Весна в горах завжди приходить пізно. Микола Іванович ледве дочекався, поки зійде останній сніг. Вперше за багато років він не сидів до сонця та пахкотів, а витягував на світ божий інструменти, які давно пилилися на горищі, в повітці і стодолі.
Його дружина, Дарина Петрівна, спостерігала за ним через вікно кухні. Вона бачила, як він цілими днями перекладає старі газети або просто сидить нерухомо. Колись вона часто дорікала йому, що хата в них одноповерхова, стара, хоча сусіди давно попіднімали другі поверхи, поробили «люкси» й приймають туристів зі столиці.
— Глянь, Миколо, — казала вона років десять тому, — у Юрка вже третя група за місяць заїхала. А ми що? Тіснимося в двох кімнатах. Зробив би сходи, підняв би дах. Гроші були б на старість.
Микола тоді лише відмахувався. Казав, що йому й так добре, а чужі люди в хаті — то лише гамір і зайвий клопіт. Дарина зрештою змирилася. Вирішила, що доживуть уже вік у спокої, аби тільки здоров’я було. Але цієї весни з чоловіком щось сталося. Він раптом почав стягувати під хату дошки, купив машину щебеню й почав розбирати частину покрівлі над верандою.
Дарина вийшла на подвір’я, прикриваючи очі від сонця рукою.
— Ти що це надумав, Миколо? Навіщо воно тепер? — запитала вона, дивлячись на купу будматеріалів.
— Треба, — коротко відповів він, не відриваючись від замішування розчину.
— Та куди вже нам ті туристи? Сили не ті, аби за ними прибирати та їсти варити.
— То не для туристів, — Микола випрямив спину й витер піт із чола.
— А для кого? Гроші ж останні витягнув, що на похорон лежали.
— Син приїде, Дарино. Треба, щоб було де жити.
Дарина застигла. Відчула, як у грудях щось обірвалося, а до горла підкотився важкий клубок. Вона згадала ту далеку осінь, коли вона, молода й легковажна, підхопила два важкі відра з водою, а вночі її забрала «швидка». Дитини вони тоді так і не побачили. Більше можливості не було. Тридцять років минуло в тиші порожньої хати.
— Ти що таке верзеш? — голос її затремтів. — Який син? Звідки?
— Приїде, кажу тобі.
— Ти… ти нагуляв когось? — Дарина закрила обличчя руками й заплакала. — Все життя разом, а ти тепер під старість таке кажеш? Хто він? Звідки взявся?
Микола кинув лопату, підійшов до дружини й обережно взяв її за лікті. Руки в нього були шорсткі, у цементному пилу.
— Сядь, — тихо сказав він. — Не вигадуй дурниць. Немає в мене нікого на стороні.
— То про кого ти тоді?
— Сон мені був. Не один раз. Наче стою я тут, на порозі, а до брами підходить хлопець. Високий такий, на тебе схожий поглядом. І каже: «Здрастуйте, тату, я приїхав». І я знаю, що то він. Отой наш, що не народився. Душа його десь інде втілилася, а тепер шлях додому знайшла.
— То це лише сон… — Дарина схлипнула, витираючи очі фартухом. — Ти мене так налякав. Я вже думала, казна-що.
— Не смійся з мене, — похмуро мовив чоловік. — Я відчуваю. Треба готувати кімнату.
Дарина лише похитала головою. Вона знала, що Микола завжди був трохи «не від світу цього» — міг довго розмовляти з собакою Рексом, пояснюючи йому, чому не варто гавкати на листоношу, або запевняв, що лісовик у гущавині збив його з дороги. Вона вважала це старечими дивацтвами, але цього разу чоловік взявся за роботу з такою затятістю, якої вона не бачила від часів їхнього весілля.
Ціле літо Микола Іванович провів на риштуваннях. Допомагав йому сусідський хлопець, Степан. Вони звели повноцінний другий поверх над частиною хати, перекрили все новою бляхою. Всередині Микола власноруч обшив стіни світлою смерекою. Запах свіжого дерева стояв у всьому домі.
Дарина спостерігала за цим із сумішшю жалю та роздратування. Їй було шкода витрачених грошей, але водночас вона бачила, як чоловік ожив. У нього зникла ота весняна похмурість, він перестав безкінечно палити й обурюватися новинами в газетах. Тепер він ретельно обирав кожну дошку, шліфував підвіконня й навіть змайстрував нове ліжко.
— Куди ти стільки меблів туди тягнеш? — запитувала вона.
— Хлопець не сам буде. З дружиною приїде, — відповідав Микола, затягуючи нагору матрац.
— Ти і дружину уві сні бачив?
— Бачив. Світла така, усміхнена.
Сусідка, пані Валентина, часто зазирала через паркан.
— Що це ви, Петрівно, розбудувалися? Невже таки вирішили на старість бізнес відкрити? Почім кімната буде?
— Не знаю я, Валю. То Микола сам собі рішив. Каже, гості будуть.
— Родичі з міста?
— Та наче… — Дарина не знала, що відповідати, аби не здатися божевільною.
