— Ти що, справді їх вигнала? — голос матері тремтів від обурення, ледь стримуваного, наче вона намагалася втримати ураган у склянці. — Це ж моя рідня, Олено! Як ти могла так вчинити? Я тебе так не виховувала!
Я стояла посеред кухні, тримаючи телефон біля вуха, і дивилася на уламки нашої кавомашини, розкидані по столу. Її блискучий корпус, який ми з Романом купили на п’яту річницю шлюбу, тепер нагадував руїни.
Дядько Григорій, з його невгамовною любов’ю до «полагодити все самому», залишив після себе цей хаос, а разом з ним — і моє терпіння.
— Мамо, — мій голос був спокійним, але холодним, як зимовий ранок. — Вони не просто погостювали. Вони жили тут, наче це їхній дім. Мої діти сплять на розкладному дивані в залі, тому що їхню кімнату зайняли. Роман не може нормально відпочити після роботи, бо дядько Григорій до півночі дивиться свої шоу про рибалку. А тепер ще й це, — я кивнула на уламки кавомашини. — Я втомилася.
— Олено, ти перебільшуєш! — обірвала мене мама. — Це ж рідня! Треба бути гостинною, а не ганяти людей, як якихось злодіїв. Григорій хотів допомогти, а ти влаштувала з цього сцену! Купите нову машинку, що за проблема? Роман же у вас добре заробляє, 50 000 на місяць, чи не так?
Я відчула, як усе в мені стиснулося. Не від згадки про гроші, а від того, як легко вона перекрутила все на свою користь. Моя сім’я, мій дім, мій спокій — усе це для неї було дрібницею порівняно з її уявленнями про «родинний обов’язок».
— Мамо, — я зробила паузу, щоб вдихнути, — це не про кавомашину. І не про гроші. Це про те, що я більше не дозволю нікому топтатися по моєму життю. Завтра вони їдуть до тебе. У тебе велика квартира, ти так любиш свою рідню — ось і приймай їх. А в мій дім більше ніхто з них не повернеться. І ти також.
На тому кінці слухавки запала тиша. Потім — різкий видих, наче мама хотіла щось сказати, але я не дала їй шансу. Я натиснула «відбій» і поклала телефон на стіл. У квартирі було тихо, але ця тиша була не порожньою. Вона була моєю перемогою.
Мене звати Олена, мені тридцять п’ять, і я завжди вважала себе терплячою людиною. Моя мама, Ірина Василівна, виховувала мене з твердим переконанням, що сім’я — це святе, а родичі — це ті, кого треба приймати з розпростертими обіймами, незалежно від обставин. Я намагалася жити за цими правилами, але останні шість тижнів перевернули моє життя догори дном.
Усе почалося з телефонного дзвінка від мами. Вона зателефонувала в суботу ввечері, коли ми з Романом щойно вклали дітей спати і нарешті сіли вечеряти вдвох.
На столі стояла пляшка ігристого, яку ми берегли для особливого випадку, і ми сміялися, згадуючи, як наш шестирічний Данило намагався «допомогти» Роману лагодити велосипед і випадково залив його фарбою.
— Олено, — голос мами в слухавці звучав як завжди: впевнено, з легкою ноткою зверхності. — Треба допомогти родичам. Мій двоюрідний брат Григорій із дружиною Оксаною хочуть приїхати до міста. Їм треба десь зупинитися на тиждень, поки вони вирішують свої справи. У тебе ж квартира велика, приймеш їх?
Я зиркнула на Романа. Він сидів навпроти, тримаючи келих вина, і його брови злегка піднялися. Він знав, що я не вмію відмовляти мамі, але також знав, що наша трикімнатна квартира — це не готель. Проте я вагалася лише мить.
— Добре, мамо, — сказала я. — Нехай приїжджають. Але тільки на тиждень.
— Ой, дякую, доню! — защебетала вона. — Я знала, що на тебе можна покластися. Григорій — чоловік простий, душевний, а Оксана взагалі золото. Ви порозумієтеся.
Роман лише зітхнув, коли я поклала слухавку.
— Ти впевнена? — запитав він, відставляючи келих. — Ти ж знаєш, як це буває з родичами. Тиждень може затягнутися.
— Та ну, — я махнула рукою, намагаючись переконати нас обох. — Це ж ненадовго. Мама сказала, що вони приїдуть, вирішать свої справи і поїдуть. Ми ж не можемо відмовити.
Він лише похитав головою і посміхнувся своєю фірмовою посмішкою — тією, що завжди означала: «Я тебе попереджав, але ти все одно зробиш по-своєму».
