— Ти у всьому винна! У всьому, що зараз відбувається! Це через тебе у нас постійні розбіжності, через тебе чоловік готовий навіть до розірвання шлюбу! — Голос доньки, Вікторії, був наповнений гіркотою і сльозами. Він різав мені слух, наче тонке скло.

Я міцно стискала слухавку, відчуваючи, як у моїй душі здіймається хвиля образи і нерозуміння.

— Як ти можеш таке говорити, Віко? — ледве промовила я. — Це абсурд! Я ж намагаюся допомогти! Я живу лише для того, щоб вам було легше, щоб у твоїх дітей.

— Не треба нам твоєї допомоги, мамо! — вона перебила мене з неприхованою злістю. — Твоя «допомога» — це суцільний контроль, ти розумієш? Ти залізла в нашу сім’ю, у наш дім, у наші стосунки! Ти своїми порядками знищила наш спокій. Це твоя енергія, твоя ініціативність, як ти її називаєш, створила цю ситуацію!

Я намагалася дихати рівно, але серце шалено калатало. Якесь внутрішнє відчуття підказувало, що я щось зробила неправильно, але з точки зору здорового глузду, я завжди діяла з найкращих спонукань.

— Я хотіла поговорити з тобою, Віко, — продовжила я, намагаючись зберегти спокій. — Але я чую лише звинувачення. Дай мені онучку до телефону. Їй вже третій рік, я так давно її не чула.

Настала пауза. Довга, виснажлива пауза.

— Ні, — відрізала донька. — Не треба. Просто не лізь до нас поки що. Дай нам спокій.

Вона кинула слухавку. Я залишилася стояти посеред кімнати, відчуваючи спустошення. Невже моє життя, присвячене їй, моїй єдиній дитині, обернулося на таку гірку невдячність? Невже я стала причиною їхніх сімейних негараздів?

Я завжди була енергійною жінкою, звикла покладатися лише на себе. Після розлучення з батьком Вікторії, я присвятила себе доньці. Я їздила на тимчасові роботи за кордон, важко працювала на будівництві, аби забезпечити їй найкраще майбутнє. Я жила для неї.

Коли Вікторія повідомила мені, що виходить заміж у вісімнадцять років, моє серце стислося від тривоги. Вона ж тільки-но вступила до інституту!

— Доню, ти впевнена? — питала я. — Може, варто спочатку закінчити навчання? Отримати професію?

— Ні, мамо! — відрізала вона, як завжди, приймаючи мої слова «в багнети». — Ми кохаємо одне одного. Це справжнє почуття, а не твої розрахунки.

Зять, Максим, був приїжджим, зі сходу країни, у нашому місті він не мав власного житла. Куди їм було йти? Звісно, я прийняла їх до себе ще до весілля. Я хотіла вірити, що вони знайдуть своє щастя.

Перший час ми ладнали. Я намагалася не втручатися: вони жили у своїй кімнаті, я — у своїй. Ми відсвяткували весілля, хоча й досить скромно. А вже через місяць я помітила, що Вікторія стала бліда і її почало нудити вранці. Так і є — вагітність.

Віка стала ще більш нервовою, токсикоз робив її примхливою. Вона почала звинувачувати мене в тому, що мої страви їй не підходять, що запахи її дратують.

— Мамо, не смаж цю рибу! Я не можу! — вигукувала вона, ледь заходячи на кухню.

— Добре, доню, я більше не буду, — зітхала я, хоча раніше ця риба була її улюбленою.

Я розуміла, що їм потрібне своє гніздечко. Наша двокімнатна квартира, хоч і велика, не була ідеальним місцем для молодої сім’ї та майбутньої дитини. Настав час діяти.

— Максим, треба шукати варіанти, — сказала я зятеві одного вечора. — Дитина на підході. Нам усім буде тісно.

Він, як завжди, кивнув, але без особливого ентузіазму. Він був хорошим, роботящим хлопцем, але не надто ініціативним, а я звикла до того, що треба постійно рухатися вперед.

