Це був початок кінця. Валерія стояла в коридорі, не знімаючи пальта, і відчувала, як кожен міліметр у її тілі натягується, наче струна перед розривом.
— Ти що, справді не розумієш, чи просто глузуєш з мене? — її голос був низьким, хрипким від утоми після багатогодинного перельоту, але в ньому вже відчувався той небезпечний метал, який зазвичай віщує неминучий кінець.
Вона заціпеніла на порозі, стискаючи ручку валізи так, що кісточки пальців побіліли. Під ногами був не її лаконічний чорний килимок, замовлений у дизайнерському бюро, а якесь ворсисте чудовисько брудно-бежевого кольору з вицвілими квітами.
Воно виглядало так, ніби його щойно притащили зі смітника минулого століття.
Андрій визирнув із кухні, жуючи бутерброд. На ньому була та сама стара розтягнута футболка, яку Валерія ще навесні відправила у пакет «на викид», але яка якимось дивом знову опинилася на його плечах.
— Лєро, ну чого ти починаєш прямо з порога? — він проковтнув шматок і витер рот тильним боком долоні. — Усе ж чудово. Мама просто хотіла допомогти. Ти вічно на тих своїх конференціях, удома порожньо, холодно. А тепер стало по-людськи. Затишно. Життєво.
Валерія повільно розтиснула пальці. Валіза з глухим звуком осіла на підлогу. Вона пройшла до вітальні, відчуваючи, як з кожним кроком усередині закипає густа, темна лють. Це не була просто перестановка. Це було вторгнення.
Її вітальня — її гордість, вивірена до міліметра студія в стилі мінімалізму, де було багато простору, світла й повітря, — перетворилася на склад забутих речей провінційного БК.
Дорогий італійський диван кольору мокрого асфальту зник під важким, колючим пледом у червоно-зелену клітинку.
А зверху, як маленькі кургани, височіли подушки з вишитими лебедями та якимись химерними трояндами.
— Що це таке? — Валерія вказала на диван, ледь стримуючи тремтіння в голосі.
— Накидки, — спокійно відповів Андрій, спираючись на одвірок. — Мама сказала, що оббивка занадто світла. Забрудниться швидко, а хімчистка — це морока. А так — практично. Виправ — і порядок. І тепло, до речі. Сідаєш — і відчуваєш дім, а не холодний камінь.
Валерія перевела погляд на стіни. Там, де раніше висіли авторські чорно-білі фотографії — її улюблена геометрія міста, — тепер красувалися пазли.
Величезні, склеєні скотчем картини з кошенятами в кошиках і водоспадами, вставлені в дешеві пластикові рами «під золото».
Повітря в кімнаті було задушливим. Пахло не її улюбленим дифузором із ароматом морської солі, а смаженою цибулею, старим пилом і якимось пральним порошком.
Вона підійшла до вікна. Світло не проходило. Кімната тонула в напівтемряві, хоча на вулиці був сонячний день.
Вікна були завішені чимось щільним, оксамитовим, кольору гнилої вишні, з золотими китицями, що звисали до самої підлоги.
— Де мої жалюзі? Твоя мати зняла їх і почепила ці ганчірки? Хто дозволив їй господарювати тут? Нехай керує у своїй хрущовці! Телефонуй їй негайно, нехай повертає все на місця, інакше я викину цей мотлох просто з балкона!
Андрій поморщився, ніби в нього заболів зуб, і вмостився на диван. Пружини жалібно писнули під його вагою. Він узяв пульт, який тепер лежав на мереживній серветці.
— Ти перебільшуєш. Ті твої ролети — це офісний варіант, від сумом віє. А ці штори мама з власного ювілею берегла, вони майже нові. Якість! Світло не пропускають, можна спати хоч до обіду. Вона старалася, Лєро. Приходила сюди щодня, поки ти там по своїх справах їздила. Прибирала, затишок створювала. А ти замість вдячності влаштовуєш сцени.
— Затишок? — Валерія різко розвернулася. Її погляд упав на журнальний столик. Скляна поверхня була заставлена порцеляновими слониками, мушлями та вазочкою з пластиковими квітами. — Це не затишок, Андрію. Це візуальне сміття. Я не просила її прибирати. У нас є клінінг. Я просила лише поливати квіти. Все.
