Вадим сидів у старій «Ладі» на розі вулиць, постукуючи пальцями по керму. Автомобіль глохнув щоразу, коли він намагався рушити на світлофорі, і це дратувало його більше, ніж зазвичай.
Поруч сиділа Христина. Вона мовчала, притиснувши до себе невелику сумку з дитячими речами. Її трирічний син, Матвій, тихо сопів на задньому сидінні, пристебнутий у кріслі, яке Вадим купив за оголошенням минулого тижня.
— Ти впевнена, що нам треба туди їхати саме сьогодні? — запитав Вадим, дивлячись на дорогу, адже шістдесят кілометрів — це не жарти для цього відра з колесами.
— Вони чекають, — коротко відповіла Христина. — Петро Іванович сказав, що приготує м’ясо.
— Твій колишній свекор… Дивно це все. Чому ми не поїхали до твоїх батьків?
— Мої далеко, — вона відвернулася до вікна. — А ці поруч. Вони мені як рідні. Без їхнього слова я нічого вирішувати не буду, Вадиме. Ти ж знаєш.
Вадим хмикнув. У свої тридцять чотири він вважав себе людиною практичною. Христина йому подобалася: спокійна, гарна, не з тих, хто виносить мозок через дрібниці. А головне — у неї була квартира. Велика двокімнатна в новому районі, з ремонтом і меблями. Вадим, який уже п’ять років тулився в одній квартирі з матір’ю, бачив у цьому шлюб за великим коханням — і до жінки, і до квадратних метрів.
— Добре, з’їздимо, — погодився він. — Подивимося на твоє село.
Село виявилося не зовсім таким, як уявляв Вадим. Жодних розвалених хат чи зарослих бур’янами городів. Будинок Петра Івановича стояв за високим цегляним парканом. На подвір’ї, викладеному плиткою, Вадим помітив новий мотоблок і потужний синій квадроцикл. Але його погляд прикував сріблястий позашляховик, що стояв під навісом. Нова модель, начищена до блиску.
— Ого, — пробурмотів Вадим, виходячи з машини. — Хто це у вас такий багатий?
— Це брата чоловіка, — кивнула Христина на молодого хлопця, що вийшов з хати.
Хлопцеві було на вигляд років двадцять два. Міцний, засмаглий, він дивився на Вадима з-під лоба, не поспішаючи вітатися. За ним вийшли господарі — Петро Іванович та його дружина Віра Степанівна.
— Приїхали, — констатував Петро Іванович. — Проходьте в хату. Христино, бери малого, мати вже стіл накрила.
За столом розмова не клеїлася. Вадим намагався жартувати, розповідав про свою роботу в логістичній компанії (насправді він був звичайним комірником, але в селі вирішив трохи прикрасити статус).
— І де ж ви жити плануєте? — раптом запитала Віра Степанівна, накладаючи Матвійку картоплю.
— У Христини, мабуть, — усміхнувся Вадим. — Там місця вистачить. Район хороший, садочок поруч.
— Квартира — то діло таке, — подав голос молодий хлопець, якого звали Артем. — Сьогодні є, завтра немає.
— Ну, не скажи, — заперечив Вадим. — Нерухомість — це великий плюс.
Петро Іванович мовчки пив чай, розглядаючи гостя. Потім встав і кивнув Вадиму:
— Вийди-но зі мною. Покуримо, чи що.
На подвір’ї Петро Іванович зупинився біля сріблястої машини.
— Подобається? — запитав він.
— Класна тачка. Дорого коштує.
— Це машина мого покійного сина. Христина її Артему віддала. Сказала, що їй не треба, бо вона водити боїться.
Вадим ніби захлинувся повітрям.
— Як це — віддала? Це ж майно. Його продати можна було.
— У нас так не прийнято, — сухо відрізав господар. — Тепер щодо квартири. Ти, мабуть, думаєш, що вона Христини?
— Ну так, вона там живе…
— Жити — не значить володіти. Квартиру купував я. Оформив на онука, на Матвійка. Христина там просто прописана до повноліття малого. А оскільки Артему вже час вчитися в місті, я вирішив ту квартиру йому віддати, щоб йому тут дім будувати почати. Або нехай він там живе, поки вчиться.
Вадим відчув, як у нього починає сіпатися повіка.
— То де ж ми житимемо?
— Христина сказала, що в тебе є де. Ти ж чоловік, забезпечиш. Вона дівчина проста, їй золотих гір не треба. Вона від спадку офіційно відмовилася на користь родини. Ми їй допомагаємо, звісно, продуктами там, грошима іноді… Але сім’я — то твоя турбота. Потягнеш?
Вадим мовчав. Його ідеальний план руйнувався на очах. Замість затишної квартири в центрі перед ним малювалася перспектива оренди або життя з матір’ю втрьох плюс дитина.