Я зв’язалася зі сватів. Його батько працював у будівництві і, як я знала, заробляв досить добре. Ми домовилися «скинутися» на квартиру для молодих.

— Людмило, ми з вами повинні допомогти дітям, — переконувала я матір Максима по телефону. — Це їхній старт. Ми не можемо дозволити, щоб вони жили у постійному дискомфорті.

Свати погодилися виділити значну частину коштів. Я додала те, що назбирала за роки важкої праці на будівництві. Я пішла на приниження і навіть зателефонувала батькові Вікторії, сподіваючись, що в ньому прокинеться совість і він додасть хоча б невелику суму.

— Я вже виплатив усі свої аліменти, — сухо відповів він. — З мене досить. Вирішуйте свої проблеми самі.

Ну й нехай. Все одно ми зібрали хорошу суму. Максим взяв банківський кредит на покриття різниці, і ми змогли купити невеличку, але свою квартиру на вторинному ринку. Це було старе житло, але власне.

Невдовзі Вікторія народила онучку. Пологи були важкі, і донька трохи злягла. Звісно, я кинулася на допомогу. У будь-яку вільну хвилину я бігла до них.

Прибирала, готувала, прала. Я робила це з радістю, адже в онучці знайшла свою нову відраду. Моя душа співала, коли я тримала її на руках.

— Мамо, ти мій порятунок, — говорила мені Вікторія, лежачи у ліжку. — Я без тебе не впоралася б.

Я відчувала себе потрібною і важливою. Але поступово лежати на ліжку стало для доньки звичкою. Вона ніби почала симулювати втому, вигадуючи приводи, щоб я приїхала і допомогла.

— Мамо, у мене так спина болить. Не могла б ти приїхати і прибрати? Я не можу нахилятися, — дзвонила вона мені.

Я, звісно, мчала. Я розуміла, що молодій мамі важко, і моя допомога була безцінною. Але коли онучка підросла, а Вікторія все ще не могла самостійно впоратися з найпростішими домашніми справами, я почала відчувати певне роздратування.

Проте я не сперечалася. Я насолоджувалася часом, проведеним з онучкою. Якось я навіть запропонувала молодим поїхати у невеличку відпустку, а сама залишилася з внученькою. Тоді я ще була для них «найкращою мамою і бабусею у світі».

— Дякуємо тобі, мамо! Ти нас врятувала! — казав мені Максим, повертаючись відпочилим.

«Звісно, врятувала, — думала я. — А ви ж самі не додумаєтеся, що потрібен відпочинок».

А потім я звернула свою енергію на їхнє житло. Квартира була стара, і ремонт був необхідний.

— Максиме, — почала я, коли ми пили чай. — Треба братися за ремонт. Житло вторинне. Якось же треба починати.

Він почав скиглити:

— Ой, Людмило Петрівно, я і так після роботи ледве ноги тягну. Хочеться поспати, а тут ще й цим марудитися.

— Яким «цим»? Це ж ваш дім! — обурювалася я. — Не можна жити в таких умовах! Ти ж чоловік, господар!

Я знала, що спонукаю його до цього кроку. Я звикла до того, що чоловіки в моєму житті потребують чіткого керівництва. До того ж, я працювала на будівельному складі, мала зв’язки і знала, де все купити вигідно.

Я привезла до них усе необхідне: шпалери, фарбу, ґрунтовку. Я сама почала обривати старі шпалери у вітальні.

— Людмило Петрівно, що ви робите? — здивовано питав Максим, коли я вже була вся у пилу.

— Я починаю. А ти підхопиш, — рішуче відповіла я.

Я відправила Вікторію з онучкою до себе на кілька днів. Взяла відгули на роботі. Покликала двох наших хлопців зі складу, які погодилися допомогти. Я сама заплатила їм за роботу. Ми за два дні зробили чорнову роботу, і квартиру було не впізнати.

Ось може з цього моменту я стала «поганою».

Коли Максим повернувся і побачив зміни, його обличчя спохмурніло.

— Людмило Петрівно, навіщо ви це зробили? — його голос був тихий, але наповнений неприємним відчуттям.

