— Андрію, подивися на це! Я знайшла живого павука, і він оселився прямо над твоїм робочим столом! Ти взагалі бачиш, що тут відбувається?! — Я тримала себе в руках, намагаючись не підвищувати голосу.

Мій син, Андрій, відірвався від ноутбука, підняв погляд, спокійний, майже байдужий, і похитав головою.

— Ну, мамо, це ж природа. Я його навіть не помічав. Яна працювала над новим ескізом до пізньої ночі, вона в потоці.

Я відчула, як у мені закипає обурення.

— Ескізи! Ти розумієш, що ця квартира, в яку ти вклав стільки зусиль, яку ми разом облаштовували, перетворюється на щось непридатне для життя?! Шар пилу на полицях, наче тут ніхто не дихає! А павутина, вона вже на світильниках! Яна навіть пилососити не збирається, вона мені так і сказала!

— І що з того? Яна не створена для того, щоб махати щіткою, мамо! Її талант, її ідеї, її краса — ось що для мене важливо. А пил? Я приберу. Якщо це тебе так турбує, я зроблю це сам, коли матиму час.

— Ти? Ти, який працюєш на такій відповідальній посаді, будеш після напруженого дня займатися витиранням бруду? Я що, для цього тебе виховувала? Для того, щоб ти прибирав за нею?

— Я її люблю, мамо. І люблю її такою, яка вона є. А твоя чистота — це твоя нав’язлива ідея. Якщо ти не можеш прийняти наш дім таким, то, можливо, тобі варто не приходити так часто. Я не хочу, щоб ти її докоряла.

Він піднявся, і в його очах я побачила не лише захист своєї дружини, але й чітко окреслену межу, яку мені було заборонено перетинати. У цю мить я зрозуміла, що моя інвестиція в його майбутнє зіткнулася з його вибором, і цей вибір був абсолютно ворожим моїм ідеалам.

Я присвятила своє життя Андрію. Після розлучення з його батьком, усі мої ресурси, уся моя енергія були спрямовані на те, щоб виростити його “правильно”.

Я працювала, не шкодуючи себе, щоб забезпечити йому найкращу освіту, оплачувала приватні школи та інтенсивні курси, аби він міг зайняти гідне місце в житті.

Моїм найбільшим фінансовим досягненням було те, що я допомогла йому придбати та облаштувати нову, простору квартиру у престижному районі. Я вклала у цю нерухомість значну суму, усі свої заощадження, і допомагала з ремонтом, контролюючи кожен етап. Це був не просто дім, це була запорука його майбутнього, його стабільності, його статусу. Я мріяла, що він приведе туди гідну, освічену, охайну супутницю, яка оцінить мою працю і створить там сімейний затишок.

Я знала, що Андрій мав м’який, поступливий характер. І я завжди намагалася компенсувати це своєю вимогливістю, аби він не став під впливом слабкої жінки.

Але життя, як завжди, піднесло мені сюрприз у вигляді Яни.

Я познайомилася з нею, коли вони вже зустрічалися кілька місяців. Вона була чарівною, безперечно. Її очі випромінювали доброту, а її творчий хист був очевидний: вона займалася чимось, що називала “арт-дизайном”, створюючи дивні, але цікаві об’єкти. Але вона була абсолютно розпатлана.

— Мамо, познайомся, це Яна, — промовив Андрій з такою гордістю, наче представив мені королеву.

На ній був светр, на якому я одразу помітила невелику, але помітну пляму. Її волосся було заколоте абияк, і вона явно не витрачала багато часу на догляд за собою. Мій внутрішній голос одразу забив на сполох.

Після того знайомства я одразу ж провела “виховну бесіду” з Андрієм.

— Андрію, вона дуже мила, але вона зовсім не дбає про свій зовнішній вигляд! Це ж відображає її ставлення до порядку загалом. Це дуже тривожно!

— Мамо, не говори дурниць! Яка різниця? — Він махнув рукою. — Вона творча особистість! Вона не думає про плями, вона думає про форми та кольори. Це не має значення! Вона розумна, весела і любить мене.

— Любов — це добре, але чистота — це основа життя! Як вона буде вести дім? Як вона зможе піклуватися про дітей, якщо вона не може подбати про себе? — На моїх очах уже з’явилася сльоза.

— Ми не обговорювали дітей. І не треба знову починати. Це моя наречена, і я не хочу чути про неї погано.

Його непохитність мене вразила. Я зрозуміла, що втрачаю контроль над його вибором.

Весілля було скромним. Яна була в гарній сукні. Вони були щасливі, і це був єдиний аргумент, проти якого я не могла сперечатися. Вони переїхали у “мою” квартиру, як я її називала подумки, одразу після медового місяця.

Я прийшла до них, коли вони мали повернутися, під приводом “допомогти розібрати подарунки”. Це було моє перше справжнє знайомство з їхнім “творчим хаосом”.

Це був шок. Це був не просто безлад — розкидані речі чи залишені чашки. Це була зневага до прибирання. Навіть на новому, блискучому паркеті вже був шар пилу, наче на ньому ніхто не ходив тиждень.

У кутах, де стіни сходяться зі стелею, вже висіла тонка, але помітна павутина. У мене всередині все кипіло.

— Яно, люба, — якомога лагідніше почала я. — А що це за декор?

