— Ти уявляєш, що вона мені запропонувала? — мій голос тремтів від обурення, коли я дивилася на Олега, шукаючи в його очах хоч краплю розуміння.

— Що цього разу, кохана? — він нахилився ближче.

— Продати нашу квартиру, щоб купити дві менші! Але ти ніколи не здогадаєшся навіщо одразу дві! — я видихнула, не в силах тримати в собі обурення.

Слухаючи свекруху я лише ледь усміхнулася. Ця розмова тяглася вже не перший рік, але свекруха, пані Валентина, уперто повторювала її, наче заїжджену платівку.

— Я не шкодую, — відповіла я, розставляючи прибори для вечері, ніби виконувала якусь невідворотну повинність. — З трьох старих хрущовок ми отримали одну розкішну квартиру в новобудові.

Майже сто квадратних метрів у сучасному житловому комплексі. Усе продумано до найменших деталей. І, звісно, це був мій проєкт — рік роботи з дизайнером, щоб створити простір, зручний не лише для Олега, а й для мене. Бо це ж важливо, чи не так?

— Зачекай-но, — не вгавала свекруха, намагаючись мене збентежити. — Ти могла б здавати ті квартири! Який дохід! А тепер що?

— А тепер ми живемо в комфорті, — м’яко мовила я, стримуючи роздратування. — До того ж, одну квартиру я таки здаю. Ту, що купила на залишок від продажу.

Пані Валентина вчепилася в розмову з новою силою, але тут задзвонив телефон у передпокої. Це була Олена, дружина молодшого брата Олега, Тараса:

— Світлано, ми трохи затрималися. Миколка вередує, ніяк не зберемося.

— Не хвилюйтеся, ми почекаємо. Нікуди не йдемо, — відповіла я, накриваючи на стіл.

— А що там у них? — не стрималася свекруха, наче почула сигнал тривоги. — Знову негаразди з їхньою орендованою квартирою на околиці? Як вони встигають?

Я промовчала. Негаразди? Та ні, у них усе було гаразд. Тарас із Оленою жили скромно, але гідно. Обоє працювали, виховували дітей, мріяли про власну квартиру. Ніколи не просили допомоги. А от свекруха, як завжди, усе перевіряла: а раптом хтось не справляється?

У дверях з’явився Олег. Він поцілував мене, обійняв матір:

— Ну, як ви тут, довго ще збираєтеся?

— Та ні, — відповіла я. — Мама просто раніше приїхала, допомагає з вечерею.

«Допомагає» — це було м’яко сказано. Пані Валентина радше ходила по квартирі, роздивлялася, оцінювала кожен куток. То штори їй не подобалися, то диван був занадто модний, то кухня — завелика для двох.

Згодом приїхали Тарас із сім’єю. Миколка одразу побіг оглядати квартиру, радісно вигукуючи, що тут можна гратися. А маленька Софійка мирно спала на руках у мами.

— І як ви добираєтеся в таку далечінь? — знову обурилася пані Валентина. — Із двома дітьми, у таку погоду!

— Нормально добираємося, мамо, — спокійно відповів Тарас. — Не переживай.

За вечерею, коли всі трохи розслабилися, пані Валентина раптом пожвавішала. Почала розпитувати про життя, витрати, плани на майбутнє. Здавалося, її запитання мали прихований мотив.

— А про дітей ви не думаєте? — раптом запитала вона, пильно глянувши на Олега. — Пора вже, не такі й молоді.

— Мамо, — Олег скривився. — Ми самі вирішимо, коли нам думати дітей.

— Звісно-звісно, — пані Валентина всміхнулася. — Просто в мене є одна думка, дуже цікава думка.

Я відчула легке напруження. За чотири роки я вивчила інтонації свекрухи — коли вона казала «цікава думка», це зазвичай означало щось несподіване.

— Яка думка, мамо? — Тарас мимоволі пригорнув Софійку.

— Ось дивіться, — пані Валентина обвела поглядом усіх за столом. — Ми ж усі тут наче рідні, але живемо якось розрізнено.

Я перезирнулася з Олегом. Він ледь помітно знизав плечима. Як і я, він не розумів, куди хилить його мати.

— У одних — простір, а в інших — тіснота. Прямо всім не догодиш, — продовжувала вона, не звертаючи уваги на наше мовчання. — У одних — квартира на двох, а в інших — орендована, усі тісняться. Це ж не порядок!

— Мамо, ми все обговорили, — почав Тарас, але свекруха, як завжди, перебила його на півслові.

