— Артуре, як ти міг так зі мною вчинити? — мій голос тремтів від болю й обурення, коли я стояла в вітальні, дивлячись на сина, який щойно повернувся додому з валізою в руках. — Ти справді думаєш, що я прийму цю дівчину в нашу родину? Після всього, що я для тебе зробила? Вона з дитячого будинку, ми нічого про неї не знаємо — ні роду, ні племені, ні що від неї чекати в майбутньому!
Він подивився на мене з такою сумішшю розпачу й гніву, що серце стиснулося.
— Мамо, ти не маєш права так говорити про Софію! Вона добра, чесна, вона мене любить по-справжньому. А ти… ти просто не хочеш бачити мого щастя, бо думаєш тільки про свій престиж!
— Престиж? — я відчула, як сльози підступають до очей. — Я думаю про твоє майбутнє! Ти хочеш зв’язати життя з людиною, про яку нічого не відомо? Хто її батьки? Які гени? Що вона принесе в нашу родину?
— Досить! — вигукнув він і розвернувся до дверей. — Якщо ти не можеш прийняти її, то я піду назавжди.
Двері зачинилися за ним з гучним звуком, і я залишилася сама, відчуваючи порожнечу в душі.
Той вечір, коли все почалося, був особливо виснажливим. Я повернулася з роботи пізно, тело нила від утоми, і єдине бажання — швидше дістатися до своєї затишної квартири й відпочити. Скидаючи пальто в передпокої, я гукнула звичне:
— Артуре, я вдома!
З кухні долинув його голос, трохи напружений:
— Привіт, мамо! Заходь, я вечерю розігрів.
Я зайшла до вітальні й відразу помітила, що син поводиться дивно — уникає прямого погляду, нервово перебирає пальцями телефон.
— Ти не сам удома? — запитала я, опускаючись у улюблене крісло.
— Ні, мамо… Я хотів поговорити.
— Валерія в гостях? Ви ж останнім часом так часто разом.
Він похитав головою, глибоко вдихнув і нарешті сказав:
— Ні. З Валерією все скінчилося. Я зустрів іншу дівчину. Її звати Софія. Я її щиро люблю.
Ці слова вразили мене сильніше, ніж я очікувала. Ноги стали ватяними, і я міцніше вчепилася в підлокітники.
— Як скінчилося? Ви ж планували серйозні стосунки, весілля навіть обговорювали. Валерія з такої порядної родини, все в неї є — освіта, квартира, стабільність. А ця Софія… Хто вона взагалі така?
— Вона з простої родини, приїхала з маленького міста.
— Сину, ти можеш зустрічатися з ким завгодно для розваг, але одружуватися з дівчиною, яка, можливо, шукає лише матеріальної вигоди… Цього я не дозволю.
— Мамо, ти зовсім її не знаєш! Софія не така, вона працює, вчиться, вона справжня.
— Мені все одно, яка вона на словах. Я не хочу ризикувати твоїм майбутнім.
Артур важко зітхнув, підвівся й пішов до своєї кімнати. Я почула, як він тихо розмовляє з кимось по телефону. “Не дозволю йому зробити таку помилку”, — вирішила я твердо.
Наступного ранку сина вдома не було. Спочатку я подумала, що він поїхав до друзів чи на прогулянку. Але коли помітила, що частина його одягу й особисті речі зникли, а телефон вимкнено, тривога охопила мене повністю. Я відклала всі справи й поїхала до університету.
Знайшла його в коридорі після пари.
— Артуре, це що, доросле рішення — просто втекти з дому без слова? — почала я відразу.
Він озирнувся, ніби боявся свідків.
— Мамо, не треба тут сцен.
— Ні, ти мені все поясниш. Куди ти подався? Де тепер живеш?
— Якщо ти проти Софії, я не міг залишатися під одним дахом.
— І де ж ви оселилися? У неї вдома?
— Так, у її маленькій квартирі.
— З батьками, які ледь справляються?
— Мамо, будь обережна зі словами. Софія виросла в дитячому будинку. Батьків у неї немає.
Ця новина вразила мене глибоко.
— І скільки ви знайомі?
— Близько року. Вона підробляла в кафе неподалік, після своїх занять.
— Ти усвідомлюєш, як це виглядає з боку? Ти принижуєш нашу родину таким вибором.
— Чим принижую? Тим, що обрав дівчину не за гаманцем?
— Я тобі покажу наслідки. З цього моменту всі твої фінансові можливості будуть обмежені. Побачиш, як швидко вона передумає.
