Лежу. Стеля в тріщинах, як мапа мого життя. Я їх усі вивчила за ці місяці. Ось ця, довга, схожа на річку, де ми з покійним Петром колись рибалили. А та, дрібна — то шрам у Павлика на коліні, коли з черешні злізав. Тільки Павло тепер дорослий, не біжить до мене, щоб погладила, а привів в квартиру дівчину, щоб його розрадила.
— Олю, бабцю скоро в пансіонат оформлю, — каже він. — Вона вже нічого не тямить. Переїжджай до мене, місця вистачить.
Я заплющую очі. Я все тямлю. Кожне твоє слово шкребе по серцю, як миша по підлозі. Але я не серджуся. Тобі двадцять п’ять. Тобі хочеться сміятися, обіймати дівчину, а не виносити судна та слухати моє хрипіння. Ти ж у мене один залишився. Мати твоя десь вітри ловить, а я тебе на ноги поставила. Тепер от — лежу колодою. Якщо тобі буде легше без мене — віддавай. Я й там мовчатиму.
— Ти що, Павле? — голос дівчини тихий, але чіткий. — Це ж рідна людина. Який притулок?
«Хороша дівчинка», — думаю я. Але ненадовго її вистачить. Молоді не люблять запаху ліків і старості. Втече. Обов’язково втече, як тільки зрозуміє, що старість — це не картинка, а важка, марудна робота.
— Там умови кращі, — бурчить Павло. — Їй там професійно допоможуть.
Він лукавить. Обманює і себе, і її. Але я його прощаю. Кому захочеться витрачати молодість на бабусю? Я намагаюся поворухнути пальцем, щоб дати знак — я згодна, вези. Але рука не слухається, важка, наче з чавуну вилита.
Минув день, може, два. Час для мене — це просто зміна світла на стіні. Заходила сусідка, Віра. Поправила ковдру, бачу, що в кишені фартуха гроші. Павло їй завжди дає аби за мною дивилася.
— Ну що, Катю? — зітхнула вона. — Павло на дачу поїхав. Сказав, відпочити треба. Хлопець геть змарнів. Ти вже не ображайся на нього.
Я не ображаюся, Віро. Нехай їде. Нехай дихає повітрям, поки я тут збираю пил. Мені б тільки водички ковток. Але Віра вже пішла на кухню, гримить там каструлями.
А потім прийшла вона. Та сама дівчина, Оля. Відчинила двері своїм ключем. Зайшла тихо, сіла на стілець біля ліжка. Я відчула запах дощу і якихось солодких парфумів.
— Катерино Петрівно? — покликала вона.
Я дивлюся в стелю. Не можу повернути голову.
— Павла в лікарню привезли, — сказала вона, і голос її затремтів. — Він на мотоциклі… Важкий він, дуже. Лікарі кажуть, може й не встати більше.
Серце всередині наче зупинилося, а потім загуділо так сильно, що аж у вухах задзвеніло. Мій Павло? Мій маленький хлопчик, який боявся темряви? Тепер він теж буде отак лежати? Дивитися в стелю і чекати, поки хтось прийде?
Ні. Не можна.
Оля почала плакати. Не голосно, просто схлипувала.
— Він на мою зміну попав. Я біля нього буду. Ви не хвилюйтеся, і до вас я буду заходити. Віра допоможе.
Вона взяла мою руку. Її долоня була теплою. Вперше за довгий час мені стало не все одно. Мені треба було встати. Хоча б для того, щоб вона не лишалася сама з цим горем.
Тиждень минув як у тумані. Оля приходила інколи після зміни. Вона розмовляла зі мною. Не як з овочем, а як з людиною. Розповідала про лікарню, про те, як Павло почав дихати сам, як він намагається щось сказати, але тільки водить очима.
— Він вас кличе, — шепотіла вона, розчісуючи мені волосся. — Я бачу по очах. Думає про те, як він з вами обійшовся. Мучиться.
Одного разу вона принесла якісь ампули.
— Лікар знайомий порадив. Вітаміни. Катерино Петрівно, давайте спробуємо. Вам треба хоча б сісти до його повернення.
Я пила ті ліки, хоча вони були гіркі. Я змушувала себе думати про кожен свій м’яз. Спочатку ожив великий палець на лівій руці. Потім я змогла трохи повернути голову. Стеля вже не була мапою, вона знову стала просто білою штукатуркою.
— Знаєте, він мені дуже подобається, — раптом сказала Оля, заварюючи чай. — Він такий грубий на вигляд, а насправді, втомився і розгубився.
Я зібрала всі сили, які були в моєму сухому тілі. Горло боліло, наче там був наждак.
— Дякую… дитино… — прохрипіла я.
Оля впустила ложку. Вона підбігла до мене, очі великі, перелякані.
— Ви говорите? Ви чуєте мене?
— Чую… Не йди від нього… Прошу тебе.
Вона закивала, притискаючи мою руку до своєї щоки.
Павла привезли через три тижні. Його завезли на візку, ноги були в гіпсі, на обличчі — шрам через усю щоку. Він виглядав як тінь того хлопця, що збирався віддати мене в притулок.
Я сиділа в кріслі. Оля допомогла мені пересісти, обклала подушками.
Він побачив мене і завмер. Сльози покотилися по його щоках, залишаючи мокрі доріжки на блідій шкірі.
— Ба, ти… ти сидиш? — голос у нього був тонкий, дитячий.
— Сиджу, Павлику. Чекаю на тебе.
Він підкотився ближче, впав головою мені на коліна і заридав. Так голосно, наче з нього виходив увесь той страх і сором, що він збирав роками.
— Пробач… я такий дурень був… я думав, ти не розумієш… я хотів…
— Знаю, що ти хотів, — я погладила його по жорсткому волоссю. — Забудь. Ми тепер обоє вчимося ходити. Ти — на своїх ногах, я — на своїх.
Оля стояла в дверях і посміхалася.
— Ну що, команда? — жартувала вона, хоча очі були червоні. — Вечеряти будемо макаронами чи сльозами наїстеся?
— Олю, — Павло підвів голову. — Ти ж не підеш? Тепер, коли ми обоє такі… поломані?
— Нікуди не піду, поки вас на ноги не поставлю, – каже вона.
Онук вмовив її вийти за нього заміж, а я підткувала. Вони розписалися і вирішили продати наші квартири та купити одну велику.
Ми переїхали в нову квартиру восени. Тепер у мене є своє крісло біля вікна. Павло ще трохи налягає на одну ногу, але вже ходить на роботу. Оля часто затримується на змінах, але завжди приносить мені якісь ласощі.
Я дивлюся на них вечорами. Вони сваряться через немитий посуд, сміються, планують вихідні. Павло став тихішим, уважнішим. Він часто заходить до мене просто так, посидіти поруч.
— Знаєш, ба, — каже він одного разу. — Я тоді в лікарні, коли в темряві лежав, тільки про одне думав. Що ти теж отак лежиш і чекаєш. І ніхто не прийде.
— Прийшли ж, — усміхаюся я.
Я вже не думаю про стелю і тріщини. Я думаю про те, що скоро в цій квартирі з’явиться маленьке ліжечко. І мені треба ще трохи сили, щоб навчитися тримати на руках правнука. Бо коли тебе люблять, ти не просто доживаєш. Ти живеш.
