— Ти впевнена, що це правда? — мій голос тремтів, коли я сиділа навпроти пані Олени в її затишному кабінеті, де пахло травами й свічками. — Він мій чоловік вже знайомий з тією жінкою?
Пані Олена подивилася на мене спокійно, але в її очах блиснула співчутлива іскра. Вона перевернула карту Таро — на ній була зображена пара, що розходилася в різні боки.
— Так, дитино моя, — відповіла вона тихо, але твердо. — Він уже перетнувся з нею в своєму житті. Скоро ця зустріч переросте в щось глибше, в почуття, яким він не зможе опиратися. Це буде як вир, що затягне його.
— Але чому? — я схопилася за край столу, намагаючись втримати сльози. — Ми ж щасливі! Чи можу я щось зробити, щоб зупинити це?
Вона похитала головою, акуратно складаючи карти.
— Ні, люба. Цей шлях уже накреслено. Чи залишитеся ви разом — залежить лише від твоєї сили волі й мудрості. Але запобігти ні, це не в наших силах. Прийди наступного разу з його особистою річчю, і я розповім більше.
Я вийшла з кабінету, відчуваючи, як світ навколо тьмяніє. Як тепер дивитися на нього? Як посміхатися за вечерею, знаючи, що зрада чатує за рогом?
Більшу частину свого життя я була переконаною скептиком щодо всього містичного й потойбічного. Вважала, що світ пояснюється логікою, наукою та повсякденними збігами обставин.
Жодні гороскопи, ворожіння чи розмови про енергії не могли мене переконати. Я, Софія, проста жінка з Києва, працювала менеджеркою в невеликій фірмі, що займалася організацією подій.
Моя рутина складалася з планування свят, зустрічей з клієнтами, домашніх справ і турботи про сім’ю. Чоловік мій, Дмитро, був інженером на заводі — надійний, спокійний, з гарним почуттям гумору.
Ми виховували сина Артема, хлопчика десяти років, який любив футбол і комп’ютерні ігри. Життя текло рівно, без великих потрясінь, і я була задоволена цим.
Все змінилося, коли моя подруга Марія потрапила в складну ситуацію. Вона володіла невеликим магазином одягу, але справи пішли шкерець: постачальники підводили, клієнти зменшувалися, а вдома чоловік її, Олег, почав шукати втіхи в пляшці. Марія виглядала виснаженою — очі запалі, посмішка зникла. Одного вечора вона зателефонувала мені в сльозах.
— Софіє, я не витримую, — сказала вона хрипким голосом. — Бізнес валиться, Олег не той, що раніше. Хтось порадив звернутися до однієї жінки, яка допомагає з такими речами. Вона нібито бачить майбутнє, дає поради. Але я боюся йти сама. Підеш зі мною?
Я погодилася, думаючи, що це буде просто розмова, як у психолога. “Що я втрачу?” — подумала я. Ми записалися до пані Олени, яка приймала в маленькому офісі в центрі міста. Кабінет був затишним: м’яке світло, полиці з книгами про трави й символи, стіл з картами.
На першій зустрічі пані Олена справді нагадувала консультантку. Вона розпитувала Марію про життя, бізнес, родину. Мені сказала кілька загальних фраз: “Ви сильна жінка, але потребуєте підтримки”. Нічого вражаючого. Я вийшла, думаючи: “Звичайна шахрайка, яка вміє читати людей по обличчю”.
Але Марія пішла вдруге — і повернулася іншою.
— Софіє, ти не повіриш! — розповіла вона за кавою наступного дня. — Вона розклала карти Таро й описала мій магазин до дрібниць: скільки років він працює, які товари, навіть колір стін! Сказала, що проблеми почалися через зраду партнера — того, кому я довіряла найбільше. Дала план, як перевірити рахунки й документи.
— І що, допомогло? — запитала я скептично.
— Так! Я знайшла невідповідності, поговорила з бухгалтером — виявилося, він маніпулював фінансами на свою користь. Звільнила його, перебудувала систему. А з Олегомвона порадила, як поговорити, як повернути іскру. Він перестав чіпати пляшку, почав допомагати вдома.
Марія розквітла: очі загорілися, вона знову сміялася, планувала поїздки. Це заінтригувало мене. “Може, є щось у цьому?” — подумала я. Моя сім’я була стабільною, але син Артем почав закриватися: погано вчився, уникати розмов, проводив години в кімнаті.
З Дмитром теж не все ідеально — робота забирала багато сил, вечори ставали рутинними. Я вирішила спробувати. Записалася до пані Олени сама.
Перший сеанс був розмовою. Вона слухала, як я розповідаю про себе, родину. Розклала карти, але не коментувала.
— Прийдіть наступного разу з фото всіх близьких, — сказала вона на прощання. — Тоді подивимося глибше.
Я принесла знімки: наше сімейне фото з відпустки, портрет Артема зі школи, Дмитра на роботі. Пані Олена розклала їх на столі, тасувала карти.
