Я стояла біля відчинених дверей своєї власної квартири тримаючи в руках два важкі пакети напенені речами мого безробітного чоловіка Романа. Він стояв у коридорі поруч: розгублений, ще явно не вірив у те, що я те, що я таки зважилась на цей крок.

— Олено, ти що, справді? — Роман ступив крок уперед, його голос тремтів, ніби він не міг повірити, що я, яка роками тягнула на собі все — від комуналки до продуктів на 10 000, — наважилася на таке.

Він дивився на пакети, ніби це була якась жартівлива вистава, а не кінець його дармового життя.

— Ти виганяєш нас через якийсь там шматок  їжі. Але ми ж сім’я, хіба ні?

— Не через м’ясо, Романе, — відповіла я, і мій голос, хоч і спокійний зовні, кипів усередині від обурення, яке накопичувалося місяцями. Роками, коли я вставала о шостій ранку, щоб встигнути на роботу в логістичній фірмі, де я координувала вантажі, відповідала на дзвінки клієнтів, які кричали про затримки, і поверталася додому втомлена до нестями, а він лежав на дивані з телефоном, — а через те, що я працюю від зорі до зорі, оплачую світло, газ, воду, інтернет, продукти, все на світі, а ти з твоєю тіткою Софією вирішуєте, що мої гроші — це ваші гроші, мої продукти — ваші продукти, і ви маєте повне право брати найкраще, готувати найсмачніше для тебе, а мені залишати крихти, ніби я якась прислуга в своєму ж домі!

Тітка Софія, ця пенсіонерка, яка оселилася в нас пів року тому після того, як її чоловік вигнав із дому склала руки її очі звузилися в щілинки, і вона вигукнула так, ніби я образила всю її родину до сьомого коліна:

— Дівчино, ти що, забула, як у сім’ї має бути, все спільне, все для всіх. А ти тут стоїш і рахуєш кожну копійку, ніби ми жебраки якісь, які прийшли просити милостиню, а не родичі, які потребують допомоги після того, як мій чоловік, цей негідник, викинув мене на вулицю без копійки. Я, бідна вдова — ну, майже вдова, мусила шукати притулку в племінника, а ти, замість того щоб зрозуміти, ще й ображаєшся!

— Спільне? — я аж підскочила, – Де ваша пенсія? Ви пів року тут живете і навіть хліб не придбали. Ви не бачете, що ваш племінник лиш вміє. що роботу вічно шукати? Я оплачую абсолютно все. Все. А натомість? Я купую продукти, але поїсти нормально не можу, бо ви все для свого Ромчика готуєте. Я працюю по 12 годин. Я не маю часу готувати вишуканих страв, але й те найпростіше, що зроблю собі, не бачу. Я вчора принесла ковбаси, де вона? Ви вдвох за день з’їли і мені не залишили і шматочка. А курятина? Я насмажила відбивних, а з’їла лиш одну бо все інше ви з’їли. Та я голодна ходжу. На робті не поїси і вдома вічно порожній холодильник. Ви коли готуєте про мене думаєте, чи ні?

Роман похитав головою, ніби не вірив своїм вухам, ніби я була монстром, а не жінкою, яка роками терпіла його безробіття — бо він “шукав себе”, “розсилав резюме”, але насправді просто лежав удома, дивлячись серіали, поки я платила за квартиру, яку отримала від бабусі, за комуналку, за все, — і пробурмотів:

— Олено, це ж моя тітка, ти не можеш так з нею поводитися, вона ж родичка, після розлучення їй нікуди було подітися, чоловік вигнав, а я не міг залишити її на вулиці, хіба ти не розумієш, що сім’я — це святе?

— Я можу, Романе, і я роблю це саме зараз, — сказала я, ставлячи пакети біля порога з такою силою, що вони глухо стукнули об підлогу, і в цей момент я відчула, як усе обурення, яке накопичувалося, виривається назовні, бо скільки можна терпіти, коли ти працюєш, а хтось інший їсть твоє, — беріть і йдіть, і нехай ваші “сімейні традиції” годують вас десь інде, бо в моїй квартирі, яку я оплачую, більше не буде паразитів!

Тітка Софія різко повернулася до племінника, її обличчя спотворилося від обурення, і вона почала обурено:

— Ромчику, скажи їй негайно, скажи, що вона не має жодного права так чинити з нами, з родиною, яка її прихистила — ну, тобто ти її прихистив, але ж ми разом, — і що я, бідна жінка після розлучення, заслуговую на повагу, а не на те, щоб мене викидали, як непотріб!

— Олено, — Роман зробив ще крок, але зупинилася в повітрі, бо побачив мій погляд, повний такої обуреної рішучості, якої він ніколи в мені не бачив, — давай завтра поговоримо спокійно, коли ти заспокоїшся, бо зараз ти просто в істериці через якусь дрібницю, через їжу, яку ми всі ділимо.

— Я спокійна, як ніколи в житті, Романе, — відповіла я, дивлячись йому прямо в очі, і в цей момент я зрозуміла, що це кінець, бо більше не витримаю, — і я не зміню свого рішення, бо це не істерика, це справедливість, яку я заслуговую після років, коли я тягнула все на собі!

Вони стояли мовчки, дивлячись на пакети Роман узяв свій, тітка Софія — свій маленький рюкзачок з речами, які вона привезла після розлучення, і я зачинила за ними двері, повернула ключ двічі. В квартирі запала така тиша.

Я працюю менеджером у транспортній компанії в центрі Києва, де мій день починається о шостій тридцять, коли я, втомлена ще з вечора, вибігаю з дому, щоб встигнути на маршрутку в годину пік, коли люди штовхаються, як у банку з сардинами, а я думаю тільки про те, як оплатити чергову квитанцію за світло, чи газ.

