Аромат свіжої випічки розливався кімнатами, створюючи ту саму ілюзію абсолютного спокою, яку Вікторія так довго вибудовувала у своєму житті. Вона обережно дістала з духовки деко з коржем, прискіпливо оглядаючи рум’яні краї. Це був її ритуал — суботня випічка, коли діти в селі у батьків, а вдома панує благословенна тиша. Саме в цю хвилину, коли вона накривала коржі аби краще відійшли, у двері наполегливо забарабанили. Не просто подзвонили, а саме затарабанили кулаком.

На порозі стояла Тамара Петрівна. Біля її ніг, наче вірні вартові, примостилися дві важкі сумки, перетягнуті скотчем.

Свекруха виглядала бойовито: підтиснуті губи, колючий погляд з-під окулярів і цей особливий нахил голови, який завжди передвіщав бурю.

— Чого стоїш? Приймай гостю, — кинула Тамара Петрівна, роблячи крок уперед і намагаючись просунути плече в отвір дверей.

Вікторія навіть не поворухнулася. Вона просто перегородила прохід руці, що вже тягнулася до вішалки.

— І вам доброго дня, Тамаро Петрівно. А ви до кого? — голос Вікторії звучав неприродно рівно, майже сухо.

— Як це «до кого»? До сина приїхала! Пусти, кажу, сумки важкі, руки вже відвалюються, — свекруха знову смикнула одну з валіз, але Вікторія міцно тримала двері.

— Артем на роботі. А я вас сюди не кликала. Так що заходити не треба.

Тамара Петрівна завмерла.

— Ти що, Вікторіє, зовсім сором втратила? — свекруха підвищила голос так, щоб було чутно на весь під’їзд. — Я мати його! Я маю право бачити, як він живе! Відчиняй, бо я зараз на весь будинок такий концерт влаштую, що тобі соромно буде на вулицю вийти.

Вікторія лише ледь помітно посміхнулася.

— Галасуйте скільки хочете. Мені від того ні холодно, ні жарко.

Вона спокійно зачинила двері і пішла готувати начинку до пляцка.

За дверима ще якийсь час чулося бубніння, потім звуки валіз, що волочилися по сходах.

Через якийсь час Вікторія пройшла на лоджію і глянула у вікно. Внизу, на пошарпаній зеленій лавці біля дитячого майданчика, вмостилася свекруха, а біля неї вже вмостилися сусідки.

Вікторія прочинила вікно і почула високий голос свекрухи.

– Я роки на заробітках, роки. Все синові, кожну копійку, а вона мене на поріг не пускає.

Лице Вікторії пішло плямами і вона тремтячою рукою набрала номер чоловіка.

— Артеме, твоя мати під під’їздом. З речами. Одразу попереджаю: у квартиру вона не зайде. Навіть на п’ять хвилин. Навіть води попити. Якщо ти спробуєш її провести силою — я цього ж вечора подаю на розлучення і виставляю твої речі слідом за її сумками. Ти мене почув?

Артем щось намагався заперечити, його голос у слухавці звучав пригнічено й винувато, але Вікторія просто поклала слухавку. Вона не хотіла слухати виправдань.

Через годину до під’їзду підкотила його іномарка. Артем вийшов із машини повільно, а Тамара Петрівна підхопилася з лавки, почала розмахувати руками, щось вигукувати, тицяти пальцем у бік їхніх вікон, сусідки в такт кивали головами. Артем слухав її, схиливши голову, а потім, залишивши матір біля машини, пішов до будинку.

Коли він зайшов у квартиру, Вікторія сиділа на кухні, дивлячись у вікно. Перед нею стояло горнятко чаю, до якого вона так і не торкнулася.

— Віко, ну ти ж бачиш, яка ситуація, — почав він з порога, не роздягаючись. — Наталя з трьома пацанами повернулася до матері, розлучилася з чоловіком. Там тепер дихати нічим, усі на головах одне в одного. Мати просто хоче трохи спокою.

— А ми тут до чого, Артеме? — Вікторія повернулася до нього. — Твоя сестра доросла жінка, нехай сама розбирається зі своїми розлученнями.

— Вона каже, що їй там тісно. Мати просто хотіла пожити у нас пару тижнів, поки все вляжеться. Ну хіба вона не може переночувати? Вечір уже, куди я її зараз повезу?

Вікторія відчула, як спогади накочуються важкою хвилею, перехоплюючи подих. Вона згадала ту зиму вісім років тому. Тоді вони тільки починали, винаймали крихітну кімнатку, де в кутах цвіла пліснява. Коли там прорвало опалення і окріп залив усю їхню нехитру обстановку, вони приїхали до Тамари Петрівни під її трикімнатну квартиру.

