fbpx
Історії з життя
— Ти, що в пралці речі зібралась прати? Так вона чотириста євро коштує! Ми її аж з Італії везли! Новесенька! Думай, що говориш! – щиро обурювалась свекруха, – На тазик, я в ньому перу

— Ти, що в пралці речі зібралась прати? Так вона чотириста євро коштує! Ми її аж з Італії везли! Новесенька! Думай, що говориш! – щиро обурювалась свекруха, – На тазик, я в ньому перу.

«Прошу, живіть з нами, – благала свекруха, – для сина ж і його дітей такий двоповерховий дім вибудували. Що ж ми дарма усе життя по заробіткам їздили. Там же все є – заходь і живи.» І нащо ж ми погодились? Такого і не придумаєш.

З моїм чоловіком ми познайомились у Польщі на заробітках. Хоч і не було особливо часу любов крутити, але ми вже через три місяці повертались додому з твердим рішенням одружитись. Мої батьки одразу запропонували нам свою столичну квартиру, а самі хотіли поїхати в село вік доживати. Ми й погодились, адже район був прекрасним, поруч школа і садок, та й я уже виношувала наше майбутнє дитя.

Повідомили радісну новину батькам чоловіка, які на той час працювали в Італії:

— Прошу, живіть з нами, – благала свекруха, – для сина ж і його дітей такий двоповерховий дім вибудували. Що ж ми дарма усе життя по заробіткам їздили. Там же все є – заходь і живи.

Хоч моя мати і була проти, а я погодилась. Місцевість у них і справді чарівна: гори. Весілля зробили пишне і не в ресторані, як заведено в столиці, а справжнє з дотриманням усіх звичаїв. Усі витрати на забаву на себе узяли батьки чоловіка, адже ми нічого такого не хотіли і їм буквально вмовляти нас довелось.

— Та мені соромно в очі буде поглянути людям, – мовила свекруха, – Єдиного сина без справжнісінького весілля одружити? Засміють.

Феєрично було. Єдине, що мене насторожувало – відкритість свекрухи. Ідемо з нею у салон плаття міряти, так вона уже в соцмережі фотозвіт, навіть цінники фоткала. Обираємо вельйон – та ж історія. А вже торт обирався не за смаком, а за ціною, висотою і тим, як у кадрі буде виглядати.

— У нас буде найкраще весілля, – потираючи руки говорила свекруха, – усім носа втру.

Я ні за що не платила, тому лиш посміхалась на її дивацтва. В кінці кінців нічого поганого вона не купувала. Усе найдорожче і найшикарніше.

Нам найняли найкращого фотографа і кінооператора. Обидва були не аматорами, а профі з телебачення. На весілля були запрошені навіть господарі у яких працювали в Італії свекри. Про це свекруха не втомлювалась нагадувати усім з ким говорила.

Відгуляли. Усе пройшло на найвищому рівні. Уже за два дні свекри повернулись до Італії, а ми до Києва – мені потрібно було захистити диплом.

Три роки пройшло, у нас підростала доня і свекри попросили все ж переїхати до них. Непорозуміння почались з першого ж дня.

 Нас поселили не в двоповерховому домі, а разом зі свекром і свекрухою у старій хатині поруч. Там була одна велика кімната і піч. На моє німе питання свекруха відповіла:

— Так то ж хата.

А це тоді, що? Чоловік знизав плечима і запропонував зачекати, можливо то тимчасово і ми житимем у домі а вони в ось цій хатині. Далі – гірше!

Коли я захотіла випрати речі і попросила ключ від дому де стояла пралка – отримала ночви і якусь дощечку.

— Пери!

— Але ж там стоїть сучасна пралка, чому я повинна прати в тазику?

— Так вона чотириста євро коштує! Новесенька! Думай, що говориш!

Тут уже чоловік не витримав:

— Нащо ж ми всі, мамо скільки себе пам’ятаю по заробітках їздимо? Аби хату вище ніж у сусіда збудувати і жити в старій? Аби щодня змітати пил з дорогої пралки і прати речі в ночвах?

— А ти, що жити там хотів? – щиро здивувався свекор, – Ти чула жінко? Сміх та й годі.

Я так нічого і не зрозуміла. Вже наступного дня нас мчала машина назад до столиці. Свекри з нами не розмовляють, адже ми їх ніби на все село ославили. Свекруха усім розповідала, що ми приїхали жити назавжди, а ми вчинили не гідно.

Чоловік каже, що маму завше хвилювала думка оточуючих, що дім спочатку мав бути одноповерховим, але сусід добудував собі другого поверха і батьки заклали фундамент під двоповерхову будівлю. Мене це насмішило, але вони на повному серйозі міняли тричі паркан, бо хтось в селі мав кращого. А особливо вразило, що свекруха встає о п’ятій ранку вмикає світло в хліві і в хаті і йде спати далі. Те все робиться для того, аби сусіди бачили, яка вона хороша господиня.

Речі я випрала вже вдома. А що то у них за спосіб життя такий, я так і не зрозуміла досі.

Автор Анна К.

Спеціально для intermarium.news. Передрук без згоди автора – заборонено.

facebook