– Любо, тобі п’ятдесят п’ять, яке плаття, яка карета, які голуби?, – робила круглі очі кума, – Не дякуєш Богу, що бере тебе заміж, ти ж знаєш, які чоловік зараз є.
Кому вона розказує, що важко вийти заміж, коли я за свої п’ятдесят п’ять років там ні разу й не була. Може, я й справді зробила помилку, тільки у мене, і у рідних зовсім інший погляд на предмет цієї помилки.
Як ви розумієте, особисте життя у мене не склалося і в свої роки я не маю ні чоловіка, ні дітей. Хоч і хотіла і були у мене стосунки, але до весілля ніяк не доходило.
Не думаю, що ви зрозумієте, як то рік за роком прикрашати чужі весільні машини, кричати «Гірко», ловити букет і цього ніколи не мати.
Спочатку я працювала в Україні і жила з батьками, але з кожним роком стало з ними все важче і важче, бо вони все чекали від мене щасливого шлюбу, а його ніяк не було. Тоді я спочатку переїхала в інше місто, але мама не вгавала:
– Є там в тебе хтось?
Я переїхала в іншу країну і так само мама питала:
– Ну хоч там когось знайшла?
Я знайшла там заробіток і заробила собі на безбідну старість, побачила багато гарних місць, гарно вдягаюся і для багатьох моїх подруг і рідних є взірцем того, як може прожити жінка. Я перша в родині навчилася водити машину, перша її купила серед своїх подруг, перша купила сама собі квартиру.
Сама собі паня, як то кажуть. Але я хотіла завжди бути поруч з кимось, хотіла бути слабкою і чутливою, захищеною.
І ось тепер мені трапився такий хороший чоловік без шкідливих звичок. Він був одруженим і донька у нього вже доросла, але ні з нею, ні з її матір’ю він не підтримує зв’язок.
І я так до цього поставилася байдуже, ну не зійшлися люди і що такого. Та й взагалі Володю я спочатку вважала за хорошого колегу, він мені подобався своєю ретельністю і відповідальністю, ніколи не приходив з душком на роботу і не мав шкідливих звичок.
Коли він запросив мене на побачення, то я дуже здивувалася, але він пояснив мені так: «Ти мені підходиш за всіма пунктами, ти самостійна і я так само. Якщо у нас все складеться, то ми зможемо купити дачу і там на чистому повітрі в комфорті прожити наше життя».
Чим вам не пропозиція тисячоліття – людина піклується про моє здоров’я і хоче аби я довго жила, врахувала всі мої заслуги, що я самостійна і справді, мені нинішня робота в Україні скоріше аби вдома не сидіти, ніж для заробітку.
І я погодилася, хоч ще тоді мала відмовити, але я надто довго була сама і сама на себе розраховувала і всюди платила та сама вирішувала свої питання.
Я не звертала уваги, що ми не ходимо в кафе, а як ідемо, то я плачу за себе сама, бо Володя бере хіба воду, коли йдемо в кіно, то я купую собі квиток і він собі, ми навіть це не обговорюємо, просто я звикла, що я так роблю сама, все сама. За заміну крану, за покупку води питної – домовляюся я і оплачую я, хоч ми вже разом почали жити.
– Я збираю на дачу, – каже він.
– І яка у тебе сума?, – поцікавилася я, а, коли почула, то зрозуміла, що там і половини нема.
Коли я почала готуватися до реєстрації шлюбу і ділилася з ним планами – і плаття у мене буде біле, і лімузин з квітами і ресторан з музиками, то він зблід:
– Навіщо на все це витрачати такі гроші? Краще б дала мені на дачу!
– Бо я можу це зробити, – втомлено відказала я і додала – сама.
Ось так закінчилися мої приготування до весілля і чомусь ще я й вийшла винною. Невже вони праві?
Історія написана з реальних подій, імена та обставини змінені в інтересах головних героїв.
Фото Ярослава Романюка
Автор Ксеня Ропота