— Ні-ні, дослухайте! — вона підняла руку, а її усмішка ставала дедалі загадковішою. — Я порахувала. Якщо продати твою квартиру, можна купити дві гарні двокімнатні. Усім буде зручно!

Я не повірила своїм вухам. Навіть підвелася, наче мені доручили нездійсненне завдання.

— Що? — вирвалося в мене, і я похитала головою.

— Так-так! — пожвавішала пані Валентина. — Продати твою квартиру й купити дві менші. Одну вам залишимо, а другу — Тарасу з Оленою. Усе по-сімейному, по-чесному!

У кімнаті запала тиша, така важка, що навіть Миколка, граючись із машинкою, відчув, як дорослі замовкли. У повітрі зависла дивна напруга.

— Мамо, — повільно промовив Олег, наголошуючи на кожному слові. — Ти зараз серйозно?

— Звісно, серйозно! — відповіла свекруха, наче це було очевидно. — Усе продумано. Квартира зараз дорого коштує, район популярний. Можна взяти дві в сусідніх будинках, житимете поруч.

— А ви не подумали спитати власників цієї квартири? — мій голос дзвенів від стриманих емоцій, а погляд, здається, міг би пробити стіну. — Може, вони не хочуть продавати?

— Ой, та що тут питати? — відмахнулася пані Валентина. — Тобі ж ці квартири дісталися просто так, від бабусь! Не сама заробляла. А тепер ось реальна можливість допомогти сім’ї!

— Просто так дісталися? — я підвелася, відсунувши стілець. Руки тремтіли, але я стримувалася, щоб не зірватися. — Ходіть, я вам дещо покажу.

Я пішла до кабінету й відкрила сейф, діставши товсту теку. Там були не лише документи на квартири, а й старі фотографії, листи, щоденники бабусь.

— Ось, дивіться, — сказала я, розкладаючи папери на столі. — Три квартири. Одна від бабусі Марії — майже п’ятдесят років пропрацювала хірургом. Друга — від Ольги Петрівни, професорки, між іншим. Третя — їхня спільна покупка для мене, вони все життя відкладали, щоб допомогти мені на повноліття.

Пані Валентина скривилася, але не встигла нічого сказати.

— Та до чого тут це? — пробурмотіла вона. — Головне — що зараз.

— Ні, не до чого! — я розгорнула пожовклі сторінки щоденника. — Ось, читайте. Бабуся Марія писала: «Ще одна доба на чергуванні. Втомилася так, що руки тремтять. Але треба — останній внесок за квартиру внести»

— Світлано, — тихо покликала Олена, — не треба. Ми ні на що не претендуємо.

— Нехай усі слухають! — я перегорнула сторінку, і мій голос звучав твердо, як ніколи. — А ось Ольга Петрівна: «Взяла додаткові лекції в інституті. Важко, звісно, але що поробиш? Хочу, щоб онучка жила гідно»

— Гідно — це коли про сім’ю думаєш! — перебила свекруха. — А ти що? Сидиш у цих хоромах, а брат твого чоловіка з дітьми  мусить орендувати житло казна-де!

— Мамо! — Тарас не жартував. — Припини! Ми не злидні! Самі впораємося!

— Які ж ви, — пані Валентина сплеснула руками. — Я про вас дбаю, а ви.

— Про нас? — Олег обійняв мене за плечі. — Ні, мамо. Ти про себе дбаєш. Хочеш почуватися благодійницею, але за чужий рахунок.

— За чужий? — свекруха закашлялася від обурення. — Ви ж сім’я! Рідні люди!

— Саме так, — тихо сказала я, — рідні. І в нормальній сім’ї не ставлять таких питань, не підіймають таких тем. Поважають одне одного.

У кімнаті знову запала важка тиша, наче кожне слово відлунювало в порожнечі. Я машинально перебирала документи — свідоцтва про власність, договори купівлі-продажу, банківські виписки. За кожним папірцем стояла історія.

— Знаєте, — сказала я, порушуючи тишу, — коли бабусі заповіли мені квартири, я спершу розгубилася. Три квартири — це ж відповідальність. Я думала, здаватиму їх, накопичуватиму.

— Ось! — підхопила свекруха. — Правильно думала!

— Але потім я знайшла ці щоденники, — я обережно поклала потріпані зошити на стіл. — І зрозуміла: вони залишили мені не просто житло. Вони залишили мені право вибору. Право жити так, як я вважаю за потрібне.

Я відкрила один зі зошитів і тихо прочитала:

— Ось, бабуся Марія пише: «Сьогодні знову чергувала добу. Колеги кажуть — навіщо тобі це? А я знаю — для онучки, для її майбутнього. Щоб вона сама вирішувала, як жити».