— Ти забув, Артеме? — тихо запитала вона. — Забув, як ми дві години стояли під її дверима, мороз пробрався навіть у під’їзд? Я тоді була на восьмому місяці. У мене ноги набрякли так, що чоботи не застібалися, а спина боліла так, що я ледь не плакала. Твоя мати дивилася у вічко і казала, що вона «не в гуморі приймати гостей».

Артем відвів очі.

— Ну, вона тоді була роздратована…

— Вона впустила нас тільки тоді, коли ти пообіцяв віддавати їй усю суму, яку ми платили за оренду. Жити у власної матері за гроші, коли в тебе там частка власності! А як вона мені життя псувала ті два місяці? Графік відвідування кухні — десять хвилин вранці, десять ввечері. Стукіт у двері ванної, варто було мені зайти туди змити втому. «Ти там занадто довго воду ллєш, за лічильники платиш не ти!».

Вікторія підвелася, відчуваючи, як гнів витісняє втому.

— А коли Соні було два тижні? Коли дитина плакала вночі від коліків, а твоя мати о третій годині виставила нас на вулицю? «Я хочу спати, а цей крикун мені заважає, забирайтеся геть!». Ти тоді місяць поневірявся по друзях, поки я в батьків у селі сиділа. Це теж «просто складний характер»?

— Віко, це було давно. Люди змінюються…

— Такі не змінюються. Вона приїхала сюди, бо там, з Наталею, вона не може командувати. Там їй дали відсіч, і вона прийшла туди, де сподівається знову стати господинею.

Артем мовчав. Він знав, що вона права, але багаторічна звичка бути «хорошим сином» тягнула його назад, до того під’їзду, де чекала мати.

— Електрички ходять до пізнього вечора, — відрізала Вікторія. — Бери її речі, вези на вокзал. Якщо хочеш — можеш поїхати з нею. Я тебе не тримаю. Але в цю квартиру вона не увійде. Мої батьки продали все, що мали, щоб купити нам це житло. Вони поїхали до старенької бабусі в хату на дві кімнати, щоб ми з дітьми мали свій кут. І я не дозволю твоїй матері осквернити цей спокій своєю присутністю.

Чоловік важко зітхнув, розвернувся і вийшов. Вікторія знову пішла до вікна. Вона бачила, як Артем завантажував сумки назад у багажник. Тамара Петрівна щось палко йому доводила, тицяла кулаком у бік лоджії. Потім вона все ж сіла в машину, і автомобіль повільно виїхав із двору.

Вікторія сіла на диван і заплющила очі. Вона не відчувала перемоги. Лише спустошеність. Їй було шкода Артема, який опинився між двох вогнів, але вона знала: якщо вона дасть слабину хоч на хвилину, її життя перетвориться на те пекло, яке вона вже проходила.

Раптом у двері знову подзвонили. Цього разу дзвінок був коротким, але впевненим.

— Хто ще? — пробурмотіла вона, підходячи до вічка.

На порозі стояли дві сусідки з п’ятого поверху — Степанівна та Марія Іванівна.

Вікторія відчинила двері, вже здогадуючись, про що піде мова.

— Вікторіє, — почала Степанівна, складаючи руки на животі. — Ми тут бачили… Тамара Петрівна сиділа на лавці така засмучена. Розповіла нам, як ти її з порога розвернула. Недобре це, Віко. Яка б не була, а вона мати твого чоловіка.

— Гріх це, дитино, — підхопила Марія Іванівна. — Ось уяви: твої діти виростуть і тебе так само на вокзал відправлять з сумками. Треба ж мати якесь серце, якесь милосердя.

Вікторія уважно подивилася на жінок. Вона знала їх, завжди віталася, іноді допомагала донести сумки. Але зараз вони здавалися їй персонажами з якоїсь іншої, викривленої реальності.

— Шановні пані, — спокійно сказала вона. — Якщо вам так шкода Тамару Петрівну, я можу дати вам її адресу. Ви можете поїхати до неї в гості, запросити до себе на чай, навіть на ніч залишити, якщо хочете проявити милосердя. А в моє особисте життя лізти не треба.

Сусідки остовпіли від такої відвертості.

— Та як ти смієш… — почала була Степанівна, але Вікторія не дала їй закінчити.

— І ще одне. Ви б краще за своїми онуками пригледіли. Як там їх, Максим і Денис? Ті самі, що вчора за гаражами цмулили, а потім стіни в під’їзді балончиком розписували. Може, виховну годину проведете?

Вона зачинила двері, не чекаючи відповіді. Цього разу на душі стало трохи легше. Вона пройшла на кухню, перемастила коржі і поставила в холодильник настоюватися дванадцять годин, згідно рецепту. Все потребує свого часу, тільки вона не знає, чи зітруться ці спогади про свекруху.

А ви б пробачили і забули?