— Клінінг твій — то гроші на вітер, — відмахнувся чоловік. — Мама пальцем провела по шафі — там пилу було в палець. Вона, між іншим, усі полиці всередині перемила, кожну річ перебрала.
У Валерії всередині все захололо.
— Що значить «всередині»? Вона відчиняла мої шафи? Мої особисті речі?
— Ну а як інакше порядок навести? — щиро здивувався Андрій. — У тебе там вічно все накидано було. Мама все склала рівними стопками, посортувала за кольорами. Тепер хоч знайти щось можна.
Валерія відчула, як до горла підступає нудота. Чужі руки торкалися її речей. Перекладали її шовкові блузки. Сортували її життя за своїми мірками.
Вона кинулася до комода. Там раніше стояла лише одна стильна лампа. Тепер там вишикувалася в ряд ікони і лежала стопка газет про народну медицину.
— Де мої книги по мистецтву? — запитала вона пошепки, відчуваючи пульсацію у скронях. — Там були колекційні видання. Де вони?
Андрій зітхнув і зробив звук телевізора тихіше.
— Ой, та навіщо вони тобі на видноті? Тільки пилюку збирають. Ми їх прибрали.
— Куди саме? — Валерія підійшла до нього впритул.
— Не знаю, десь у коморі чи на балконі. Яка різниця? Головне, що тепер чисто. Дихай глибше, дивись, як кімната заграла! Стало по-домашньому, як у дитинстві.
Валерія озирнулася. «Як у дитинстві». Саме так. Як у його дитинстві, у тому задушливому, захаращеному світі, з якого вона його витягла кілька років тому.
А тепер цей світ просочився в її дім і заповнив собою все, витісняючи її власне повітря.
— Я зараз піду на балкон, — сказала вона крижаним тоном. — І якщо я побачу, що мої книги, які коштують шалених грошей, лежать там у сирості — я за себе не ручаюся.
— Іди, іди, — хмикнув Андрій. — Тільки накинь щось, мати там теж розчистила все, викинула зайве, тепер вітер гуляє.
Слово «викинула» здивувало сильніше за все.
— Що саме вона викинула? — Валерія зупинилася.
— Ну мотлох усякий. Коробки, якісь папери, старі залізяки. Мати каже: «Порядок у домі — порядок у голові». Ти б дякую сказала, а не обличчя кривила.
Валерія дивилася на чоловіка і бачила перед собою не партнера, а ситу, задоволену дитину, якій матуся нарешті облаштувала «правильну» дитячу. І в цій дитячій для неї місця не було.
Вона рушила до кухні. Це було її святилище. Тепер воно нагадувало декорації до фільму про побут 60-х. На її чорній кам’яній стільниці стояли трилітрові банки з огірками. Кришки були обмотані поліетиленом і перетягнуті гумками. Поруч стара емальована каструля з відбитим краєм.
— Де моя кавомашина? — голос Валерії зірвався.
Там, де стояв професійний сріблястий апарат, тепер була дерев’яна хлібниця, розписана якимись квіточками.
— Прибрали ми ту бандуру, — Андрій прийшов слідом, чухаючи потилицю. — Вона пів стола займала, гула, як літак. Мама принесла турку. Каже, справжня кава тільки в турці буває.
— Андрію, ця «бандура» коштувала стільки, скільки твоя мати за рік не заробляє! Де вона?!
— У нижній шафі, біля картоплі. А каструлі ми нагору поставили. Лєро, ти зациклилася на речах. Це нездорово. Можна і розчинну попити, не в каві щастя. Зато дивись, як зручно тепер — усе під рукою.
Валерія ривком відчинила шафу. Її дорога кавомашина лежала на боці, затиснута між чавунною гусятницею та мішком із цибулею. З неї натекла темна калюжа. Хромований борт був безнадійно подряпаний.
— Ви поклали її на бік? Там же електроніка… вода могла потрапити на плату…
— Ой, та що їй зробиться, залізяці! Ти краще поглянь, як мама крупи організувала. Усе в баночках, підписано: «Рис», «Гречка». Краса! А у тебе вічно пакети валялися.
Валерія зачинила дверцята. Повільно. Акуратно. Боялася, що якщо хлопне — зруйнує цю кухню вщент.
— Де моя синя коробка з документами? Там були страховки, ескізи, гарантійні талони.
