– О, синочок приїхав – зраділа Євдокія.
Микола м’яв кепку біля порога.
– Привіт, матусю. Я, це, – він зупинився, – Я не один. Ось, – і підштовхнув уперед худенького хлопця в окулярах та рюкзаком за плечима.
– О, Господоньку, онука мені привіз. Це Женька чи Олексійчик? Щось не впізнаю, без окулярів.
Микола сів на стілець.
– То одягни. Це Василько, мій нешлюбний. Пам’ятаєш, ми із Зоряною на рік розходилися? То я тоді з Валею зійшовся. От він і народився. І я необдумано на себе його записав – зітхнув він.
Євдокія обсмикнула його:
– Ти що це при дитині мелеш. Малий він ще про твоє життя знати. Васильку, ти йди поки в залу і телевізор подивися, поки ми тут з батьком твоїм розберемося.
Хлопчина мовчки роззувся і пішов у кімнату. Євдокія тихо запитала:
– А Зоряна щось про нього знає? – Вона не любила дружину сина, бо та з усього робила сварку.
Микола здригнувся.
– Ти що, мамо? Якби дізналася, давно б босим із дому виперла. А мені шкода. Я його своїми руками від самого фундаменту зводив.
Євдокія зітхнула.
– До чого ж ти в мене якийсь не розважливий. Не чоловік, а тюхтій. Під каблуком у Зоряни все життя. Як ще вдалося на боці сина мати, ото і справді геть дивно. І навіщо ти мені його привіз? Зоряна дізнається і мені буде непереливки.
Микола, хвилюючись, почав пояснювати:
– Валя зібралася заміж. З новим коханням у гори гайнула. На місяць, уявляєш? Тому мені і подзвонила. Каже, забирай сина куди хочеш, хоч додому веди. Я їй кажу, що мабуть вона зовсім не розуміє нічого, у мене дружина, вона нас разом вижене. А вона каже, мовляв, не хочеш по хорошому, буде по поганому. Принесу твоїй Зоряні свідоцтво про народження і викручуйся, як знаєш. А це все. Буде мені й буде. Вона мені Валю заледве вибачила, пів року зі мною не розмовляла. То я й вирішив, хай він у тебе місяць побуде, а потім приїду, заберу, – говорив, а сам очей на матір не піднімав.
Євдокія похитала головою:
– От який був у дитинстві, таким і лишився. Що б не накоїв, то все – мамо, допоможи. Гаразд, куди подітися. Залишай хлопця. Тільки щось він не в нашу родину, – вона сповільнилася, – Він точно твій?
Микола махнув рукою.
– Мій, не сумнівайся. Валя теж не з медом, але жінка вірна.
Вони замовкли. Євдокія схопилася:
– А чого я сиджу? Давайте хоч нагодую з дороги.
Микола піднявся:
– Вибач, мам, але я їду. Зоряна вдома чекає. І так наплів, що по запчастини до міста поїхав. Васю нагодуй, а я пішов.
Євдокія обійняла сина і прошепотіла:
– Ну, з Богом, ріднесенький мій.
Василько їв швидко, не відриваючи очей від тарілки.
– Може ще? – з жалем спитала Євдокія, бачачи, як швидко він усе з’їв.
– Не треба, дякую, – встав той із-за столу.
– Ну біжи на вулицю, погуляй, а я поки вечерю приготую. А що у тебе там у рюкзаку? – Запитала вона.
Він буркнув:
– Речі.
Євдокія кивнула:
– Пратимеш сам чи мені доведеться?
Вперше він підняв на неї злякані очі:
– А я не вмію. Мені мама завжди прала.
Євдокія підняла легкий рюкзачок:
– Ну йди, а я подивлюсь і сполосну, що брудне.
Він вийшов, а вона почала перебирати нехитрі статки. Дві футболки, шорти та пару шкарпеток.
– Не густо – похитала вона головою, – Навіть кофти теплої не поклала. Мабуть, ще та мати. І замочивши речі в тазику, взялася за пиріг із вишнею.
Раптом з вулиці почувся лемент. Євдокія вискочила, навіть не обтрусивши рук від борошна.
– Що трапилося?
Василько тримався за ногу:
– Мене гусак ущипнув. Боляче – сльози градом котилися з його очей.
– А нащо ти поліз до них? Вони пасуться в городі, а ти на подвір’ї був – запитала вона, розглядаючи червону пляму на нозі.
– Я просто на них подивитися хотів, – схлипував Василько.
– Ти що зроду гусей не бачив, – здивувалася вона.
– Бачив, але близько не підходив, – прошепотів він.
– Ну гаразд, пішли до хати, помажу тебе маззю – взяла вона його за руку.
Після вечері поклала його на диван і довго не могла заснути. Ну що за життя таке? Вона б зроду свого Колю до чужої жінки не відправила б. Мама, мабуть, ще та повітруля. Дитину геть, бо нові стосунки дорожчі. І тут вона почула схлипування. Прислухалася, наче хлопчина плаче. Вона тихо підійшла до нього:
– Що з тобою, синку? Не подобається у мене? Ну постривай, місяць мине, і мамуся тебе назад забере.
Він підвівся і зашепотів:
– Не забере. Я чув, як вона з дядьком Вітею говорила, казала, що коли вони приїдуть, мене до якогось інтернату віддадуть. І будуть лише на канікули забирати. А я не хочу, мені вдома з мамою добре було. Поки цей дядько Вітя не прийшов. І дядькові Миколі я не потрібен, він мене навіть на ім’я не називає. Ви, бабусю, гарна, але я вам теж не потрібен, – хлопчина заплакав сильніше.
У Євдокії защеміло серце. Вона обійняла худенького хлопчину.
– Не плач, Васильку. Я тебе образити не дам. Хочеш, я з мамою твоєю поговорю і ти житимеш у мене? У нас тут школа гарна та вчителі добрі. Ми з тобою по гриби, ягоди ходитимемо. Корівку нашу доїти. Ти геть худесенький, а від парного молока стільки сил додається. Не віриш? Я тебе завтра познайомлю з Павликом. Він хлопець добрий і від молока збитий, як колобок. Хочеш?
Він обійняв її за шию:
– Хочу. А ти не обманюєш?
Євдокія дбайливо поцілувала його в маківку:
– Звичайно, ні.
Минули роки. Валентина іноді приїжджала, привозила подарунки. Але не затримувалась, з машини її вічно підганяв Вітя. Микола з’являвся, але рідко. Зоряна дізналася про Василька і вважала винною не чоловіка, а її, Євдокію. Тому що, за її словами, рідні онуки їй не потрібні, а всякі приблуди серцю дорогі.
Але Євдокії було байдуже. З кволого хлопця виріс міцний парубок. І сьогодні вона з ранку, наготувала найулюбленіші страви онука і раз у раз, виглядала у вікно. Але пропустила. У дім зайшов молодий юнак і тихо покликав:
– Бабусю, я приїхав, ти де?
Вона вибігла з кімнати і повисла у нього на шиї:
– Василечку, онучку ти мій ріднесенький!
– До матері поїдеш? – Запитала вона.
Він відклав виделку і спитав здивовано:
– До якої? Яка кинула мене і щороку привозила мені дрібнички? Ні, не поїду. Моя мама, це ти, і це не обговорюється, і спокійно взявся за їжу.
А Євдокія крадькома витерла сльозу, яка радість, що має такого онука. Відрада та допомога на схилі років. Дитина її рідна.
Фото ілюстративне.