— Знаєте, Петро Івановичу, — почав Вадим, намагаючись тримати голос рівним. — Це якось несерйозно. Христина доросла жінка, має дитину. Як можна так розкидатися майном? Це ж безвідповідально.
— То ти через квартиру з нею? — примружився старий.
— Я про майбутнє думаю! — вигукнув Вадим. — А ви мене в боргову яму штовхаєте. Кредити зараз які? Ви хоч знаєте?
Він розвернувся і пішов до хати. Христина стояла біля дверей, вона все чула.
— Вадиме, ти чого? — тихо запитала вона.
— Збирайся. Нам треба їхати. У мене вдома справ повно.
Минув тиждень. Вадим уникав розмов про весілля, але Христина виявилася наполегливою. Вона організувала візит «родичів» до міста. Петро Іванович, Віра Степанівна та Артем приїхали в неділю. Вадим не встиг підготуватися, бо напередодні посварився з матір’ю.
Квартира зустріла гостей запахом підсмаженої цибулі та розкиданим взуттям у вузькому коридорі. Мати Вадима, Людмила Петрівна, зустріла гостей у святковому одязі, але з явно незадоволеним обличчям.
— О, приїхали, — сказала вона замість привітання. — Проходьте, сідайте. Тільки не всі одразу, бо місця немає.
Вадим метушився, намагаючись знайти стільці.
— Мам, це Петро Іванович, Віра Степанівна… Це сім’я Христини.
— Бачу, що не сусіди, — відрізала Людмила Петрівна. — Ну що, Вадимку, розповідай гостям, як ми тут «шикуємо». Може, вони швидше тебе заберуть.
Петро Іванович сів на край дивана, оглядаючи кімнату.
— Ви, мабуть, не дуже раді гостям? — спокійно запитав він.
— Чому ж, рада. Я дуже рада, що мій син нарешті знайде собі житло. Бо мені теж особисте життя треба влаштовувати. У мене Григорій є, ми вже два роки чекаємо, поки Вадим кудись переїде. А він усе ніяк — то роботи немає, то дівчата не ті.
— Мамо, припини, — прошипів Вадим.
— А чого припини? — вона повернулася до Христини. — Ти, дівчино, хороша, мабуть. Вадим казав, у тебе квартира є. То ви коли переїжджаєте? Бо я вже домовилася з майстрами шпалери тут переклеювати. Григорій любить синій колір.
У кімнаті запала тиша. Христина подивилася на Вадима, потім на своїх свекрів.
— Вадиме, ти ж казав, що твоя мама хоче, щоб ми жили разом, поки на своє назбираємо, — промовила вона.
— Мало що я казав! — нервово вигукнув Вадим. — Ситуація змінюється. Мам, ти не могла почекати з цим Григорієм?
— Почекати? Мені п’ятдесят п’ять, Вадиме! Я хочу жити для себе. Ти дорослий чоловік, знайшов жінку з дитиною — от і крутися. Хіба не для того ти її шукав, щоб звідси вирватися?
Петро Іванович повільно встав.
— Все ясно, — сказав він, дивлячись на Вадима. — Виховання — штука спадкова.
— Що ви маєте на увазі? — огризнувся Вадим.
— Те, що ти не дружину шукав, а тепле місце. І мати твоя тебе так само виставити хоче, як і ти хочеш до когось прилаштуватися. Тільки от біда — квартира, про яку ти мріяв, онукова. І ми нікого туди не пустимо. Це я так, перевірити тебе хотів.
Вадим зблід.
— То вона… вона залишається в Христини?
— Вона залишається в сім’ї, — відрізав Артем, роблячи крок уперед. — А ти до нашої сім’ї не підходиш.
Гості пішли швидко. Христина навіть не озирнулася на порозі. Вадим стояв посеред кімнати, дивлячись на зачинені двері. Людмила Петрівна зітхнула і почала збирати зі столу чашки.
— Ну от і добре, — сказала вона. — Не підійшли вони тобі, синку. Якісь занадто гонорові. Сільські, а дивляться як на пусте місце.
— Мамо, ти хоч розумієш, що ти зробила? — тихо запитав він. — У неї квартира була. Справжня. Центр міста.
— Була та й загула, — мати знизала плечима. — Знайдеш іншу. Ти в мене красень, весь у батька. А квартиру я все одно переклею. Григорій завтра прийде.
Вадим вийшов на балкон. Артем допомагав Христині з речами, а потім вони сіли в той самий сріблястий позашляховик.
Машина тихо рушила і зникла за поворотом.
— Нічого, — прошепотів він сам до себе. — Місто велике. Хтось та знайдеться.
Він знав, що завтра знову піде на роботу, знову буде рахувати коробки на складі, а ввечері повернеться сюди, де Григорій вже, мабуть, почне здирати старі шпалери. Але він таки знайде собі жінку з квартирою, хай і з двома дітьми, все буде добре, правда ж?
