— Олено, ну ти ж бачиш моє становище! Я сама, з дитиною. Тобі ці кошти куди? Ну, ти ж не мати-одиначка. Ти можеш собі дозволити почекати, — голос Мар’яни у слухавці був повний впевненості у власній правоті, але я вже не відчувала звичного співчуття, лише втому.

Я притиснула телефон до вуха і глибоко вдихнула повітря, намагаючись не збитися з рівного тону. Ми розмовляли про значну суму, яку вона мала повернути мені ще тиждень тому, і одразу ж, після цієї затримки, вона просила ще.

— Мар’яно, я розумію твою ситуацію, але ми домовлялися про конкретний термін, — пояснила я. — І мова йде про досить відчутну суму, яка була частиною мого бюджету на велику покупку. Ти обіцяла повернути і одразу просиш ще. Я ж не фінансова установа, я просто людина, яка тобі довіряла.

— Ти так говориш, наче я тобі чужа! Ми ж сестри! — тепер її тон став ображеним. — Ти мені не довіряєш? А ще й кажеш, що Соломійка тобі подобається, що ти радієш нашому спілкуванню. Невже ти поставиш якусь там паперову домовленість вище за нашу родинну близькість, яка тільки-но почала налагоджуватися? Ти ж ніби шукала мене!

Я заплющила очі, відчуваючи, як мої нерви напружуються до краю. Цей емоційний маніпулятивний прийом згадування про племінницю, про нашу “близькість” — це було її фірмовим знаком. Вона знову намагалася викликати у мені відчуття провини та обов’язку.

— Це не питання довіри чи близькості, Мар’яно. Це питання відповідальності. І я справді ціную Соломійку, але це не має жодного стосунку до.

Я не закінчила. Це була гостра мить, кульмінація нашого недовгого, але бурхливого спілкування, яке почалося з моєї щирої надії на відновлення втрачених родинних зв’язків. Як швидко ейфорія від знахідки сестри перетворилася на тягар.

Коли мені виповнилося шістнадцять років, мама, Лідія Павлівна, вирішила, що я вже достатньо доросла, аби знати всю правду. Це був тихий вечір, вона сиділа за кухонним столом, і її обличчя було напрочуд сумним.

— Олено, я маю тобі дещо розповісти про твого батька, Анатолія, — почала вона.

Я знала, що тато пішов із сім’ї, коли мені було всього три роки. Я пам’ятала його заледве, і досі у моїй душі жила дитяча образа на чоловіка, який проміняв нас на інше життя. Але те, що розповіла мама, було новим поворотом у цій старій історії.

— Він пішов не просто до іншої жінки, до своєї нової обраниці, — сказала мама, уникаючи прямого погляду. — У нього вже на той час народилася ще одна дитина. У тебе є зведена сестра.

Спершу мене охопило обурення. Не на батька, який зробив мені боляче, а на цю невідому дівчину. Через неї нас залишили! Це була дитяча, несправедлива реакція, але вона миттєво з’явилася в моїй юній душі. Це був злий жарт долі. Я навіть не знала, як реагувати.

Мама більше не підтримувала жодних стосунків із батьком, та й мені він не телефонував, не писав. Моя образа перетворилася на байдужість, і я вирішила, що шукати цю «зведену сестру» немає жодного сенсу. Життя продовжилося, а ця новина стала лише ще одним гірким фактом моєї біографії.

Життя йшло своїм розміреним шляхом. Я закінчила університет, вийшла заміж. На жаль, мій шлюб, хоча й без дітей, виявився суцільним випробуванням.

Це були роки постійної нервової напруги, розбіжностей і незгоди. І коли чоловік врешті-решт пішов до іншої, я не дуже засмутилася. Скоріше, відчула полегшення.

Я повернулася до мами. Ми жили разом, у нашій старій, але затишній квартирі, підтримуючи одна одну. Мама була моєю єдиною близькою людиною.

Мені було тридцять шість, коли мамуся відійшла у вічність. Її не стало тихо, після тривалої недуги. Я залишилася сама. На похорон не приїхав ніхто з родичів.

Якось у нас не склалося із родинними зв’язками: спілкування було дуже рідкісним, здебільшого через мережу, і то з далекими тітками та дядьками.

Стоячи посеред порожньої квартири, я з кришталевою ясністю усвідомила свою повну самотність у цьому світі. Мої подруги мали свої сім’ї, свої справи, і я відчувала, що вже не викликаю у них великого інтересу.

Саме тоді в моїй душі прокинулося палке бажання знайти ту єдину, хто має зі мною спільне минуле, — зведену сестру.

На моє здивування, знайти сестру виявилося нескладно. У нас була рідкісна дівоча прізвище — прізвище нашого батька. Я знайшла її саме за цим прізвищем у соціальних мережах.

Виявилося, що вона ніколи не була одружена і виховує доньку, якій уже вісім років. Іронічно, але я швидко зрозуміла, що вона, як і наш батько, не уникала стосунків із одруженими чоловіками, чим і пояснювалася відсутність штампу у паспорті.

Що найцікавіше, вона жила зі своєю донькою в тому ж місті, що й я. Як з’ясувалося, вона отримала у спадок квартиру від своєї бабусі по батьковій лінії — тобто, від мами нашого спільного батька.

Мене це трохи зачепило. Це ж ніби й моя бабуся була, тільки мені нічого не дісталося. Але я одразу відкинула цю думку. У мене теж була своя квартира, успадкована від мами. Я була фінансово незалежна і не мала потреби в чужому майні.

