— Ти що, серйозно? Знову свій домашній супчик грієш? Офіс весь провонявся, як на базарі! — вигукнула Оксана, театрально затискаючи ніс і закочуючи очі так, що видно було тільки білки.
— Ага, а йогурти твої саморобні — це взагалі верх економії! Візьми краще в магазині нормальний, як усі люди! — підхопив Віталік, розвалившись на стільці з чашкою кави за чималу суму.
— Та годі вам, — втрутилася Марина, але з таким тоном, ніби сама ледве стримується від сміху.
— Вона ж скоро на ці свої «зекономлені» купюри хату в центрі купить, а ми тут на зарплату животіємо!
Я стояла біля мікрохвильовки, тримаючи контейнер з гречаною кашею і курячим філе, і відчувала, як щоки мої палають.
— Якщо вам так пахне — відкрийте вікно. Вентиляція ж є, — спокійно відповіла я, хоч усередині все кипіло.
— Вікно? Та тут взимку Аляска! — зареготав Віталік. — Краще ти свої борщі вдома їж, а в офісі — як усі, в кафешку сходи.
— На твої кафешки в мене зарплати не вистачить, — не стрималась я.
— О, чуєте? Не вистачить! — Оксана розвела руками. — То може, позичити? Ми ж знаємо, в тебе завжди «заначка» є!
Усі засміялися. А я зрозуміла: це не просто жарти. Це їхній спосіб показати, хто тут «норма», а хто — «дивачка».
Я — Соломія, і живу в місті, де зарплати такі, що на них можна або виживати, або вдавати, що живеш. Працюю в кол-центрі невеликої фірми, що продає техніку онлайн.
Колектив — молодий, галасливий, здебільшого ті, хто ще мешкає з батьками, але щодня приходить на роботу в новому одязі й з історіями про вчорашній коктейль у модному барі.
А я — та, що приносить їжу з дому, шиє собі спідниці й не ходить у кіно, бо квиток коштує, як мій тижневий запас продуктів.
Мій день починається о шостій ранку. Прокидаюсь у маленькій орендованій квартирі на околиці, де стіни тонкі, а сусіди щоранку слухають новини на повну гучність.
Заварюю каву в старій турці, яку знайшла на барахолці, і готую обід: сьогодні — гречка з овочами й шматочком курки. Курку купую раз на тиждень, коли в супермаркеті знижка.
Гречку — у великому пакеті, щоб вистачило надовго. Овочі — з ринку, де бабусі продають те, що виростили на городі. Все це складаю в контейнери, які колись були від магазинного салату. Економно? Так. Але смачно — і головне, ситно.
На роботі мене зустрічають посмішками. Але не тими, що від щирості.
— Соломійко, ти знову в саморобній блузці? — питає Марина, розглядаючи мене, ніби я з іншого століття. — Скільки часу ти на це вбила?
— Дві суботи, — відповідаю спокійно, сідаючи за стіл.
— Дві суботи?! — вона округлює очі. — Я б за цей час у магазин сходила й купила три!
— І витратила б на одну блузку мою тижневу зарплату, — кажу я.
— Ну й що? Зате нова, модна, з биркою! — втручається Оксана. — А твої ці саморобки ну, вибач, але виглядає, як з бабусиного гардеробу.
Я мовчу. Бо знаю: сперечатись марно. Вони не розуміють, що для мене пошиття — це не лише економія. Це спокій. Сідаєш за машинку, вмикаєш лампу, і світ ніби завмирає. Нитка за ниткою, стібок за стібком — і от уже є нова річ, яку ні в кого більше немає. Унікальна. Моя.
Але вони бачать лише «дешево». І сміються.
— Слухай, а ти цукор звідки береш? — питає якось Віталік, помітивши, як я сиплю в чай стік з логотипом кав’ярні.
— З кафе. Там безкоштовно, — відповідаю.
— Ого! Ти ще й цукор крадеш?! — регоче він.
— Не краду. Беру те, що пропонують.
