— Ти справді думаєш, що я тебе у дім впущу, чи як? – дивилась я на свого сина, – Хлопче, іди туди куди пішов із мого дому і запам’ятай: мого порогу ти більше не переступиш, хіба, як прийдеш на зовсім жити.
Я сиділа на кухні, тримаючи в руках стару фотографію, де ми з Остапом, моїм сином, сміялися на пікніку в парку. Йому тоді було п’ять, а я ще вірила, що ми вдвох проти всього світу.
Але тепер, коли йому 15, він обрав не мене, а свого батька, Василя, який повернувся в його життя з дорогими подарунками та обіцянками.
Ця ситуація не дає мені спокою: як син, якого я виховувала з такою любов’ю, міг так легко відвернутися від мене? Чи я сама винна в тому, що втратила його?
Мене звати Олена, і останні 15 років я виховувала свого єдиного сина сама. Коли Василь покинув нас, я залишилася з кредитом на 300 000 гривень, боргами за комуналку та малим сином на руках.
Він просто зник, залишивши записку, що “йому треба свобода”. Аліменти, які він платив, — 2000 гривень на місяць — не вистачало навіть на шкільні підручники.
Але я не здавалася. Працювала на двох роботах: вдень у школі як секретарка, а ввечері прибирала офіси. Кожна копійка йшла на Остапа — на його освіту, спортивну секцію з футболу, одяг.
Він ріс розумним, слухняним, завжди дякував за найменше. Я пишалася ним. Але одного дня все змінилося.
Це було восени, коли Остап повернувся зі школи незвично тихим. Він сидів за столом, крутив у руках телефон і раптом сказав:
— Мам, тато мені подзвонив.
Я застигла, тримаючи тарілку над раковиною. Василь? Після 15 років мовчання?
— І що він хотів? — запитала я, намагаючись стримати тремтіння в голосі.
— Хоче зустрітися. Сказав, що сумує за мною.
Я відчула, як усе всередині стиснулося. Василь, який покинув нас, тепер вирішив повернутися? Я хотіла заборонити цю зустріч, але Остап подивився на мене такими очима, сповненими надії, що я не змогла сказати “ні”.
— Добре, — видихнула я. — Але будь обережний.
Вони зустрілися через тиждень у кафе в центрі міста. Я не пішла з ним — не могла змусити себе побачити Василя. Коли Остап повернувся додому, його очі сяяли. Він тримав коробку з новеньким ноутбуком — таким, про який я могла тільки мріяти.
— Тато подарував! Сказав, що це для навчання. І ще запросив мене на вихідні до нього. У нього крута квартира, мам! І машина нова!
Я змусила себе всміхнутися, але всередині все кипіло. Василь, який не з’являвся роками, тепер грав роль щедрого тата. Я знала, що він розбагатів — подруги розповідали, що він відкрив мережу магазинів техніки. Але чому саме зараз? Чому, коли я нарешті стабілізувала наше життя?
— Остапе, ти ж розумієш, що подарунки — це не головне? — сказала я обережно.
Він знизав плечима.
— Мам, він просто хоче бути зі мною. Хіба це погано?
Я не відповіла. Що я могла сказати? Що його батько — егоїст, який покинув нас, коли ми найбільше його потребували? Що я вважаю його зрадником не достойним любові сина?
Через два місяці Остап оголосив, що хоче жити з батьком. Це було як грім серед неба ясного. Він стояв у своїй кімнаті, складаючи речі в спортивну сумку, а я не могла повірити своїм очам.
— Остапе, ти серйозно? — запитала я, стримуючи сльози. — Я все для тебе робила. Все!
— Мам, я вдячний, правда. Але в тата я зможу більше. Він найняв репетиторів, я вступлю в коледж. І там ну, там просто краще.
— Краще? — перепитала я. — А я, виходить, для тебе нічого не значу?
Він опустив очі.
— Ти завжди будеш моєю мамою. Але я хочу спробувати.
Я не могла зупинити його. Він пішов, залишивши мене в порожній квартирі. Наступного дня я дізналася від сусідки, що Василь купив Остапові новий телефон за 50 000 гривень.