Перший тиждень минув відносно спокійно. Дядько Григорій і тітка Оксана приїхали з двома величезними валізами, ніби планували залишитися назавжди.
Вони зайняли кімнату наших дітей — дев’ятирічної Софії та шестирічного Данила. Я перенесла дитячі матраци до вітальні, розклала диван і запевнила себе, що це тимчасово.
Діти сприйняли це як пригоду, але я помічала, як Софія сумувала за своєю колекцією книг і постерами з улюбленими персонажами, які залишилися за зачиненими дверима їхньої кімнати.
Дядько Григорій виявився гучним, але, як сказала мама, «душевним». Він любив розповідати історії про своє село, про риболовлю і про те, як колись «майже виграв у лотерею 10 000 гривень».
Тітка Оксана була іншою — вона постійно щось критикувала, але робила це з такою солодкою посмішкою, що ображатися було важко. Вона переставила мої горщики з квітами на підвіконні, бо, за її словами, «вони заважали світлу», і щоразу, коли я готувала вечерю, вона зітхала:
— Олено, у тебе супчик такий легкий. Ми в селі любимо, щоб наваристий був, з м’ясом. Може, я покажу тобі, як правильно?
Я посміхалася і кивала, хоча всередині все кипіло. Роман, повертаючись з роботи, намагався триматися осторонь. Він працював менеджером у логістичній компанії, і його день був сповнений дедлайнів і переговорів.
Увечері він хотів лише одного — тиші. Але тиші в нашому домі не було. Дядько Григорій до пізньої ночі дивився телевізор у дитячій кімнаті, регочучи так, що стіни тремтіли.
Тітка Оксана годинами розмовляла по телефону зі своїми подругами, голосно розповідаючи, як «у місті все дорого, але Олена з Романом такі гостинні».
На другий тиждень я спробувала поговорити з ними.
— Дядьку Григорію, тітко Оксано, — почала я обережно, коли ми всі сиділи за сніданком. — Ви вже вирішили свої справи? Може, вам потрібна якась допомога?
Оксана відмахнулася, ніби я сказала щось смішне.
— Ой, Оленко, та куди поспішити? Ми ще в центр не сходили, в торговий центр хочемо. І в парк. І до музею якогось. Правда, Гришо?
Дядько Григорій кивнув, не відриваючись від тарілки з яєчнею.
— Ага. І до лікаря треба записатися, бо в нас у селі такого не знайдеш. Ти не хвилюйся, ми тут ненадовго.
Роман, який сидів поруч, мовчки допив каву і пішов у спальню. Я знала, що він думає. Він не любив кз’ясовувати стосунки, але я бачила, як його терпіння тане з кожним днем.
До кінця третього тижня я почала відчувати себе чужою у власному домі. Запахи змінилися: замість звичного аромату моїх трав’яних чаїв і дитячого шампуню в квартирі пахло дешевими парфумами Оксани і димом, яким дядько Григорій щедро дихав на балконі, але запах усе одно проникав усередину.
На столі у вітальні постійно залишалися брудні чашки, крихти від печива, яке Оксана привозила «для дітей», але сама ж і з’їдала. Наші запаси їжі, які ми з Романом купили на місяць, зникали зі швидкістю світла.
Одного разу я відкрила холодильник і побачила, що зникла банка червоної ікри за 1200 гривень, яку Роман купив для нашого маленького сімейного свята.
— Оленко, — сказала Оксана, помітивши мій погляд, — та це ж я ікру взяла, щоб бутерброди зробити. Дітям же корисно!
Я кивнула, але всередині щось обірвалося. Роман, почувши це, лише зітхнув і пішов у ванну. Того вечора він затримався на роботі довше, ніж зазвичай.
Я зателефонувала мамі.
— Мамо, вони тут уже три тижні, — сказала я, намагаючись стримати роздратування. — Діти сплять у вітальні, Роман повертається додому і не може відпочити. Вони поводяться так, ніби це їхній дім.
— Олено, що за тон? — відповіла мама, як завжди, з ноткою докору. — Це ж рідня! Ти маєш бути вдячною, що можеш допомогти. Григорій і Оксана не кожен день приїжджають. Потерпи, не розвалитеся.
— Мамо, це не про терпіння, — я намагалася пояснити. — Вони з’їли все, що ми купили. Оксана переставила мої речі, бо їй, бачте, незручно. А дядько Григорій ламає все, до чого торкається!
— Ти стала як твій батько, — відрізала мама. — Завжди все обраховуєш, все тобі не так. Соромно, Олено. Рідню треба поважати.