Він подивився на мене з таким болем в очах.
— Мамо… Софія чекає дитину. Ми подали заяву до РАЦСу.
Він пішов на наступну пару, а я залишилася стояти, шукаючи опору в стіні.
Я не могла допустити, щоб син потрапив у залежність від дівчини з невідомим минулим. Телефон задзвонив — це була Валерія.
— Добрий день! Артура не бачили? Він не відповідає, я хвилююся…
— Валеріє, мила, я сама приголомшена. У нього з’явилася якась Софія. З дитячого будинку, ще й вагітна. Можливо, все це для того, щоб викликати співчуття.
— Як мені бути? Я так його люблю…
Вона розплакалася, і я заспокоювала її довго:
— Тримайся, дитинко. Він зрозуміє, хто справжній друг.
Минуло кілька місяців. Я не витримала тиші й поїхала до сина зимовою дорогою. Заметіль, слизька траса — машина занесла, і я втратила свідомість.
Отямилася в теплій сільській хаті біля каміна. Поруч сидів чоловік — високий, з добрими очима й спокійною манерою.
— Ви як себе почуваєте? — запитав він тихо. — Я знайшов вас біля автомобіля.
Я спробувала підвестися, але запаморочення змусило лягти назад.
— Не треба нікого турбувати, все минеться.
— Машину я відвіз на ремонт. До ранку доведеться почекати.
Його звали Роман. Він жив сам у селі, займався господарством. Доглядав за мною весь вечір — готував трав’яний чай, розмовляв спокійно. Мені було приємно відчувати турботу, якої давно не мала.
Моє життя не було казкою. Батьки видали мене заміж за багатого чоловіка — вигідно для бізнесу, без мого голосу. Шлюб не приніс тепла, але народився син.
Потім чоловік пішов із життя. Я залишилася сама виховувати Артура, боротися за все. Роман вислухав мою історію.
— Ви дарма так суворо ставитеся до його вибору, — сказав він. — Якщо кохає — нехай буде щасливий. Матеріальне — не найголовніше.
Ми розмовляли довго про життя, прості радощі. Я відчула тепло в серці, між нами виникло ніжне почуття.
Коли я повернулася до міста, Артур приїхав.
— Можна ввійти? — запитав тихо на порозі.
— Звичайно. Що сталося? Де Софія?
— Ми розійшлися. Вона обманула мене. Дитина не моя. Валерія все розповіла.
Я обійняла сина, але радість була змішана з тривогою.
Незабаром я дізналася, що чекаю дитину від Романа. Роман переїхав до мене, ми почали нове життя удвох з Артуром.
Одного вечора ми вечеряли втрьох, коли в двері постукали. На порозі стояла Софія, бліда й заплакана.
— Будь ласка, вислухайте мене… Це Валерія все підлаштувала. Фальшиві докази, чутки — щоб розлучити нас.
Артур завмер, дивлячись на неї.Я набрала Валерію, увімкнула гучний зв’язок.
— Валеріє, скажи правду — це ти все вигадала?
Вона засміялася холодно й самовдоволено:
— Авжеж! Так просто було. Він повірив, бо хотів повірити в легке рішення. Я завжди повертаю своє.
Я скинула дзвінок.
Артур підійшов до Софії, обійняв її, шепочучи вибачення. Вони стояли разом, тримаючись за руки.
Я подивилася на них і відчула, як усе всередині стискається від упередження.
— Артуре, — сказала я твердо. — Навіть якщо Валерія брехала, моя думка не змінилася. Я не можу прийняти в родину дівчину з дитячого будинку. Ми нічого не знаємо про її корені, про те, що вона може принести в наше життя. Я не хочу ризикувати майбутнім онука, твоїм майбутнім, нашим спокоєм.
Він відірвався від Софії й подивився на мене з розпачем.
— Мамо… Ти серйозно? Після всього цього?
— Цілком серйозно. Я не зміню свою позицію.
Софія опустила голову, сльози котилися по щоках.
— Я розумію, — прошепотіла вона тихо й вийшла.
Артур пішов за нею, не сказавши більше ні слова.
Двері зачинилися. Роман поклав руку мені на плече, але я скинула її. Я знала. що він почне мені доводити, що я не мала права такого робити, чи такого говорити, але я знала що захистила родину від невідомого, що рано чи пізно мій син зрозуміє, яку помилку робить.
Хіба не для того мама, щоб берегти свою дитину. Хай навіть дитина вже дорослий чоловік і скоро сам татом стане?
Головна картинка ілюстративна.