А ще через місяць вони з новою дружиною Василя полетіли на канікули до Туреччини. Я сиділа вдома, дивлячись на старі фотографії, і відчувала себе глибоко зрадженою.
Мої подруги, Наталка і Софія, намагалися мене підтримати. Одного вечора ми сиділи в кафе, і я вилила їм усе, що наболіло.
— Олено, ти не права, що так тримаєш образу, — сказала Наталка, розмішуючи цукор у каві. — Остапу 15, він хоче кращого життя. У його батька є можливості, яких у тебе немає. Хіба ти не хочеш, щоб він досяг успіху?
— Успіху? — я ледве стримувалася. — Він мене покинув! Обрав ноутбуки та поїздки замість мене!
Софія поклала руку мені на плече.
— Олено, він не обрав подарунки. Він обрав можливості. Ти ж сама казала, що ледве зводиш кінці з кінцями. Може, це шанс для нього?
— Шанс? — я підвищила голос. — А де був Василь, коли я ночі не спала, щоб оплатити його футбольну форму? Де він був, коли Остап занедужав, а я брала кредити на те, аби мати гроші до аптеки сходити?
— Ми розуміємо, що тобі прикро, — сказала Наталка. — Але подумай про Остапа. Він же не перестав тебе любити. Він просто підліток, який хоче іншого життя.
Я відвернулася, дивлячись у вікно. Їхні слова звучали розумно, але моя душа відмовлялося їх приймати. Я відчувала себе зрадженою. Не тільки Василем, а й Остапом.
Остап намагався зв’язатися зі мною. Він телефонував, писав повідомлення, але я не відповідала. Одного разу він навіть приїхав до мене додому. Я відкрила двері й побачила його — високого, в новому дорогому одязі і стильною зачіскою.
— Мам, можна поговорити? — запитав він тихо.
Я склала руки.
— Про що? Про те, як ти мене покинув?
— Я не покидав тебе, — він зітхнув. — Я просто живу з татом. Але ти моя мама. Я хочу, щоб ми спілкувалися.
— Спілкувалися? — я ледве стримувала сльози. — Ти обрав його. Його гроші, його життя. А я що, просто так, на запас?
Він опустив голову.
— Мам, я не хотів тебе образити. Тато, він дає мені можливості. Я хочу вступити до університету, може, навіть за кордоном. Але я тебе люблю.
Я закрила двері перед ним. Не могла слухати. Його слова звучали щиро, але я не вірила. Мені здавалося, що він просто жаліє мене, а не любить.
Минуло кілька місяців, але нічого не змінилось. Я продовжувала працювати, жити своїм життям. Але кожен вечір, коли я поверталася в порожню квартиру, мені ставало все важче.
Я згадувала, як ми з Остапом готували разом вареники, як він розповідав мені про свої мрії стати архітектором. Невже все це було марно?
Одного дня я зустріла свою стару знайому, Марію, ми розговорилися, і я розповіла їй усе. Вона слухала уважно, а потім сказала:
— Олено, ти тримаєшся за свою образу, але Остап не перестав бути твоїм сином. Він просто росте, шукає свій шлях. Ти дала йому любов і цінності, а тепер він використовує можливості, які ти не могла йому дати. Це не зрада. Це життя.
Я слухала її, але душа виправдань не приймала. Чому всі навколо бачать лише сторону мого сина? Чому ніхто не хоче стати на моє місце, відчути той жаль і образу, яку я тягну щодня? Я ж не просто ображена жінка. Я — мама, яку забули і від якої втекли, бо у зрадливого тата жити краще.
Василь зрадив мене колись. А тепер Остап — так само. Він не мав пускати батька в своє життя так легко. І точно не мав так просто відрізати мене.
Я ж тримала його на руках, коли він був не здоровий. Я зранку варила йому кашу перед школою, поки інші мами ще спали. Я його не покидала. А він — покинув.
І хай що мені кажуть — я не збираюся спілкуватися з ним. Бо зараз це не син, а людина, що обрала комфорт замість маминої любові.
От скажіть, хіба я не права? Якби ви все це пережили, ви змогли б пробачити таку зраду? Ви змогли б дивитися у вічі своїй дитині, яка обрала комфорт замість вашого дому?
Головна картинка ілюстративна.
