— Іро, ти чого так реагуєш? — вигукнула моя сестра Катерина, підхопившись з дивана і розмахуючи руками. — Це ж для дітей було! Невже ти проти того, щоб допомогти малюкам?
Я стояла посеред кімнати, відчуваючи, як усередині все кипить від обурення. Ми всі зібралися в моїй квартирі: мама, Катерина з чоловіком Олексієм, і мій двоюрідний брат Роман.
Атмосфера була напруженою, як струна, готова от-от луснути. Я скликала цю зустріч, щоб нарешті все з’ясувати, але тепер шкодувала, що не зробила цього раніше.
— Я не проти допомоги, якщо мене про це просять по-людськи! — відповіла я, намагаючись тримати голос рівним, але він все одно зривався. — Але коли мені казки у вухаллють, розпоряджаються моїми грішми, моєю оселею — це вже не допомога, а зрада!
Мама, сидячи біля вікна з сумкою на колінах, зітхнула і похитала головою, ніби я була дитиною, яка вередує.
— Іро, не перебільшуй, — сказала вона м’яко, але з докором. — Ти ж знаєш, як важко Катерині зараз. Ти могла б і сама запропонувати, без усього цього галасу.
— Сама запропонувати? — я повернулася до неї, відчуваючи, як гнів наростає. — А чому ви вирішили, що можете просто взяти з моєї купки 3000 гривень і віддати їх Катерині, не запитавши мене? І чому ти дала ключі Роману, щоб він тут господарював, наче в себе вдома?
Роман, який розвалився за столом з ногою, закинутою на ногу, лише посміхнувся нахабно і відкинувся на спинку стільця.
— Ну ти й егоїстка, сестричко, — кинув він, ніби жартома, але очі блищали викликом. — Все для себе, все твоє. А ми так, наче меблі в твоїй хаті.
— А що ти хочеш від мене, Романе? — я підійшла ближче, дивлячись йому прямо в очі. — Скажи прямо, без цих ігор.
Він не відвів погляду, а навпаки, нахилився вперед.
— Мені потрібно місце для життя. Ти ж одна в такій великій квартирі. Чому б не віддати одну кімнату? Це ж не вічність, просто тимчасово, поки я на ноги стану.
Я мало не розсміялася від абсурду, але стрималася.
— Ти серйозно? Ти хочеш жити в мене? За мій рахунок?
Мама втрутилася, підхопившись з місця.
— А що такого, Іро? Роман — твій брат. Невже не можна допомогти рідній людині в скруті?
— Допомогти — це одне, — відрізала я. — А користуватися мною, ніби я зобов’язана всім, — це зовсім інше. Ви бачите тільки мою квартиру і мої гроші, а мене як людину — ні.
Катерина, яка досі стояла осторонь, раптом втрутилася з обуренням.
— Ти завжди така холодна, Іро. Наче не моя сестра, а якась чужа. Ми ж родина, а ти робиш з нас ворогів.
Олексій, її чоловік, який весь час мовчав, нарешті пробурмотів:
— Може, досить уже? Давайте розійдемося мирно.
Але мама вже хапала сумку і прямувала до дверей.
— Роби, як знаєш, Іро, — кинула вона через плече. — Тільки пам’ятай: родина тобі більше не допомагатиме.
Катерина пішла слідом, але перед дверима обернулася.
— Тобі ще буде соромно за те, що так вчинила, — сказала вона холодно. — Рідними не розкидаються.
Роман вийшов останнім, не сказавши ні слова, лише зиркнувши на мене з презирством. Двері грюкнули, і я залишилася одна в тиші. Квартира, яку я так любила, раптом здалася порожньою і холодною. Але це був не кінець — я знала, що попереду ще більше випробувань.
Мене звуть Ірина, і я завжди мріяла про власний куточок спокою. Після років наполегливої праці в офісі маркетингової компанії, де я піднялася від простого спеціаліста до керівника відділу, я нарешті змогла купити цю квартиру в центрі міста.
Вона була моєю гордістю: простора вітальня з великими вікнами, затишна кухня з дерев’яними меблями, окрема кімната для роботи і ще одна для гостей, яку я рідко використовувала.
Я виплачую кредит економлячи на всьому, але тепер це було моє — місце, де я могла розслабитися після виснажливих днів.
Але родина. О, родина завжди мала інші плани. Моя молодша сестра Катерина, з її чоловіком Олексієм і двома дітьми, жила в орендованій двокімнатній квартирі на околиці.