— Ну ти даєш! — Оксана хитає головою. — Я б соромилась.
Сором. Оце слово я чую найчастіше. Мовляв, соромно їсти домашнє. Соромно носити саморобне. Соромно не ходити в кафе. Соромно економити.
А я не соромлюсь. Я пишаюсь. Бо знаю, на що відкладаю.
Одного разу, коли ми з Мариною лишились самі в кухні, вона раптом спитала:
— Соломійко, а ти справді на хату відкладаєш?
Я здригнулась. Ніхто не знав.
— Звідки ти взяла?
— Та видно ж. Ти ніколи нікуди не ходиш. Ніколи нічого не купуєш. Завжди — своє.
Я зітхнула.
— Не на хату. На переїзд.
— Куди?!
— У великий місто. Там, де є шанс на нормальну зарплату. На життя, а не на виживання.
Вона подивилась на мене довго.
— І скільки вже маєш?
— Достатньо, щоб почати. Але ще не все.
Вона кивнула. І більше не питала.
Але найгостріше буває наприкінці місяця. Коли в них закінчуються гроші.
— Соломійко, — підходить Оксана, сором’язливо посміхаючись. — А ти не могла бпозичити? До зарплати. Дитині на шкільне харчування треба.
— А мені на комуналку, — додає Віталік. — Вже нагадують.
— Таке діло: на проїзд, — шепоче Марина. — Автобус подорожчав.
І я позичаю. Бо знаю, як це — коли немає. Бо пам’ятаю, як сама колись стояла перед банкоматом і розуміла, що до зарплати — ще тиждень, а в гаманці — порожньо.
Вони беруть. Обіцяють віддати. І віддають. Але потім знову — кафе, нові кросівки, коктейлі, вечірки.
— Ти ж могла б теж так жити! — каже якось Оксана. — Ну, позич у батьків, візьми кредит.
— Я не хочу в боргах жити, — відповідаю.
— Та ну тебе! Життя одне! Треба брати від нього все!
А я думаю: життя одне. І я хочу взяти від нього шанс. Не коктейль. Не нову сумку. А можливість поїхати туди, де моя праця буде варта більше, ніж кава в кафе.
Одного вечора, коли ми з Мариною затримались на роботі, вона раптом сказала:
— Знаєш, я тобі заздрю.
— Чому?
— Бо ти знаєш, чого хочеш. А ми просто пливемо. Купуємо, їмо, гуляємо. А потім — порожньо. І в кишенях, і в голові.
Я мовчала. Бо вперше хтось не сміявся. А розумів.
Минулого тижня Оксана прийшла в новій куртці. Дорога. Яскрава.
— Ого, звідки? — питаю.
— У кредит, — гордо відповідає. — Але ж гарна, правда?
— Гарна, — кажу.
— А ти б узяла?
— Ні.
— Чому?
— Бо я не хочу платити за куртку пів року. Я хочу платити за квиток.
Вона подивилась на мене. І вперше нічого не сказала. Я продовжую готувати. Шию. Економлю. Відкладаю.
І знаю: одного дня я поїду.
Не скажу нікому. Просто зберу речі, залишу ключі на столі й піду на вокзал.
Куплю квиток. Сяду в поїзд. І поїду туди, де ніхто не буде сміятися над моїм супом.
Навіть рідна мама мене не розуміє, каже, що життя одне а я марную молоді роки заради купки грошей, яка можливо і не буде вартувати нічого через кілька років.
Каже, що жити потрібно тут і зараз, адже ми не знаємо, що чекає нас у майбутньому. та що там – наступної миті, тому потрібно і відпочивати і купувати собі гарне щось і ходити в кіно, гуляти із друзями.
А я вважаю, що я чиню вірно. Це моє життя, і я хочу багато чого в ньому досягти. Колись у мене все буде і навіть краще, ніж у інших, а поки, поки я буду жити економно.
Ну скажіть, хіба ж я не права?
Головна кратинка ілюстративна.