Андрій зам’явся. Він підійшов до столу, відламав шматок хліба від буханки, що лежала прямо на клейончастій скатертині (так, на столі тепер була клейонка!), і почав жувати.
— Ну… Там таке діло. Мама подумала, що то макулатура. Чеки якісь старі, папірці. Вона каже: «Навіщо в хаті сміття тримати? Це енергетику псує». Коротше, вона їх виставила в тамбур, для збирачів паперу.
— Енергетику псує? — Валерія засміялася. Це був страшний, сухий сміх. — Твоя мати викинула документи на техніку вартістю в автомобіль, бо в неї «енергетика застоялася»?
— Та чого ти завелася! Відновиш, якщо треба! Зате глянь, як чисто! Вона всі дроти зв’язала, за плінтус сховала. Вона ж піклується про нас! А ти поводишся як егоїстка. Приїхала — і носом крутиш. Борщ не їси, штори не такі. Може, тобі взагалі сім’я не потрібна? Може, тобі з кавомашиною жити краще?
— Мені було добре жити з чоловіком, — сказала вона, дивлячись йому в очі. — А не з додатком до маминої спідниці, який дозволяє чужій жінці викидати мої речі.
— Не смій називати її «чужою»! Це моя мати! І поки ми разом, ти будеш її поважати! Вона життя прожила, вона краще знає, як дім вести! Твій мінімалізм — це від ліні. А справжній дім — це коли речей багато, коли пам’ять є! Ці слоники — то від бабусі! А штори — подарунок на весілля батькам!
Валерія мовчки пройшла в коридор. Їй треба було побачити все. Вона відчинила комору. Порожньо. Полиці, де стояли її дорогі контейнери з сезонним одягом, були дев’яносто відсотків порожні.
— Де моє пальто? Де зимове взуття?
— На дачі, — кинув Андрій із кухні. — Мама сказала, влітку вони тут тільки міль розводять. Відвезла до себе, у скриню склала. Там надійніше.
— У неопалювану дачу… кашемір… у скриню… — Валерія заплющила очі. Вона уявила, як сирість і миші знищують її гардероб. — Ти хоч розумієш, що вона зробила? Вона не прибрала. Вона вижила мене. Вона вивезла мої речі, викинула документи, заховала мій світ під своїми ганчірками. Це мітка території. І ти їй допомагав.
— Не перебільшуй! — мовив він, брязкаючи ложкою. — Ніхто тебе не виживав. Повернуть тобі пальто, коли зима прийде. Теж мені, королева знайшлася!
У цей момент у замку повернувся ключ. Валерія здригнулася. Двері розчинилися, і до квартири впевнено зайшла Тамара Петрівна. У руках у неї були важкі пакети, з яких стирчала цибуля.
— О, Андрійку, бачу світло горить! — пропела вона, не помічаючи Валерію. — А я от пиріжків напекла, з капустою! І скатертину нову купила, пам’ятаєш, таку з волошками? Зараз постелимо — і відразу свято!
Вона скинула туфлі, по-господарськи взула тапочки Валерії — ті самі білі, дорогі, які призначалися лише для гостей, — і пройшла до кухні.
— Ой, Лєрочка приїхала! — вигукнула вона. — А чого стоїш, як не рідна? Іди руки мий, зараз чай пити будемо. Я там у ванній твоє мило рідке прибрала, ту хімію, поклала нормальне, господарське. Ним хоч відмитися можна.
Валерія дивилася на свекруху і розуміла: це фінал. Точку неповернення пройдено. Тут більше немає її дому. Тут тепер царство Тамари Петрівни, її пирогів і її господарського мила.
Свекруха навіть не роззулася нормально, вона пройшла далі, залишаючи вологі сліди на світлому паркеті. Її погляд упав на валізу Валерії.
— Андрійку, ну що ж ти кинув річ посеред дороги? — гучно промовила вона, штовхнувши дороговартісний кейс ногою до стіни. — Спіткнешся вночі. Прибери на балкон, до всього іншого мотлоху.
Вона виклала пакети на стіл.
— Лєро, ти чого така зелена? — Тамара Петровна нарешті подивилася невістці в очі. У них не було тепла, лише холодний розрахунок. — Осунулася, шкіра сіра. Ті твої відрядження тебе в зі світу зведуть. Жінка має квітнути, а ти як вичавлений лимон. Сідай, я пиріжки принесла, жирні, домашні. Тобі калорії потрібні.