Вони постійно скаржилися на тісноту, на брак грошей, на все підряд. Мама, яка жила в маленькій однокімнатній квартирі, яку успадкувала від бабусі, завжди ставала на їхній бік.
А ще був Роман, мій двоюрідний брат, син маминої сестри. Він недавно переїхав до міста в пошуках кращої роботи, після того як втратив попередню в маленькому містечку. Роман оселився в мами, але, здавалося, йому було тісно скрізь, окрім моєї квартири.
Все почалося з невинних сімейних посиденьок. Я запрошувала їх раз на місяць — готувала вечерю, купувала свіжі фрукти, намагалася створити теплу атмосферу. Але щоразу це перетворювалося на щось інше.
Пам’ятаю один такий вечір. Ми сиділи за столом у моїй вітальні. Катерина простягнула руку за шматочком яблучного пирога, який я спекла сама.
— Іро, ну скажи чесно, навіщо тобі одна така велика оселя? — сказала вона голосно, ніби жартома, але очі блищали заздрістю. — Олексію, правда ж, я маю рацію?
Олексій, міцний чоловік років тридцяти п’яти з втомленим обличчям, сидів поруч і повільно жував салат. Він підняв голову і пробурмотів:
— Можливо, їй тут зручно.
Діти Катерини, десятирічний Максим і восьмирічна Софія, сиділи на килимі з планшетами, не звертаючи уваги на дорослих. Мама дивилася на мене з сумішшю гордості та докору. Роман, з його легкою щетиною і недбалою зачіскою, сидів навпроти, попиваючи чай.
— Звичайно, зручно, коли працюєш тільки на себе, — продовжила Катерина з удаваною посмішкою. — А в нас? Оренда, діти, навіть місця для ігор немає.
Я мовчки пила каву, намагаючись не реагувати. Але всередині все кипіло. Кожен раз одне й те саме: скарги, натяки, іноді прямі прохання.
— Ну годі тобі, Катю, — втрутилася мама, ніби захищаючи мене. — Іра молодець, сама всього досягла. Кар’єра, квартира. А ми як жили, так і живемо.
— Мамо, ти теж туди ж? — я не витримала і подивилася на неї. — Це що, нова гра — скаржитися на мене за столом?
Мама зітхнула, але тут втрутився Роман.
— Та ну, Іро, не заводься, — сказав він, посміхаючись. — Ти в нас як принцеса. Все маєш: роботу, хату. Ти навіть не уявляєш, як ми з мамою в її крихітній квартирі живемо.
— А ти тут до чого? — я різко повернулася до нього.
— Як до чого? — Роман розслаблено відкинувся назад. — Я ж ваш брат. Невже не заслуговую на трохи уваги?
— Заслуговуєш? — я насупилася. — А що ти зробив, щоб заслужити?
Запала пауза. Катерина почала водити ложкою по тарілці, мама підняла брови догори. Тільки Роман не відступав.
— Ми не про те, Іро, — вставила Катерина, намагаючись згладити. — Ти ж знаєш, як зараз важко. Нормально ж допомогти рідним.
— Рідним? — я встала, склавши руки. — Рідним, які думають, що мені все легко, бо я плачу за кредит?
— Іро, ну чого ти так реагуєш? — мовила мама. — Це ж твоя сім’я. Ми просто хотіли посидіти по-людськи.
Я подивилася на годинник і сказала:
— Досить на сьогодні. Якщо хочете продовжувати, ідіть до Катерини. А в мене завтра робота.
Вони неохоче піднялися. Роман затримався біля дверей, надягаючи куртку.
— Ти це, подумай, Іро. Може, все-таки допоможеш сім’ї. Ми ж не чужі.
Коли двері зачинилися, я сіла на диван і зітхнула. Я знала, що це не кінець.
Минув тиждень. Я насолоджувалася спокоєм: читала книги ввечері, готувала прості страви, працювала над новими проектами. Але напруга не відпускала. Родина ніколи не давала довго відпочивати.
Того вечора, повернувшись додому, я помітила, що хтось був у квартирі. На кухні стояла брудна чашка, а рушник у ванній був вологим.
— Що за безлад? — я перевірила замок. Він був цілий. Значить, відкрили ключем.
Я одразу подзвонила мамі.
— Мамо, Роман був у мене? — запитала я, стримуючи роздратування.
— Роман? Так, був, — відповіла вона спокійно.
— Як він туди потрапив? У нього немає ключів!
— Ну, я йому дала. Він же твій брат, — сказала мама з ноткою образи. — Хотів тебе почекати, але ти десь затрималася.
— Ти серйозно? — я підвищила голос. — Ти віддала мої ключі без дозволу?
