Я стояла на кухні своєї маленької квартири в Італії, тримаючи телефон біля вуха. Голос Олени, моєї колишньої невістки, лунав різко й упевнено.

— Маріє, ти знову надіслала ці пакунки? Я ж просила не турбувати мене такими дрібницями! Скільки можна повторювати?

— Олено, це речі для Андрійка. Я спеціально вибирала якісні, теплі, щоб онук не мерз узимку. Курточка така гарна, штанишки з хорошої тканини…

— Та мені байдуже, що ти там вибирала! Ти думаєш, я не можу сама одягнути свою дитину? Ці твої подарунки тільки місце займають. Я їх просто викину, якщо ще раз пришлеш!

— Викинеш? Але ж це для Андрійка! Він же мій онук, я хочу, щоб у нього все було найкраще…

— Найкраще? Ти там за кордоном гроші заробляєш, а тут думаєш, що можеш купувати мою вдячність речами? Не потрібно мені твоєї допомоги! І взагалі, тримай ці речі в себе, бо в мене вони не затримаються!

Вона кинула слухавку, а я стояла, дивлячись у вікно на італійські пагорби, і відчувала, як усе всередині стискається від образи. Як вона може так говорити про речі, які я з такою любов’ю вибирала?

Мене звати Марія. Уже п’ятнадцять років я живу в Італії, працюю доглядальницею за літніми людьми. Спочатку поїхала на сезон, щоб допомогти сім’ї, а потім залишилася – робота стабільна, заробіток кращий, ніж удома.

Син мій, Роман, виріс майже без мене, але ми завжди були близькими. Телефонували щодня, я надсилала гроші, допомагала як могла. А коли він одружився, я подумала, що нарешті матиму справжню сім’ю – невістку, онуків.

Одруження Романа стало для мене повною несподіванкою. Він завжди казав, що не поспішає з сімейним життям, хоче пожити для себе, подорожувати, побудувати кар’єру.

“Мамо, — сміявся він у телефоні, — я ще молодий, поспішати нікуди. Спочатку світ побачу, а потім уже про дітей думатиму”. Я погоджувалася, бо сама знала, як важко молодим у наш час.

Але одного дня дзвонить і каже: “Мамо, я одружуюся”.

Олена була його давньою знайомою з школи. У нашому містечку її знали всі – не з найкращого боку. Вона любила сперечатися з кожним: у черзі в магазині, на базарі, навіть із сусідами по сходовій клітці.

Люди казали, що з нею краще не зв’язуватися, бо завжди знайде причину для конфлікту. Після школи вона швидко вийшла заміж перший раз, потім другий, і от третій – мій Роман. Я сподівалася, що з ним усе буде інакше, що любов змінить її, зробить м’якшою.

Спочатку все виглядало ідеально. Роман розповідав, як вони разом гуляють, планують майбутнє. “Мамо, Олена така енергійна, з нею ніколи нудно”, — казав він.

Я раділа за них, надсилала подарунки на весілля, навіть приїжджала на кілька днів додому, щоб познайомитися ближче. Олена посміхалася, дякувала, обіцяла, що ми будемо як одна сім’я.

Але минув час, і все змінилося. Роман почав скаржитися в розмовах зі мною. “Мамо, вона постійно незадоволена. То їжа не така, то я пізно з роботи приходжу.

Дрібниці виводить на великий конфлікт”. Я радила терпіння: “Синку, у шлюбі так буває, треба звикнути один до одного”. Але ситуація погіршувалася.

Потім народився Андрійко – мій онук, моя радість. Я плакала від щастя, коли вперше побачила його на фото. Надсилала все, що могла: дитяче харчування, іграшки, одяг.

Та шлюб не витримав. Через кілька років вони розійшлися. Роман сказав: “Мамо, я більше не можу. Вона все життя перетворила на постійні претензії”.

Я не засуджувала його, бо бачила, як він змінився – став замкнутим, втомленим. Олена залишилася з дитиною, а Роман платив допомогу на сина, як і належить.

Після розлучення Олена не заважала мені спілкуватися з онуком. Навпаки, часто дозволяла забирати Андрійка на вихідні, коли я приїжджала в Україну.

“Бери, Маріє, — казала вона по телефону. — Нехай побуває з бабусею”. Я була вдячна за це. Коли приїжджала, забирала хлопчика з садочка в п’ятницю, гуляли парком, готували разом піцу чи вареники, а в понеділок відвозила назад.

Але з часом я помітила, що Андрійко завжди в старому одязі. Штанишки короткі, светрик заношений, взуття потерте. Роман казав, що платить гарну допомогу, то чому дитина виглядає так? Я вирішила допомогти. З Італії надсилала якісні речі – теплі куртки, зручні штани, футболки з мультгероями. Іграшки теж – машинки, конструктори, щоб онук радів.