Я поклала слухавку, відчуваючи, як усе всередині стискається. Мама знала, якими прикрими для мене є, згадки про мого батька, з яким вона розлучилася, коли мені було десять. Вона завжди вважала його «егоїстом», і тепер, схоже, я для неї стала такою ж.
На п’ятому тижні напруга в домі стала нестерпною. Роман почав затримуватися на роботі, а коли повертався, мовчав. Наші вечірні розмови, які раніше були нашим ритуалом, зникли.
Діти стали примхливими — Софія скаржилася, що їй ніде робити уроки, а Данило сумував за своєю колекцією машинок, яка залишилася в їхній кімнаті.
Одного вечора я повернулася з роботи раніше, сподіваючись нарешті відпочити. Я відкрила двері й одразу почула металевий скрегіт із кухні. Дядько Григорій сидів за столом, розбираючи нашу кавомашину. Її деталі були розкидані по столу, а він, задоволений собою, тримав викрутку, ніби великий винахідник.
— Оленко, я тут ваш апарат дивлюся, — сказав він, посміхаючись. — Щось він гудів не так. Я розберуся, не переживай. У мене руки золоті.
Я стояла, не в змозі повірити своїм очам. Кавомашина коштувала 15 000 гривень — це була наша єдина розкіш, наш маленький сімейний скарб. Я відчула, як усе всередині холоне.
— Дядьку Григорію, — сказала я тихо, — що ви зробили?
Він знизав плечима, ніби я запитала про дрібницю.
— Та нічого страшного, зараз зберемо назад. Я ж знаю, як воно працює.
Він натиснув на якусь деталь, і всередині щось хруснуло. Я відвернулася, не в силах дивитися. Того вечора я знову зателефонувала мамі. Розмова була короткою, але вона перевернула все.
— Мамо, дядько Григорій зламав нашу кавомашину, — сказала я.
— І що? — відповіла вона. — Через якусь залізяку ти влаштовуєш сцени? Купите нову, Роман же заробляє 50 000 на місяць.
— Мамо, це не про гроші, — я намагалася стриматися, але голос тремтів. — Це про те, що я більше не можу так. Вони живуть у моєму домі, як у себе вдома. Мої діти сплять на дивані. Роман не витримує. Я не витримую.
— Олено, ти стала дріб’язковою, — відрізала мама. — Рідню треба поважати. Ти думаєш тільки про себе.
Я поклала слухавку, і в ту мить я зрозуміла: це кінець.
Наступного ранку я встала о шостій. Замовила таксі на сьому тридцять, вказавши адресу маминої квартири. Потім постукала в двері дитячої. Дядько Григорій відчинив, заспаний і здивований.
— Олено, що таке? — пробурмотів він.
— У вас година на збори, — сказала я спокійно. — Таксі приїде о сьомій тридцять. Ви їдете до мами. Вона дуже за вами скучила.
Тітка Оксана визирнула з-за його плеча, кутаючись у халат.
— Як це — до Ірини? Ми ж планували.
— Ваші плани змінилися, — відрізала я. — Збирайтеся.
Я не стала слухати їхні заперечення. Повернулася на кухню і почала варити кашу для дітей. Рівно о сьомій двадцять п’ять таксі просигналило внизу. Я вийшла в коридор, де стояли дядько Григорій і тітка Оксана з валізами. Вони дивилися на мене з обуренням, але я лише відкрила двері.
— Щасливої дороги, — сказала я, і це було єдине, що я їм сказала.
Коли таксі зникло за рогом, я повернулася в квартиру і зачинила двері. Тиша була такою чистою, що я мало не розплакалася. Я зателефонувала мамі.
— Олено, ти що наробила?! — почала вона. — Вони їдуть до мене!
— Так, мамо, — відповіла я спокійно. — Ти так любиш свою рідню. Ось і приймай їх. А в мій дім більше ніхто з вас не прийде.
Я поклала слухавку, не дослухавши її тиради. У квартирі було тихо. Софія і Данило прокинулися і вийшли з вітальні. Софія обняла мене, а Данило запитав:
— Вони поїхали?
— Так, — відповіла я. — Поїхали.
Роман вийшов зі спальні. Він подивився на мене, і в його очах було щось нове — повага, змішана з полегшенням. Він підійшов і поклав руку мені на плече.
— Ти молодець, — сказав він тихо.
Ми стояли разом, обійнявшись, і я знала: ми перемогли. Наш дім знову став нашим. Більше ніяких гостей довше за три дні. Та й то навряд. Готель саме те.
Головна картинка ілюстративна.