— Іро, не починай, — втомлено відповіла мама. — Він лише на годинку зайшов. Що тут такого?
— Він не мав права туди заходити! Це моя квартира, не прохідний двір. Нехай поверне ключі!
— Іро, не галасуй, — мама підвищила тон. — Він рідна людина. Невже шкода?
Я кинула слухавку. Продовжувати було марно — мама завжди виправдовувала всіх.
Наступного дня Роман з’явився знову. Я повернулася ввечері і застала його за столом з ноутбуком.
— Що ти тут робиш? — запитала я різко, стоячи в дверях.
Він підняв погляд і посміхнувся.
— Нічого особливого, просто тихе місце. Вирішив тут попрацювати над резюме.
— Тихе? — мій голос зірвався. — Ти думаєш, це нормально — приходити в чужу квартиру і поводитися як удома?
— Яка чужа, Іро? — він нахилився вперед, посмішка зникла. — Це ти стала наче чужа. Все сприймаєш у штики. Невже шкода?
— Шкода! Це моя оселя, за яку я плачу щомісяця. Ти навіть не запитав!
— Ну ти й дивна, — Роман відкинувся назад, граючись ключем. — Невже не можеш допомогти?
Я стояла мовчки, намагаючись заспокоїтися.
— Поверни ключі. Зараз, — сказала я нарешті.
Він повільно встав.
— Добре, поверну. Але подумай, Іро. Ми ж сім’я. Так з братом не роблять.
Він пішов, а я залишилася в тиші. Слово “сім’я” почало звучати як вирок.
Того ж вечора подзвонила Катерина.
— Іро, як справи? — почала вона, ніби нічого не сталося. — У нас з Максимом проблема. Потрібно в аптеку, а грошей катма. Може, позичиш?
— Катю, ти пам’ятаєш, що я вже відмовляла минулого разу? — відповіла я втомлено.
— Іро, ти наче не сестра, — в її голосі з’явився докір. — Невже важко? Ти одна, гроші тобі нікуди дівати. А в мене діти.
Я нічого не сказала, просто вимкнула телефон.
На ранок я зрозуміла, що Роман ключі не повернув.
Я ще не встигла оговтатися від розмови з Катериною, як стався новий випадок. Повернувшись додому після важкого дня в офісі, де ми готували велику кампанію для клієнта, я знову застала Романа. Він сидів у вітальні на дивані, дивлячись футбол по телевізору. На підлозі стояла порожня чашка з мого улюбленого набору.
— Ти знову тут? — запитала я різко, кидаючи сумку біля дверей.
Він навіть не обернувся.
— Розслабся, — відповів недбало. — Втомився сьогодні, вирішив відпочити в спокої.
— Романе, я тебе не запрошувала, — мій голос тремтів. — У мене був складний день, і останнє, що мені потрібно, — це ти на моєму дивані.
Він нарешті повернувся, з посмішкою.
— Ну ти й нервова, — кинув він. — Власного брата в хату не пускаєш?
Я підійшла ближче, вказуючи на двері.
— Ти обіцяв повернути ключі. Віддай їх і йди.
Він встав повільно, дістав ключі з кишені і підкинув на долоні.
— Слухай, Іро, чого ти така принципова? Мені тут зручно. Невже шкода?
— Зручно? — я не стрималася. — Це МОЯ хата! Я тебе не кликала. Ти живеш у мами, цього вистачить.
— Живу, ну й що? — він фиркнув. — Там тісно. І я шукаю роботу, потрібно місце для концентрації.
— В кав’ярні концентруйся, — відрізала я. — Романе, я більше не терпітиму. Ти перетинаєш межі.
— Ти завжди така, правда? Холодна, вперта. Все моє, нікого не впущу. Наче чужа.
Я відчула, як обличчя палає.
— Я нікому нічого не винна, — сказала я твердо. — Особливо тобі.
Він замовк, дивлячись на мене. Потім посміхнувся і кинув ключі на стіл.
— Бери. Але це не кінець.
Він пішов, грюкнувши дверима. Через півгодини подзвонила мама.
— Іро, що в вас знову? — почала вона одразу.
— Він приходив без дозволу! — я не стрималася. — Ти дала ключі, знаючи, що я проти!
— Ти перебільшуєш, — зітхнула мама. — Він просто зайшов. Що такого?
— Мамо, я втомилася. Він не розуміє, що це мій дім!
— Твій дім? — в її голосі з’явилася сталь. — Це твоя родина. Рідні важливіші за квартири й спокій.
— Рідні? — я відчула кипіння всередині. — Мамо, він просто використовує нас!