До осені все було готово. На другому поверсі з’явилася затишна світлиця з великим вікном, що виходило на долину. Микола навіть провів туди електрику й поставив невеликий столик. Коли все було закінчено, він знову сів на порозі. Він просто чекав.
Жовтень видався холодним і вітряним. Листя на буках почервоніло, а вечорами з гір спускався такий густий туман, що не було видно навіть сусідської хати. В один із таких вечорів, коли Дарина Петрівна заварювала чай із чебрецем, біля їхньої хвіртки загальмував білий позашляховик.
Микола Іванович підвівся з крісла ще до того, як пролунав стукіт у вікно.
На порозі стояв молодий чоловік у сірому светрі. Поруч із ним стояла дівчина, закутана у велику хустку. Вона трохи тремтіла від гірського холоду.
— Добрий вечір, — сказав хлопець. — Вибачте, що пізно. Ми шукаємо, де б зупинитися на кілька днів. У центрі села все зайнято. Нам сказали, що у вас на горі начебто є вільна кімната.
— Є, — спокійно відповів Микола, наче чекав саме на цей голос. — Заходьте.
— Ми заплатимо, скільки скажете, — додала дівчина. — Нам би просто переночувати, а завтра роздивимося.
— Про гроші потім, — озвалася Дарина, виходячи з кухні. — Ви змерзли. Роздягайтеся, зараз вечеряти будемо.
Хлопець пройшов у хату, зняв рюкзак. Коли він розправив плечі й подивився на Дарину, вона мимоволі вхопилася за спинку стільця. Очі. У нього були її очі — трохи розкосі, темно-карі, з характерними зморшками біля повік, коли він усміхався.
— Мене звати Павло, — представився він. — А це моя дружина, Вікторія.
— Дарина Петрівна, — тихо сказала господиня. — А це Микола Іванович. Проходьте до столу.
Під час вечері з’ясувалося, що Павло — молодий архітектор. Вони з Вікторією щойно побралися й вирішили поїхати в гори на кілька тижнів. Він розповідав про свою роботу, про те, як любить працювати з деревом, а Вікторія слухала його, поклавши голову йому на плече.
Микола Іванович майже нічого не їв. Він сидів навпроти Павла й просто дивився на нього.
— А ви давно цей другий поверх зробили? — запитав Павло, кивнувши на сходи. — Я з вулиці помітив, що дерево зовсім свіже. Дуже гарна робота, до речі.
— Цієї весни почав, — відповів Микола. — Відчував, що треба.
— Як знали, — посміхнулася Вікторія.
Вони прожили в хаті на схилі два тижні. Павло допомагав Миколі по господарству: підправив старий паркан, допоміг заготовити дрова на зиму. Вони часто сиділи вдвох у майстерні. Розмовляли мало — більше працювали, розуміючи один одного з напівпогляду.
Дарина Петрівна спочатку ставилася до гостей насторожено, але з кожним днем серце її відтавало. Вона готувала Павлові його улюблені страви (виявилося, що він терпіти не може варену цибулю, точнісінько як її Микола), в’язала Вікторії теплі шкарпетки.
Одного разу, коли вони з Павлом залишилися на кухні самі, він раптом запитав:
— Знаєте, Дарино Петрівно, у мене дивне відчуття. Наче я тут уже був. Коли виходжу вранці на веранду й дивлюся на ті три смереки біля струмка… я наче знаю, як вони шумлять уночі.
— То гори такі, синку, — вона ледь не прикусила язика на останньому слові. — Вони всіх чарують.
— Можливо. Але мені тут спокійно, як ніде.
День від’їзду видався сонячним. Павло завантажував речі в машину. Вікторія обіймала Дарину Петрівну біля хвіртки.
— Ви обов’язково приїжджайте до нас у місто, — казала дівчина. — Ми будемо дуже чекати.
— Хто зна, як воно буде, — усміхалася Дарина. — Старі вже ми для подорожей.
— Тоді ми до вас. На Різдво приїдемо. Можна?
Микола Іванович підійшов до Павла, міцно потиснув йому руку. Павло на мить завагався, а потім швидко обійняв старого.
— Дякую вам, Миколо Івановичу. За все.
— Тобі дякую, що завітав.
Машина рушила вниз по схилу, здіймаючи куряву на ґрунтовій дорозі. Микола й Дарина стояли біля хвіртки, поки біла цятка не зникла за поворотом лісу.
— Миколо, — тихо покликала Дарина.
— Га?
— А звідки ти знав, що він приїде?
— Не знаю. Просто знав.
Вони повернулися до хати. Дарина почала прибирати на столі, а Микола піднявся на другий поверх. Він відчинив вікно в новій кімнаті. Пахло деревом і холодною осінню. На столі залишилася записка від Павла з номером телефону й коротким написом: «Дякуємо. До зустрічі».
Микола провів пальцем по гладенькій поверхні столу, який сам змайстрував. Він знав, що тепер у цій кімнаті завжди буде життя.
— Постав чайник, Дарино! — гукнув він униз. — Треба обговорити, що ми на Різдво готувати будемо. Гості ж приїдуть.
Він сів біля вікна й почав дивитися на дорогу, яка вела вниз, у долину, а потім знову повертала до їхнього порогу.