— Зробила! Тепер ти довершиш, — сказала я гордо. — Я ж не можу дивитися на цей старий непотріб.

— Це наш дім! А ви командуєте! Втручаєтеся не у свої справи! — вперше він сказав мені це так відкрито.

— Я не втручаюся, я допомагаю! — відрізала я.

— Це командирство, а не допомога. Ви не запитали нас, не погодили!

Цей ремонт став невидимою тріщиною між нами.

Після цього ремонту між нами з Максимом наче пробігла кішка. Він став уникати мого погляду. Я помітила, що вони перестали мене кликати посидіти з онучкою. Якось я зателефонувала до Вікторії і запитала:

— Ви кудись йдете?

— Так, мамо, збираємося.

— Може, я приїду посиджу з онучкою?

— Ні, мамо, не треба. Ми вже взяли няню.

Няню? Це мене образило до глибини душі. Я, яка готова віддати їм останнє, тепер не гідна сидіти з власною онукою?

Я покликала всю родину до себе на день народження. Я приготувала багато страв. Прийшла лише Вікторія з онучкою.

— А де Максим? — запитала я.

— Він працює, мамо, — невиразно відповіла донька.

Я не повірила. Зателефонувала йому.

— Ти на роботі, Максиме?

— Ні, сплю, — буркнув він і навіть не привітав мене зі святом.

Мені стало так гірко, що наступного дня я, не витримавши, прийшла до них. Я хотіла поговорити по-доброму, розставити всі крапки над «і».

— Максиме, ми повинні поговорити, — сказала я, зайшовши до квартири. — Що відбувається? Я ж не ворог вам.

— Я не хочу ні про що говорити, — сказав він, дивлячись у телевізор.

— Ти не покликав мене на свій день народження! Ти найняв няню! Я ж на цю квартиру теж значні кошти давала!

Ось тут все і почалося. Він підвівся і його обличчя було напружене від довго стримуваних емоцій.

— Ви мене дістали, Людмило Петрівно! Ще з народження Віки ви мене дістали своїми порядками і вказівками! А я терпів! Але ремонт мене взагалі доканав! Це тут тепер я господар, і не треба зі своїм «статутом» до мене лізти! Ви зі мною спілкуєтеся, як із підлеглим, а не як із чоловіком вашої доньки!

На моє обурення, що я теж давала кошти на цю квартиру, він сказав:

— Це було на частину житла вашої доньки, і взагалі, я не просив, все було добровільно! І що з того, що я кредит плачу?

Я не знаю, може, я щось зайве наговорила, але це було в стані глибокого емоційного потрясіння. Він кинув мені у обличчя стільки накопиченого за роки невдоволення, що я просто не могла повірити.

Я вийшла, голосно грюкнувши дверима, і трохи постояла на сходовому майданчику, слухаючи, як вони з Вікою почали гостро сперечатися.

Два дні я нікому з них не телефонувала. А потім зателефонувала доньці. Вона плакала і все мені висловила: що я винна у всьому, що у них зараз відбувається, у їхніх розбіжностях, і у тому, що він готовий до розірвання шлюбу.

— Я не можу тобі дати онучку, мамо, — сказала вона наостанок. — Нам треба побути самим. Не лізь поки до нас.

І ось тепер мені так гірко! Для кого я жила? Особливо для онучки, яка стала моєю відрадою? І за що мені така гірка, несподівана відплата?

Я знову і знову прокручую в голові ті моменти, коли я «допомагала». Невже моя енергія, моє бажання «поліпшити» їхнє життя, справді призвели до такого краху? Я хотіла лише щастя для своєї дитини.

Можливо, я не розуміла, що доросле щастя вимагає простору і самостійних рішень, а не вказівок і «добровільної» допомоги, що межує з контролем.

Я відчуваю невимовний біль від того, що найрідніша людина вважає мене ворогом їхнього спокою, а не джерелом підтримки. І тепер моя роль у їхньому житті зведена до нуля, і я змушена жити в цій гіркій самотності, не маючи права навіть на спілкування з онучкою.

Головна картинка ілюстративна.