіда, дядька Миколи, який тримав бджіл.

– Ось дивись, – казав Петро, – тут можна й пасіку завести. І кролів. І гусей.

Я посміхалася, але всередині все стискалося. Я уявляла, як тут взимку, як замете дорогу, як їхати до лікарні годину по снігу.

Ввечері ми сиділи на лавці під вишнею. Сонце сідало, небо було рожеве.

Петро взяв мене за руку.

– Ну як тобі?

– Гарно, – чесно сказала я. – Дуже гарно. Але це не моє, Петю. Я тут гість. А ти хочеш, щоб я стала господинею цього всього.

Він довго мовчав.

– Я не можу без тебе, Олю. Але й тут я не можу без цього.

Ми повернулися до Києва мовчки.

Після тієї поїздки я почала помічати, як він сумить за селом. Повертається – і одразу на балкон, дивиться кудись удалину. Не сміється моїм жартом. Не хоче нікуди ходити.

Я намагалася повернути його до нашого життя. Запросила подруг на вечерю, купила квитки до театру на «Наталку Полтавку». Він пішов, але сидів, як чужий.

Одного вечора я не витримала.

– Петре, скажи мені чесно: ти мене ще любиш?

Він здивовано подивився.

– Звісно люблю. Як ти могла подумати інакше?

– Тому що ти готовий проміняти мене на корів і город.

– Я не міняю тебе. Я хочу, щоб ти була поруч у тому житті, яке мені тепер потрібне.

Я плакала. Він обійняв мене, але я відчула – вперше за тридцять вісім років ми справді різні.

Минулого тижня він приніс документи від ріелтора. Поставив на стіл і сказав:

– Я записався на оцінку квартири. Наступного вівторка прийде спеціаліст.

Я відчула, як земля йде з-під ніг.

– Ти серйозно це робиш без моєї згоди?

– Олю. Це наш спільний дім. Але я не можу більше так.

Я вийшла на балкон. Дивилася на сусідні будинки, на дитячий майданчик, де колись гойдалися наші дівчатка. І зрозуміла: якщо я скажу «ні», він поїде сам. Залишить мене тут. А якщо скажу «так» – поїду я, але залишу тут себе.

І от я стою перед вибором, якого не чекала в шістдесят два роки. Мій чоловік, якого я знаю, як себе саму, раптом став чужим. Або я – для нього.
Він зараз знову в селі. Телефонував учора, голос був щасливий.

– Олю, тут така тиша. Приїжджай хоч на вихідні. Просто подихай цим повітрям.

Я сказала, що подумаю. А може й справді продати все і почати все з нуля? Але хіба нам по 18?

То що ж мені робити?

Головна картинка ілюстративна.