— Ой, це павучки, — безтурботно відповіла вона, махаючи рукою. — Вони нікому не заважають. Це ж природно! А пил? Я просто не встигаю, Катерино Василівно. Я зараз працюю над дуже важливим проєктом! Я мушу ловити натхнення!

— Але ж тут нічим дихати! А ви не думали про пилосос? Він дуже допомагає.

— Звичайно, думали. Андрій купив якийсь, дуже дорогий. Але він такий важкий. Мені не до цього! — Вона показала на стіл, завалений фарбами, ескізами та пензлями.

Я зрозуміла, що вона не лише не вміє прибирати, а й не має наміру вчитися. Вона переклала цей обов’язок на Всесвіт, або, що ще гірше, на мого сина.

Я намагалася боротися. Я подарувала їм на день народження Андрія найновіший, легкий, бездротовий пилосос, натякаючи, що «він сам усе робить».

Я купувала їм сучасні засоби для прибирання, які «все чистять без зусиль». Яна дякувала, але техніка залишалася стояти у кутку, як музейний експонат.

Я почала робити «рейди». Коли вони їхали на вихідні за місто, я знаходила привід зайти до квартири. Я прибирала сама. Відмивала, витирала, пилососила. Я почувалася прислугою у власному інвестиційному проєкті.

— Мамо, навіщо ти це робиш? — питав мене Андрій, коли помічав, що квартира раптом ставала сяючою.

— Я просто бачу, що вона цього не робить! Мені боляче дивитися, як квартира, в яку ми вклали стільки, руйнується! — Я намагалася достукатися до його свідомості.

— Ми самі розберемося.

Але вони не розбиралися. Вони звикли до того, що мама-фея прийде і прибере.

Ситуація загострювалася. Внутрішня боротьба розривала мене. Я була готова прийняти її таланти, її стиль, але не її зневагу до елементарного порядку, який впливав на здоров’я і гігієну. Мене лякала думка про майбутніх онуків, які мають жити у цьому «творчому безладі».

Одного разу я прийшла без попередження. Яна спала на дивані. А Андрій сидів, склавши руки, і просто дивився в телевізор, не помічаючи цього хаосу. Павутина була вже не просто в кутах, вона висіла над їхнім обіднім столом, ніби якась дивна прикраса.

— Андрію, досить! — Я зняла з полиці пил, що буквально сипався мені в руки. — Нам потрібно поговорити. Серйозно.

Він вимкнув телевізор і глянув на мене з помітним роздратуванням.

— Що? Що ти хочеш від мене почути?

— Я хочу, щоб ти був щасливий, але я не хочу, щоб ти потерпав від її безвідповідальності! Я вклала у твоє життя не лише значну суму, я вклала свої мрії! Я мріяла про гідний дім для тебе! Я бачу, що ти працюєш за двох: і на роботі, і вдома, коли вона «творить». Це не дружина, Андрію! Це руйнівниця твого життя!

— Не смій так говорити про Яну! Вона не руйнівниця! Я сам обрав цей спосіб життя!

— Який спосіб? Життя у бруді? Яка повага до себе? Ти сам перетворюєшся на людину, яка не поважає себе і свою працю! Ти виправдовуєш її лінь її «талантом»!

— Моя любов до Яни більша за твої уявлення про чистоту! — Його голос звучав твердо. — Ти не розумієш, що це наш спосіб життя. Ми так комфортно почуваємося. А твої ідеали застаріли. І вони тиснуть на нас.

— Мої ідеали дали тобі цю квартиру! Мої ідеали дали тобі освіту! — Я не змогла стримати цих слів, хоча знала, що це остання, найгірша маніпуляція.

Андрій підвівся. У його очах з’явився холодний блиск, який я ніколи раніше не бачила.

— Мамо, ти завжди думала, що можеш купити моє життя і мої рішення своїми інвестиціями. Я вдячний тобі за квартиру. Але це мій дім, і я сам вирішую, хто тут буде головним. І це точно не пилосос.

Він підійшов до мене, поклав руки мені на плечі і подивився прямо в очі.

— Я люблю Яну. І я не збираюся її змінювати заради твоєї мрії про стерильність. Якщо ти не можеш прийняти наш дім таким, який він є, у його «творчому хаосі», ти маєш це поважати. Ми не вимагаємо від тебе прибирати, але ми вимагаємо від тебе — поважати наші межі. Якщо ти прийдеш сюди ще раз і знову почнеш докоряти Яні чи мені за пил, я змушений буду попросити тебе тимчасово не приходити. Я не хочу конфліктів у своєму домі.

Я стояла, не в змозі вимовити й слова. Мій син, моя найбільша інвестиція, відштовхував мене. Він віддавав перевагу “хаосу” і “таланту” над “порядком” і “повагою”, яку я в нього вкладала.

З того дня я перестала приходити. Я відчувала себе розбитою. Моя мрія про ідеальне життя для Андрія розбилася об павутину в кутку. Я не знаю, як довго триватиме цей його “творчий хаос”, і я не знаю, чи зможе він коли-небудь зрозуміти, що без порядку, без дисципліни, без поваги до свого простору, навіть найбільший талант може бути змарнований.

Якдостукатись до сина і пояснити, яке життя правильне?

Головна картинка ілюстративна.