— Ти себе накручуєш. Він хороший хлопець, просто в скруті. А ти як сестра.
Я не дала скінчити:
— Я нічого не винна як сестра. І він більше не прийде.
Мама зітхнула з докором.
— Іро, ти надто жорстка. Так з близькими не роблять.
Наступного дня я попросила в мами аби та повернула гроші, які я відкладала і задля збереження привозила їй. Перерахувала, не вистачало трьох тисяч
— Ти на щось узяла гроші? — запитала у матері обережно.
— Іро, ти ж розумієш, — сказала мама. — У неї діти. А ти можеш собі дозволити.
— Ти навіть не запитала.
— А навіщо? Ти б відмовила, як завжди, — дорікнула вона.
Я пішла звідти навіть не попрощавшись. Мама також не стала наздоганяти. Для них усе було прозоро і зрозуміло: я не ділюсь, я не допомагаю, а повинна і край.
Я сиділа за столом, тримаючи голову в руках. Тиша навколо, але всередині все вирувало. Я вирішила скликати зустріч. Запросила всіх: маму, Катерину з Олексієм і Романа. Хотіла все з’ясувати раз і назавжди.
До восьмої вечора всі зібралися. Катерина з Олексієм сіли на диван, мама біля вікна, Роман за столом з викликом у погляді.
— Ну, що за важлива справа? — запитав Роман ледачо.
— Все просто, — почала я холодно. — Я хочу зрозуміти, чому ви вважаєте, що можете користуватися моєю квартирою і грошима, як своїми.
Запала напруга. Мама кашлянула, але я перебила.
— Ні, мамо, давай чесно. Ти взяла мої гроші для Катерини. Дала ключі Роману. Все за моєю спиною. Чому?
Катерина вигукнула.
— Це ж для дітей! Невже проти?
— Я не проти, якщо просять! Але узяти потай — інше.
Мама сказала втомлено.
— Іро, не накручуй. Ти могла б запропонувати сама.
— Я б запропонувала, якби вважала за потрібне. Але ви взяли самі.
Роман усміхнувся.
— Все для себе.
— А ти що хочеш? — запитала я.
— Місце для життя. Ти одна, невже шкода для брата кімнату.
Я мало не розсміялася.
— Серйозно? Жити в мене?
Мама втрутилася.
— А що такого? Він брат. Допоможи.
— Допомогти — одне. Користуватися — інше.
Мама сказала з образою.
— Ти як крижинка. Не розумієш нічого.
— Може, це ви мене за чужу маєте? Бачите тільки гроші й квартиру. А я людина, хочу поваги.
Мама встала, хапаючи сумку.
— Роби як хочеш. Родина не допомагатиме.
Катерина пішла слідом.
— Рідними не розкидаються.
Роман пішов останнім, мовчки.
Коли двері зачинилися, я залишилася одна. Квартира здавалася тісною. Замість полегшення — порожнеча. Я дивилася на ключі на столі, згадуючи всі розмови, всі натяки.
Роман міг повернутися з новими вимогами, Катерина — з новими проханнями про гроші. Мама, ймовірно, вже дзвонила родичам, скаржачись на мою “жорсткість”.
Я знала, що тепер кожне сімейне свято буде наповнене напругою, кожне дзвінок — потенційними непорозуміннями. Але я не збиралася відступати. Це був мій дім, моє життя. І я мала право захищати його.
Я встала, заварила чай і сіла біля вікна, дивлячись на вогні міста. В голові крутилися спогади: як ми в дитинстві гралися разом з Катериною, як мама вчила нас ділитися, як Роман приїздив на канікули.
Але тепер все змінилося. Вони бачили в мені не сестру чи доньку, а джерело ресурсів. Я подумала про те, щоб змінити замки, навіть обмежити спілкування. Але чи допоможе це? Родина — це не щось, що можна просто вимкнути.
Раптом подзвонив телефон. Це була Катерина.
— Іро, давай поговоримо прямо: тобі шкода для нас? Чому чим більше ти маєш, тим менше дбаєш про рідних? Коли ми стали тобі чужими? Як можна бути настільки зацикленою на собі, поясни?
Я вимкнула телефон. Говорити не було про що. Третій місяць із ріднею не спілкуюсь. Але мене не полишає одне питання: Невже й справді, якщо хтось один із сім’ї влаштувався в житті краще від інших, то просто зобов’язаний допомагати іншим. Навіть якщо рідні і краплі зусиль не докладають до того, аби їхнє життя стало кращим?
Головна кратинка ілюстративна.