Валерія мовчала. Вона спостерігала, як свекруха розстеляє нову клейонку. Запах дешевого пластику миттєво заповнив кухню.
— Ось! — урочисто проголосила Тамара Петрівна. — Андрійко скаржився, що стіл холодний, лікті мерзнуть. Камінь цей ваш — як на пам’ятнику. А тепер буде по-людськи. Ошатно!
Вона одним махом накрила чорний італійський камінь цим непотребом.
— Сідайте вже! — скомандувала вона. — Андрійку, хліб ріж. Тільки товсто, щоб відчути, що їси.
Андрій слухняно забігав. Він виглядав щасливим. Мама годує, мама вирішує.
— До речі, — продовжувала Тамара Петрівна, відсьорбуючи чай із улюбленої чашки Валерії, на якій тепер залишився жирний слід від помади. — В спальні у вас зовсім біда. Ліжко низьке, жорстке. Як ви там спите? Це ж для здоров’я шкідливо. Я на горищі перину знайшла, справжню, пухову. Завтра привеземо. І килим червоний, вовняний. Весь цей ваш сірий ламінат закриємо. Від нього тільки недуги.
— У мою спальню? — тихо перепитала Валерія. — Ви хочете покласти червоний килим у мою кімнату, де стіни графітового кольору?
— Ой, та перефарбуємо ми ті стіни! — відмахнулася свекруха. — Сірий — то колір туги. Купимо шпалери світленькі, у квіточку. Кімната відразу заграє! І тумбочки ці скляні викинемо. Вони ж небезпечні — розіб’єш, поріжешся. У мене є старі, дерев’яні, надійні.
Валерія дивилася на них. Ці двоє за столом утворили монолітний союз. Вони говорили однією мовою — мовою затишку минулого століття, де краса вимірюється кількістю килимів, а щастя — жирністю борщу. Вона була тут зайвою. Помилкою в їхній системі координат.
— А ще, — Тамара Петрівна знизила голос, — я завтра фіранки в спальні поміняю. Знайшла старі запаси, атласні. Буде як у кращих домах.
Валерія подивилася на свої руки. Вони не тремтіли. Навпаки, вони налилися вагою. Усередині неї щось остаточно зламалося. Запобіжник згорів.
Вона встала. Стілець із неприємним звуком проїхався по плитці.
— Ти куди? — запитав Андрій. — А чай?
— Ні, — сказала Валерія. — Я вже все побачила.
Вона підійшла до вікна. На підвіконні, де раніше стояли її сукуленти, тепер вишикувалися баночки з розсадою. Обрізані пластикові пляшки з мокрою землею.
— Обережно там! — крикнула свекруха. — То елітний сорт помідорів, «Бичаче серце». Не зачепи!
Валерія взяла одну пляшку. Пластик був липким.
Валерія повільно перевела погляд на клейонку з волошками, на задоволене обличчя чоловіка, на бруд під нігтями свекрухи.
— Я все розумію, — тихо промовила вона. — Я нарешті все зрозуміла.
Вона стиснула пластикову пляшку. Тонка стінка хруснула, і шмат мокрої землі разом із «елітним серцем» вивалився прямо на ідеально чисту підлогу.
— Ой! — зойкнула Тамара Петрівна. — Ти що? Впустила!
Валерія не відповіла. Вона підійшла до столу. Її рухи стали чіткими, позбавленими сумнівів. Час переговорів минув.
— Я повертаю собі свій дім, — пролунало в тиші.
Вона різко вхопилася за край клейонки з обох боків.
— Стій! — крикнув Андрій, але було пізно.
Валерія з силою смикнула полотно на себе. Це не було схоже на фокус. Це була руйнація. Тарілки з борщем, чашки, хлібниця — усе з гуркотом полетіло на підлогу.
Порцеляна розлетілася на тисячі друзок. Оранжева рідина розтеклася по плитці, заливаючи капці свекрухи та дорогі джинси Андрія. Шматок жирного м’яса приземлився прямо на ногу Тамари Петрівни.
— Андрійку, тримай її!
— Ти занедужала?! — Андрій схопився, його обличчя врапт змінилось о невпізнання. — Що ти робиш?! Мати старалася, готувала!