Роман, мій чоловік уже п’ять років, не працює ні дня, кажучи, що “ринок праці важкий”, але насправді просто не хоче, бо звик, що я все тяну, а тепер ще й привів свою тітку Софію, яка після розлучення з чоловіком — бо той, нарешті, не витримав її витрат і вигнав без нічого, — оселилася в нас, ніби це готель, і почала розпоряджатися моїм домом, моїми продуктами, моїм життям.

Моя квартира — це двокімнатна оселя, яку я успадкувала від бабусі шість років тому, коли ми з Романом одружилися, і спочатку це було нашим гніздом, де я мріяла про спокій після роботи, про вечори з книгою чи фільмом, але тепер це стало пеклом, бо Роман лежить удома, тітка Софія командує на кухні, а я, повертаючись після важкого дня в офісі, де кондиціонери ламаються в найспекотніші дні, і я сиджу в задусі, перевіряючи маршрути вантажівок і заспокоюючи розлючених клієнтів, знаходжу не спокій, а чергову порцію нервів.

Все почалося пів року тому, коли тітка Софія подзвонила Роману зі сльозами, розповідаючи, як її чоловік вигнав після чергової сварки — бо вона витрачала його гроші на непотріб, а свою пенсію ховала, — і Роман, звісно, не зміг відмовити, бо “тітка ж родичка, їй нікуди йти”, і я, дурна, погодилася на “пару тижнів”, бо думала, що це тимчасово, але тижні перетворилися на вічність, а тітка Софія почала поводитися, ніби це її дім, беручи найкраще з холодильника, готуючи найсмачніше виключно для Романа, а мені залишаючи залишки, ніби я не господиня, а прислуга, яка має бути вдячною за крихти.

Того вечора я повернулася додому о дев’ятій п’ятнадцять, ноги гули від цілого дня на підборах, бо в офісі дрес-код, шлунок крутило від голоду, бо на обід було тільки яблуко й кава, а я вчора спеціально купила два шматки свинини, мріючи про нормальну вечерю.

Увійшовши на кухню, відчула запах смаженого з часником і спеціями, який мав бути моїм, але побачила тітку Софію, що перевертає на сковорідці один шматок, а другого в холодильнику немає, і мій гнів спалахнув миттєво, бо це була крапля, що переповнила чашу.

— Тітко Софіє, а де другий шматок свинини, який я купувала спеціально на сьогодні, після роботи, щоб поїсти нормально, а не якісь залишки? — запитала я, відкриваючи морозилку і не знаходючи нічого, крім порожніх полиць, які вона спустошила за день.

— Який другий, доню? — вона знизала плечима, ніби це дрібниця, і продовжувала смажити, додаючи масло. — Один лежав, я й узяла для Ромчика, він же весь день удома, виснажується пошуками роботи, йому треба сили.

— Їх було два, я пам’ятаю точно — вигукнула я, і голос мій тремтів від обурення.

— Ой, не знаю, може, Роман узяв на перекус, — відмахнулася вона, ніби це не її справа, і покликала: — Ромчику, іди вечеряти, я тобі найкращий шматок засмажила, з цибулькою, як ти любиш!

Роман підійшов із вітальні, де лежав із телефоном, сів за стіл, і тітка Софія поклала йому всю сковорідку, ніби я не існую, і сказала:

— Їж, племіннику, тобі треба підкріпитися, а Олена хай локшину зварить.

— А мені що, крихти з вашого столу? — не витримала я, бо обурення кипіло, як та сковорідка. — Я купую, я оплачую, а ви берете найкраще для нього, бо він “чоловік”, а я маю голодувати після роботи?

— Ой, Олено, що ти розпалилася, м’ясо є м’ясо. Я тобі ось, трішки залишу. — відповів Роман, жуючи з насолодою, ніби це його заслуга. — Завтра ще купиш.

І так щодня: вона готувала йому омлети з 10 яйцями й сиром, бутерброди з ікрою яку я купила на свято, а мені — “підігрій вчорашнє, доню”, і я їла залишки, бо грошей на більше не вистачало, а Роман ще й казав: “Тітка ж стара, після розлучення просто хоче радувати мене”.

Я не витримала, зібрала його речі — сорочки, які я прала, джинси, які купувала і виставила за двері, бо скільки можна терпіти паразитизм, коли ти працюєш, а вони живуть за твій рахунок, і тітка Софія ще й ображалася, ніби я винна, що її чоловік вигнав.

Перші дні без них були раєм: я їла своє, спала спокійно, оплачувала тільки за себе. Роман дзвонив, скаржився, тітка Софія плакала в трубку, але я заблокувала їх обох. Хай живуть, як хочуть.

Розлучилася через суд — ділити нічого, квартира моя, — і тепер живу вільно. Ніколи не думала, що буду радіти порожній квартирі. Буду щаслива тому, що сплю сама і що немає до кого заговорити у домі.

Я зустріла Романа через рік, випадково. Заїхала на автосервіс “перевзутись”. Коли до мене вийшов Роман, я його заледве упізнала. Розговорились. Жалівся на життя на ціни. Вони з тіткою орендують будинок під Києвом, не висипається їзде на роботу у переповненій електричці.

Особливо мене насмішило те, що уся його зарплатня іде на продукти. Майже 20 тисяч на двох людей. Я посміхнулась сама собі. Розчаровувати Романа я не стала. Але схоже, що тітка Софія таки гарно влаштувалась і має тепер неабиякі накопичення.

Але хай собі живуть. Я вільна і щаслива.

Головна кратинка ілюстративна.