Олег підійшов і обійняв мене за плечі. Він пам’ятав, як ми разом ухвалювали рішення про продаж. Три старі квартири в різних районах міста — чи одна нова, простора, в сучасному будинку. Вибір був зроблений, але кожен у сім’ї вважав, що в ньому є якась помилка.

— Ми не просто так продали, — продовжувала я, відчуваючи, як свекруха готова почати новий діалог. — Ми все прорахували. Одну велику квартиру купили тут, ще одну меншу — вона в оренді. Це наш із Олегом свідомий вибір.

— Вибір егоїстів! — відрізала пані Валентина, наче шлагбаум на шляху здорового глузду. — У брата малі діти, а ви.

— Мамо, досить, їй-богу! — Тарас підвівся. — Годі! Ми з Оленою самі вирішимо свої проблеми.

— Які ж ви, — свекруха похитала головою. — Я про ваше благо думаю!

— Ні, мамо, — вперше подала голос Олена, стримувана довгим очікуванням своєї хвилини. — Ти про свої амбіції думаєш. Хочеш почуватися благодійницею? Допоможи власними коштами.

Я здивовано глянула на невістку. Зазвичай тиха Олена раптом показала характер. Як же це несподівано.

— Та як ти смієш! — підхопилася пані Валентина. — Я виростила, вивчила.

— І тепер вважаєш, що маєш право розпоряджатися чужим майном? — запитав Олег, дивлячись на матір, як на неспокійну птаху, що не встигла розправити крила.

— Чужим? — свекруха задихнулася від обурення. — Це ж сім’я!

Тиша, що настала, була важкою. Не такою, як пауза в розмові, а справжньою, з присмаком невиправданих сподівань і образ. Я машинально перебирала документи, згадуючи, як два роки тому ухвалювала рішення про продаж бабусиних квартир.

Тоді я щойно познайомилася з Олегом. Усе розвивалося стрімко, ми думали про спільне життя, і це була та вирішальна точка, де всі обставини перетнулися.

— Три квартири в різних районах, — міркувала я, сидячи з подругою в кафе. — Одна в центрі, але маленька. Друга більша, але потребує ремонту. Третя — на околиці.

— І що плануєш? — питала Катя, моя шкільна подруга, із ледь прихованою цікавістю.

— Можна здавати, звісно. Але, — я задумливо розмішувала каву, — Знаєш, я переглянула бабусині документи. Вони все життя працювали, відкладали. Не для того, щоб я стала рантьє. Щоб я жила в цих квартирах, а не здавала їх і вважала, що все гаразд.

Я пам’ятаю, як уперше розповіла Олегу про своє рішення:

— Хочу продати всі три й купити одну велику, сучасну. Щоб почати наше життя з чистого аркуша.

Він тоді не вагався. Підтримав без зайвих запитань. Разом ми обирали район, планування, обговорювали ремонт. Усе йшло як по маслу.

Але пані Валентина, щойно з’явилася на горизонті, одразу почала розпитувати про спадщину.

— І що ти плануєш із цим багатством? — питала вона з ледве прихованим інтересом.

— Ми вже все вирішили, — відповідала я, трохи втомлена від цих розмов. — Продаємо три старі квартири й купуємо одну нову.

— Але ж це невигідно! — обурювалася свекруха, сідаючи в крісло, наче її слова були вердиктом фінансової ради. — Три квартири можна здавати. Який дохід!

Я тоді не стала вдаватися в подробиці. Як пояснити, що справа не в грошах, а в тому, як жити? Це ж не просто квартири, це історії. Бабусі зробили все залежне, щоб я нарешті стала господинею свого життя.

Пошук нової квартири тривав майже пів року. Ми з Олегом об’їздили десятки новобудов, шукали той куточок, де можна відчути себе вдома.

— Ось ця, — сказала я, коли ми вперше зайшли в простору світлу квартиру на п’ятнадцятому поверсі. — Тут я хочу жити.

Цей момент став вирішальним.

Сто квадратних метрів у сучасному комплексі — це не просто метри, а ціле життя. Панорамні вікна, високі стелі, планування. До роботи Олега двадцять хвилин, поруч парк, магазини, фітнес-центр. Мрія. Але не для всіх.

Тарас із Оленою приїжджали допомагати з ремонтом, а точніше, виправляти те, що ми не могли зробити самі. Молода сім’я жила скромно, знімала двокімнатну квартиру на околиці. І ось вони тут — на порозі чужого великого щастя, яке, як завжди, не для всіх.

