Зараз мені шістдесят вісім років і я бачу, що моя сорока дворічна донька повторює мою долю – не дає собі шансу на нове життя.
Про себе можу сказати лиш одне – тоді вибір чоловіків не був таким великим, тому на мене, вдову з двома дітьми, ніхто не кидався сватати.
Приходили або старі вдівці, або старі та непривабливі хлопці чи пиячки.
Ви уявіть мій стан, коли від найкращого чоловіка в світі, який мене любив та цінував, я маю піти до отакого?
Та ніколи в світі!
Мама мене просила:
– Марійко, тобі лише тридцять три, а до старості ой як далеко. Ти добре подумай. Чоловіка в хаті треба.
Я не чула, я вважала всі такі розмови – насмішкою над пам’яттю Миколи, над пам’яттю про мій шлюб, над пам’яттю про мою любов.
Працювала мов віл, але дала дітям освіту і обох оженила. Думала, що на цьому моє серце має заспокоїтися.
Але воно тільки ятрилося, бо діти жили в місті, а я в селі, лиш думками до них линула та була щаслива, коли приїжджали.
Знаєте, самотність – вона завжди зі мною і не завжди вона тиха і спокійна, а найчастіше тривожна, особливо тепер. Коли не бачиш найрідніших, то завжди тривожишся, що там у них, чи все добре, чи все мирно, чи всі у безпеці…
І ось в моєї Соні сталося те, що й у мене – раптово не стало чоловіка.
Я не дуже любила зятя, бо не раз на нього мені донька жалілася, як він до неї ставиться та до дітей, звичайно, що вона його пробачала, але ж я не маю причин, щоб йому пробачити. Я ж мама.
Згадую, як колись вона на сьомому місяці приїхала до мене, а я всього налагодила – молоко, сметана, сир, зелень.
– Бери з собою, бо дитині треба їсти та й тобі теж треба бути здоровою. Ти ж мама майбутня.
– Як я це донесу, – впиралася донька.
– Як донесеш? Та зателефонуй чоловікові і він по тебе вийде, – відповіла я.
Поїхала. Я вже чекаю, коли вона мені зателефонує, що вже вдома, бо я переживаю, а вона дуже пізно дзвонить, що дуже стомилася, бо сама ту сумку несла додому, бо зять не брав слухавку.
Ну як так не брати телефон від дружини, яка при надії? Що то має бути за людина?
Соня потім казала, що він просто забув телефон в машині, але я тому не вірю!
Так от, про отакого зятя моя донька починає творити пам’ять, як про святу людину і не планує й припускати, що може жити з іншим чоловіком!
– Вадим – то найкраще, що в мене було! Мене ніхто так не розумів і не зрозуміє!, – говорить вона про того чоловіка, на якого не раз нарікала!
Ви ж розумієте, що відбувається? Як таку людину можна отак в моменті ідеалізувати!
– Ти так само нікого не хотіла, крім тата, – каже вона мені, – То чого ти тепер мені кажеш аби я подумала про майбутнє?
Та мені аж дар мови відібрало! Порівнювати мого Миколу з Вадимом? Це просто не порівнювані речі принципово!
– Ти тата рівняєш до Вадима?, – я аж спалахнула, – Ти скільки разів тут мені плакалася на нього? То яким боком він тепер така свята людина? Та перший ліпший буде кращим від твого чоловіка!
Донька образилася і тепер до мене дуже рідко телефонує. Закривається в собі та ходить до могили.
Не розумію – для чого? Подякувала б Богу за добре і погане та жива – думай про живе!
Я не мала вибору, коли не приймала умови інших чоловіків, а вона чого сидить? Навколо купа самотніх і достойних чоловіків, та кожен буде кращим за зятька, то чого не давати собі шансу? Заради чого так собою жертвувати – ось цього я не розумію! Як мені доньку переконати?
Фото Ярослава Романюка.