Одного разу я витратила багато на чудовий комплект для Андрійка: штани, куртка, шапка – все з хорошої водонепроникної тканини, яскраве, зручне. Надіслала посилкою, додала солодощів і листочка з побажаннями. Андрійко дзвонив по відео: “Бабусю, дякую! Все таке гарне, я в новій курточці в садок піду!”

Я раділа, уявляла, як він бігає в дворі, теплий і щасливий.

Але наступного разу, коли приїхала і забрала його, він знову був у старому. “А де твоя нова курточка, сонечко?” — запитала я.

“Мама сказала, що вона велика, то віддала комусь”, — невинно відповів хлопчик.

Я здивувалася, але не стала розпитувати дитину. Подумала, може, справді не підійшла.

Потім зникли інші речі. Футболки, які я купувала в Італії, светр теплий. Іграшки теж пропадали. Андрійко скаржився: “Бабусю, моя машинка зникла, мама сказала, що загубилася”.

Я почала підозрювати щось. Одного разу, коли була в Україні, гуляли з Андрійком у парку. Зустріли знайому сусідку, Тетяну. Вона теж має онука приблизно такого віку.

— Ой, Маріє, привіт! — заусміхалася Тетяна. — Дивись, що я купила своєму Сашкові!

Вона дістала з сумки курточку – точно таку саму, як я надсилала Андрійку. Я впізнала за маленькою особливістю – кишеня з вишивкою.

— Гарна річ, правда? — продовжувала Тетяна. — Одна мама на сайті оголошень продавала, майже нова, за гарну ціну. Сказала, що дитині не підійшла.

— А хто та мама? — тихо запитала я.

— Олена якась, з нашого району. У неї ще багато дитячих речей на продаж. Хочеш, посилання скину?

Я кивнула, хоча всередині все похололо. Того вечора, поклавши Андрійка спати в Романа, я зайшла на той сайт. І побачила – сторінка Олени і там усі мої подарунки: куртки, штани, іграшки. Все виставлене на продаж з описами “майже нове, одягали кілька разів”.

Я сиділа й дивилась на екран, не вірячи очам. Виходило, що всі речі, які я з такою любов’ю вибирала й надсилала з Італії, Олена просто продавала. А Андрійко ходив у старому, бо мама забирала нове й отримувала за це гроші.

Наступного дня я набрала Олену.

— Олено, добрий день. Це Марія.

— А, привіт. Що сталося?

— Я бачила твої оголошення в інтернеті. Ті речі, що я надсилала для Андрійка… Ти їх продаєш?

Запала пауза.

— А тобі яка різниця? Це мої речі тепер, дитина в них походила, мені не підходять – продаю. Не викидати ж добро.

— Але ж це для онука! Я купувала спеціально для нього, щоб він був одягнутий гарно, тепло!

— Маріє, ти там в Італії, а я тут одна дитину тягну. Мені гроші потрібні на життя. Твоя допомога – це добре, але я сама вирішую, як нею розпоряджатися.

— Ти можеш хоча б залишити йому щось? Він же просить ті іграшки назад.

— Не починайте. Куплю йому щось інше, дешевше. А твої дорогі речі – то розкіш, нам не по кишені тримати.

Я намагалася говорити спокійно.

— Олено, давай домовимося. Я надсилатиму речі, але ти не продаватимеш їх. Або я взагалі перестану надсилати.

— Роби як знаєш. Тільки не втручайся в моє життя.

Розмова закінчилася холодно. Я не стала розповідати Роману – знала, що він розізлиться, а це може призвести до нових проблем з спілкуванням з онуком.

З того часу я змінила підхід. Коли приїжджала в Україну, купувала речі й лишала їх у Романа аби він віддав, попросила сина слідкувати і частіше забирати Андрійка із садка. Андрійко на вихідні в мене був одягнутий як принц – у всьому новому, теплому. Гуляли, гралися, і він радів.

З Оленою ми спілкувалися тільки про Андрійка. Іноді вона дзвонила сама:

— Маріє, забереш хлопця на канікули в Італію? Мені потрібно в справах поїхати.

— Звичайно, заберу. Привези його до Романа, я далі все організую.

— Добре. І, до речі, там на весну йому речі придбай хороші..

— Гаразд, Олено. Як скажеш.

Але я все одно надсилаю ще й посилки – тільки тепер дрібниці, солодощі чи ті речі, які важко продати. А головне – свій час і любов, коли бачила онука.

Роман якось запитав:

— Мамо, ти не образилася на Олену? Після всього? Вона тобі скільки наговорила. Як ти можеш із нею спілкуватись?

— Синку, образи минуть. Головне – Андрійко. Поки ми можемо з ним спілкуватись, бути частиною його життя, усе буде добре.

Так і живемо. Я в Італії працюю, заробляю, мрію про день, коли повернуся додому назавжди. А поки що кожна поїздка в Україну – як свято, бо там мій онук чекає бабусю з новими історіями й обіймами. А ще ось, на канукули приїде. Ото радості буде нам обом.

Головна картинка ілюстративна.