— Почнемо з сина, — сказала вона, дивлячись на фото Артема. — Він чутливий хлопчик, але щось блокує його. Бачите цю карту? Вона говорить про зовнішній вплив. Можливо, друзі в школі чи онлайн-ігри, що відволікають. Він відчуває себе не на місці, бо порівнює себе з іншими.
Я кивнула, здивована точністю.
— А як виправити? — запитала я.
— Розмовляйте щодня, без тиску. Запропонуйте спільні справи — прогулянки, спорт. І обмежте гаджети на певний час. Дайте йому відчути вашу любов без умов.
Ми присвятили тижні цим порадам. Я почала вечеряти з Артемом, питати про день, грати в настільні ігри. Він розкрився: розповів про однокласників, які дражнили його за окуляри, про тиск від уроків.
— Мамо, я думав, тобі байдуже, бо ти завжди зайнята, — сказав він одного вечора, обіймаючи мене.
— Ні, синку, ти найважливіший, — відповіла я, відчуваючи тепло в серці.
Потім я попросила подивитися на Дмитра.
— Розкладіть на майбутнє нашого подружжя, — сказала я.
Пані Олена зробила розклад, але раптом замовкла, хмурячи брови. Карти лежали мовчки.
— Щось не так? — запитала я тривожно.
— Прийдіть наступного разу з його річчю — сорочкою чи годинником. Тоді скажу точно.
Я принесла його улюблений шарф. Вона торкнулася його, розклала карти знову.
— Ваше подружжя стоїть перед випробуванням, — почала вона повільно. — Дмитро вже знайомий з жінкою, яка увійде в його життя глибше. Це буде сильне почуття, як магніт. Він не встоїть.
— Хто вона? Звідки? — мій голос зірвався.
— Не важливо ім’я чи місце. Вона з’явиться через роботу чи спільних знайомих. Але чи врятуєте ви сім’ю — у ваших руках. Будьте мудрою, терплячою. Не боріться з долею силою — це тільки погіршить.
Я вийшла приголомшена. Дома дивилася на Дмитра інакше. Він посміхався, розповідав про день.
— Як справи на роботі, любий? — запитала я за вечерею, намагаючись звучати нормально.
— Нормально, Софіє. Новий проєкт, багато зустрічей. А в тебе?
— Все гаразд, — відповіла я, але всередині вирував шторм.
Наступні дні були мукою. Я спостерігала за ним: як він перевіряє телефон, як затримується на роботі. Одного вечора він прийшов пізно, пахнучи парфумами — не моїми.
— Зустріч з клієнтами затягнулася, — пояснив він, цілуючи в щоку.
— Розкажи детальніше, — попросила я, серце калатало.
— Нічого особливого. Обговорювали контракти. Є одна колега з партнерської фірми, допомагає з паперами.
— Колега? — перепитала я, намагаючись посміхнутися.
— Так, Анна. Розумна жінка, швидко все схоплює.
Я кивнула, але думки кружляли: “Це вона?”
Пані Олена радила не поспішати.
— Спостерігайте, але не звинувачуйте завчасно, — сказала вона на черговому сеансі. — Зміцнюйте зв’язок. Робіть сюрпризи, говоріть про мрії.
Я спробувала. Організувала романтичну вечерю.
— Дмитре, пам’ятаєш нашу першу зустріч? — запитала я, тримаючи його за руку.
— Звичайно, в кафе біля річки. Ти сміялася з моєї краватки, — відповів він тепло.
— Давай поїдемо кудись удвох, як раніше.
— Ідея гарна. Заплануємо.
Але він став віддаленим. Телефон дзвонив частіше.
— Хто це? — запитала я одного разу.
— Робота, — відмахнувся він.
Артем помітив напругу.
— Мамо, чому ви з татом не розмовляєте, як раніше? — запитав він.
— Все добре, синку. Просто дорослі справи.
Я повернулася до пані Олени.
— Що робити, якщо це почнеться? — благала я.
— Будьте сильною. Покажіть йому, чому він обрав вас. Але пам’ятайте: вибір за ним. І за вами — чи пробачити.
Дні минали в напрузі. Дмитро почав виїжджати “на зустрічі” частіше. Одного вечора він повернувся з квітами — але очі уникали моїх.
— Для тебе, — сказав він.
— Дякую. З нагоди? — запитала я.
— Просто так. Люблю тебе.
Але я бачила тінь. Знала, що вир наближається.
Марія дзвонила, радила.
— Софіє, не панікуй. Пам’ятай, як я пройшла через це. Довіряй інтуїції.
— Але як жити з цим знанням? — зітхнула я.
— День за днем. Зміцнюй себе.
Але, як мені жити спокійно, якщо всередині я готуюся до бурі? Лювлю себе на думці, що вже зараз починаю ненавидіти свого чоловіка за те, що він мені зрадить.
Розумію, що він ще не зрадив, але ж він зробить це і дуже скоро зробить. Я навіть розмовляти із ним нормально не можу, в голові гуде: він обере іншу, буде із нею.
Просто не знаю. як мені жити далі. Як мені зберегти сім’ю? Та й чи варто берегти сім’ю коли твій чоловік так легко може стрибнути у гречку?
Головна картинка ілюстратвина.