— Яка класна квартира! — Олена, тримаючи на руках Миколку, сама здивувалася. — І район чудовий.

— Вам би теж таку, — зітхнула пані Валентина, яка теж прийшла «допомагати». — А ви по орендованих поневіряєтеся.

— Мамо, — Тарас скривився, але не наважився заперечити. — Ми самі розберемося.

Я бачила, як незручно стало молодій сім’ї від цих розмов. Вони ніколи не скаржилися, не просили допомоги. Працювали, виховували дітей, будували плани. А тепер, сидячи в цій квартирі, вони наче чужі. Чи, навпаки, по той бік барикад, із іншого життя.

— Знаєш, — якось сказала Олена, коли ми фарбували стіни у вітальні, — ми з Тарасом вирішили: ніяких подачок, ніяких боргів. Відкладатимемо, скільки зможемо. Зате потім усе буде наше, чесно зароблене.

Так, потім. Через два роки свекруха вирішила все переграти. Усі ці погляди, напруга, якесь дихання, що не давало розслабитися.

Олег поблід від обурення — він завжди поважав мої рішення і пишався моєю самостійністю. Тарас нервово постукував пальцями по столу, стримуючи емоції. А Олена притискала до себе сплячу Софійку, наче захищаючи доньку від цієї неприємної розмови.

— Знаєте, — порушила я мовчання, — скільки ми думали, перш ніж продати бабусині квартири? Три місяці рахували, планували, зважували всі «за» і «проти».

— І що? — пирхнула свекруха. — Усе одно неправильно вирішили.

— Чому неправильно? — запитав Олег, не приховуючи роздратування. — Бо не порадилися з тобою?

— Бо про сім’ю треба думати! — пані Валентина підвищила голос, наче її слова були єдиною істиною. — Ось живете вдвох у такій квартирі, а Тарас із дітьми.

— Мамо, припини! Ми не злидні, не безпорадні. У нас є робота, є план, є мета.

— Який план? Відкладати десять років на перший внесок?

— Хоч двадцять! — несподівано твердо сказала Олена. — Це наш вибір, наше життя.

Миколка, злякавшись гучних голосів, притулився до матері:

— Мамо, підемо додому.

— Ось! — тріумфально вигукнула свекруха. — Дитина в орендованій квартирі росте, я пропоную вихід, а ви.

— У них чиста, затишна квартира. Так, не в центрі. Так, орендована. Але вони самі будують своє життя, і це гідне поваги.

— Поваги? — пані Валентина сплеснула руками, наче втратила останні нитки логіки. — А моя пропозиція допомогти — це що, неповага?

— Це не допомога, — тихо сказав Олег. – Гадаю, вечерю пора закінчувати…

Того ж вечора пані Валентина вирішила, що зателефонує своїм «рідним» і поїде до них у гості. Ну а що? Треба ж із кимось обговорити важливі питання — наприклад, як допомогти молодшому синові та його дружині. Не те щоб вона аж так цього прагнула, але «мати мусить». Інакше як вона дізнається, що там насправді відбувається?

— Мамо, як ти могла таке запропонувати? — Тарас ходив по кімнаті, нервово теребячи ґудзик на сорочці. Руки тремтіли. — Ти уявляєш, як це виглядає? Наче ми якісь жебраки! Ти що там влаштувала?!

— Тарасе, не гарячкуй, — пані Валентина намагалася взяти ситуацію під контроль, але, як завжди, без особливого успіху. — Я ж про вас дбаю! Хіба справедливо, що ви з сім’єю в орендованій квартирі, а в Олега — такі хороми?.

— Не смій мені дорікати! Я твоя мати, між іншим! — її голос перейшов на підвищені тони.

— Саме так, — парирував Тарас, не відступаючи. — Ти моя мати, а не рятівниця людства! Знаєш, як мені соромно перед Світланою? Вона що, винна, що в неї були заможні бабусі?

Пані Валентина відчула, як втрачає контроль. Раніше все було простіше — вона говорила, інші слухали. А тепер: «Корабель пішов на дно».

— Ну й живіть, як хочете! — вона різко підвелася, збираючись іти. — Я вас більше не чіпаю.

Відтоді минуло більше трьох місяців. Свекруха до нас не приходить і не телефонує. втім, як і Брат мого чоловіка з сім’єю. Якщо чесно, я чомусь, почуваюсь винною.

Скажіть, а може я й справді не права? Якщо я маю більше, то повинна віддати частину тому у кого менше? Ви б як зробили на моєму місці?

Головна картинка ілюстративна.