Ми домовилися про зустріч. Я запросила її до себе, щоб уникнути незручностей на її території.

Коли Мар’яна з донькою Соломією приїхала, моє перше враження було дуже позитивним. Насправді, ми були схожі зовнішньо, хоча й не були точною копією. У нас була схожа форма обличчя, той самий вигин брів. Це було зворушливо і дивно одночасно.

— Я бачу наш зв’язок, — усміхнулася я, дивлячись на неї.

— І я, Олено, — відповіла Мар’яна. — Це немов дивитися на себе, але з іншої реальності.

Ми просиділи до пізньої ночі, не могли наговоритися. Це був справжній діалог, у якому ми надолужували втрачене за тридцять років. Мар’яна з донькою залишилися у мене на ніч. Вона навіть вибачалася за нашого батька, за його вчинок.

— Мені шкода, що він вас залишив через мене. Я ніколи цього не хотіла, — щиро сказала вона.

— Ти не винна, що народилася. Це доля, — відповіла я, і це було моє справжнє, доросле переконання.

Мар’яна виявилася дуже цікавим співрозмовником, коли вона говорила про щось нове. Але щось усередині мене постійно викликало напругу. Вона занадто часто скаржилася.

На все: на невдалу долю, на політичний устрій, на роботодавців. Навіть на своїх батьків (нашого спільного батька та його дружину), з якими, як виявилося, вона постійно перебувала у конфліктних стосунках.

— Вони мене не розуміють. Їм начхати на доньку та онучку, — скаржилася вона. — Вони постійно зайняті лише собою, своїми дачами та подорожами.

Я слухала. Спочатку з розумінням, потім із настороженістю. Здавалося, що весь світ постійно їй щось винен.

Після цієї першої зустрічі почалося  щось неймовірне. Щоденні дзвінки. Я по життю людина-одиначка, інтроверт, і не звикла до такої настирливості, а тим більше до пустопорожніх розмов. Сестра почала телефонувати мені по п’ять разів на день, часто без жодної конкретної теми.

— А що ти робиш? А які плани на вихідні? А давай зустрінемося, племінниця тебе побачити хоче!

Соломійка мені справді сподобалася. Вона була тиха, вихована дитина з мудрими не по роках очима. Через неї я не могла відмовити. Це був єдиний світлий момент у цьому спілкуванні. Я відчувала до неї теплу прихильність, як до останньої моєї родинної душі.

Але тут і крилася проблема. До себе Мар’яна запросила мене лише один раз, і то на швидку чашку чаю з печивом. Вона сказала, що не любить готувати, а вдома у неї «повний безлад» після ремонту.

Натомість, вона з донькою летіла до мене з очевидним задоволенням. А це означало, що мені потрібно було готувати повноцінну вечерю (вона ж приходить із дитиною!), а потім вислуховувати її нескінченні розмови та скарги, які повторювалися по п’ятому колу. Все те ж саме: робота, батьки, нездійснені мрії.

Але це було не найгірше. Тягар став важким, коли вона почала просити у мене позику. Спочатку це були невеликі прохання, які я виконувала легко. Потім суми ставали все відчутнішими. А потім вона почала повертати їх із великими затримками та труднощами.

— Олено, ти ж одна, без дітей, — говорила вона мені. — Ти можеш і перечекати. А мені ж треба дитину ростити. Це важко.

Її прохання, які спочатку виглядали як заклик до співчуття, швидко перетворилися на вимоги.

— Ти мусиш мені допомогти! Ти ж знаєш, що я не маю іншого виходу. Це наш спільний борг перед родиною!

Я почала її уникати. Я не брала слухавку, або говорила, що дуже зайнята роботою чи від’їжджаю у відрядження. Вона почала проявляти емоційну нестійкість. Її повідомлення ставали все більш напруженими, з нотками обурення та докорів.

Ось тут я остаточно зрозуміла: хай вона мені й сестра, але це чужа мені людина, яка не додає до мого життя нічого, крім напруги та фінансового ризику. Вона причепилася, як чіпляється людина, що тоне, до будь-якої соломинки, і я відчула, що ця соломинка — я.

На сьогоднішній день у мене така проблема. Моя природна вихованість та стриманість не дозволяє мені просто обірвати зв’язок, але я відчуваю, що вона мені абсолютно чужа за духом. Вона діє як людина, що присмокталася, — причепилася і не відпускає. У мене мало досвіду у стосунках із такими емоційно настирливими людьми.

Я сиджу у своїй затишній, тихій квартирі, яку виборола самостійно, і боюся кожного дзвінка. Я з тремтінням чекаю, коли вона знову заявить, що Соломійка “дуже скучила” і нам треба негайно зустрітися.

Я розумію, що мені необхідно “усунути” її вплив зі свого життя. Але мене тримає єдине — Соломійка. Я думаю: якщо я розірву стосунки із сестрою, я втрачу єдину близьку людину, яка залишилася у мене в родині, — свою племінницю.

Може, є якийсь спосіб, як відгородитися від цієї нудної та вимогливої Мар’яни, не розірвавши зв’язку з племінницею? Як пояснити, що моє життя — це не її особистий ресурс?

Я стою на роздоріжжі: тихий, самотній спокій, до якого я звикла, чи родинний зв’язок, що висмоктує мої сили. І ця емоційна дилема досі не дає мені знайти правильний вихід.