— Старалася? — Валерія переступила через калюжу борщу, ігноруючи голосіння. — Вона старалася перетворити мій дім на звалище. Вітаю, в неї вийшло. А тепер — геть звідси. Обидва.
Вона рушила до вітальні. Андрій кинувся за нею.
— Куди пішла?! Ти зараз же все прибереш і вибачишся!
Валерія різко вивернулася. Вона зупинилася перед вікном, дивлячись на ті самі «весільні» штори.
— Де мої жалюзі, Андрію? — запитала вона пошепки. — А, їх немає. Зате є це.
Вона заскочила на диван — прямо взутою на той самий плед, який так берегла свекруха. Вхопилася за важку тканину обома руками.
— Не смій! — стала в дверях Тамара Петрівна. — То дорогий оксамит! Йому зносу немає!
Ривок. Тріск тканини нагадав гуркіт обвалу. Старий карниз, не розрахований на таку вагу і напор, вирвався зі стіни з частиною штукатурки. Штора звалилася вниз, накривши журнальний столик і піднявши хмару пилу.
Валерія зістрибнула на підлогу, відштовхуючи ногою важку ганчірку.
— Тепер є знос, — усміхнулася вона, дивлячись на онімівшого чоловіка.
Андрій стояв, стиснувши кулаки. Його обличчя вкрилося плямами. Він ніколи не бачив дружину такою. Не стриманою жінкою, а розлюченою силою природи.
— Ти за це заплатиш, — просичав він. — Ти за кожну тарілку мені відповіси.
— Я вже заплатила, Андрію. Я купила цю квартиру. Я зробила ремонт. Я купую твою їжу і твій одяг, який твоя матуся так любовно складає. Ти тут — ніхто. Просто декорація, яку я терпіла. А виявилося — ти паразит.
— Та йди ти ти зі своїми грошима! — закричав він. — Ти машина без душі! Тобі речі дорожчі за людей! Мама мала рацію, ти не вмієш любити!
— От і йди до мами, — Валерія вказала на двері. — Прямо зараз. У тому, в чому стоїш. І забирай цей мотлох, поки я його не спалила.
— Нікуди я не піду! Це мій дім, я тут прописаний!
— У тебе є п’ять хвилин, щоб зникнути. Або я викину твої речі з вікна.
— П’ять хвилин! — просичала вона так, що Андрій здригнувся.
Він подивився на штори, на зруйновану кухню. Він зрозумів, що програв. Ця жінка більше не належала йому.
— Збирайся, мамо, — буркнув він, дивлячись на дружину з ненавистю. — Поїхали. З цією панною говорити ні про що. Нехай сидить у своєму бетоні і скніє на самоті.
Тамара Петрівна почала голосити, намагаючись підібрати якісь черепки з підлоги, але Андрій узяв її за руку.
— Залиш! Не принижуйся! Купимо нове!
Він схопив куртку. Валерія стояла, схрестивши руки. Вона не відчувала нічого. Тільки полегшення. Ніби з квартири виносили старий, мотлох.
— Мій ноутбук… я заберу його, — кинув він.
— Він куплений на мої гроші, — відрізала вона. — Виходь так.
Андрій заціпенів, скрипнув зубами, але під її поглядом знітився. Він завжди був боягузом. Просто раніше вона не хотіла цього бачити.
— Ти пропадеш тут сама, — виплюнув він наостанок, — Нікому ти не потрібна зі своїм гонором.
— А ти так і залишишся маминим синком, — відповіла Валерія і з насолодою зачинила двері.
Клацнув замок. Два оберти.
У квартирі запанувала тиша. Важка, дзвінка, але її власна. Валерія прихилилася спиною до дверей і повільно сповзла на підлогу.
Навколо був хаос. Руїни. Але вперше за довгий час вона змогла вдихнути на повні легені.
Вона подивилася на свої руки. На долонях залишився слід від землі. Вона повільно розтерла її між пальцями.
Встала. Переступила через розсипану гречку. Пройшла до вітальні. Скинула ногою подушку з вишитими лебедями, яка відлетіла в кут.
Підійшла до вікна і подивилася на нічне місто. Світло вуличних ліхтарів тепер безперешкодно проникало в кімнату.
Це був хаос. Але на цих руїнах вона нарешті змогла побачити своє майбутнє — чисте, прозоре і абсолютно вільне від чужих сподівань.
Головна картинка ілюстративна.
