— Мамо! Що тут коїться?! Навіщо де Марсик? І чому він так несамовито голосить? — я стояла в дверях власної вітальні, задихана після швидкого підйому на поверх.
Мама, розхристана, з пасмом волосся, що вибилося з ідеальної зачіски, і з обличчям кольору стиглого помідора, на мить завмерла. Вона тримала в руках мій старий рюкзак, який відчайдушно ворушився.
— Олено? Ти чому не в офісі? — вона важко дихала, намагаючись відновити спокій. — Я просто вирішила, що їм буде краще в притулку. Або в селі. Тобі тридцять три, ти успішний архітектор, а живеш як самотня пенсіонерка з цими хвостатими створіннями! Я роблю це для твого ж блага!
— Для мого блага? — я відчула, як усередині все закипає. — Ти увійшла в мою квартиру без запрошення, щоб викрасти мою сім’ю? Де Пушок?
Мама кинула лютий погляд під диван.
— Ця триколірна бестія забарикадувалася там! Годину за ним ганяюся. Весь пил зібрала! Олено, схаменися, вони ж забирають твою жіночу енергію. Замість того, щоб шукати батька своїм майбутнім дітям, ти купуєш цим тваринам делікатеси, дорожчі за мої ліки!
Я мовчки підійшла до рюкзака, розстебнула блискавку і випустила Марсика. Він кулею полетів під диван до свого напарника. Потім я спокійно простягнула руку.
— Ключі, мамо. Дай мені ключі від моєї оселі. Прямо зараз.
— Ти виганяєш власну матір через котів? — вона ледь не задихнулася від обурення. — Твоя сестра вже другого онука мені виховує, а ти просто котяча фанатка! Тобі місце на лавці з бабусями, а не в тій червоній іномарці!
Моє життя багатьом здається ідеальним малюнком з обкладинки журналу про дизайн. Я — провідний проектувальник житлових будинків. Моя любов — створювати простір, де кожна лінія має сенс.
Клієнти люблять мене за те, що я враховую навіть найдрібніші деталі: де краще поставити кавомашину, як розвернути вікна до ранкового сонця і де облаштувати потаємну нішу для книг. Моя робота приносить мені не лише естетичне задоволення, а й дуже непогані статки.
Завдяки власним зусиллям я маю простору двокімнатну квартиру з панорамними вікнами, новеньку «Мазду» кольору стиглої вишні та можливість проводити відпустку в горах, де після сходження на вершину відчуваєш кожну клітинку свого тіла. Але моїм головним скарбом є вони — Марсик і Пушок.
Марсик — це втілення грації: класичне сіре забарвлення з чіткими тигровими смугами. А Пушок — моє маленьке диво. Він триколірний, що рідкість для котів, та ще й з різними очима — одне небесно-блакитне, а інше сонячно-бурштинове.
Вони не просто домашні тварини. Вони — мої співрозмовники, мої антидепресанти і мої найнадійніші друзі.
Коли я повертаюся після важкого дня в бюро, де доводилося годинами сперечатися з підрядниками, вони зустрічають мене біля порога. Вони змагаються за право першими опинитися на моїх руках, муркочучи так голосно, що всі негаразди миттєво зникають. А вранці, коли сонце ледь торкається штор, я прокидаюся від приємної важкості на ногах — це мої “грілки” прийшли нагадати, що пора снідати.
Проте є одна людина, для якої моє щастя — це суцільна катастрофа. Моя мама. У її системі координат жінка в тридцять три роки повинна мати чоловіка, мінімум двох дітей, купу сімейних обов’язків і вічну заклопотаність. Моя свобода і мої коти для неї — як червона ганчірка для бика.
Вона часто ставить мені в приклад мою молодшу сестру Тетяну.
— Подивися на Таню! — зазвичай починає вона свою чергову лекцію. — На чотири роки молодша, а вже двоє діток. Хата повна людей, гамір, життя вирує! А ти що? Сидиш у своїх кресленнях, а вечорами розмовляєш із котами. Це ж ненормально, Олено!
Я зазвичай намагаюся відповідати спокійно, хоча іноді іронія перемагає:
— Мамо, а як там твій улюблений зять? Ви вже помирилися після тієї останньої гучної сцени, коли він обіцяв поїхати до своєї мами назавжди? Може, мені краще мати двох котів, ніж одного такого чоловіка, з яким ти сама не можеш знайти спільної мови?
Мама після таких слів зазвичай спалахує:
— Не порівнюй! Родина — це святе, навіть якщо є певні тертя. А ти просто замкнулась з цими тваринами. Сусідські бабусі хоч мають виправдання — вони самотні, їм нікуди діти свою любов. А ти молода, гарна, успішна! Навіщо тобі ці безпородні створіння, які тільки шерсть розносять по твоїх дорогих килимах? Краще б чоловіка нормального пригріла!
Після таких діалогів ми зазвичай не розмовляємо тижнями. Потім наступає тимчасове перемир’я, але воно триває лише до наступного маминого візиту, коли вона знову починає шукати недоліки в моєму способі життя.
Я довірила мамі ключі від своєї фортеці лише тому, що іноді мені доводиться затримуватися на об’єктах або їхати у відрядження. Вона пообіцяла, що буде просто годувати моїх хлопців. Але, як виявилося, її план був набагато підступнішим.
Того дня я заїхала додому несподівано. Мені терміново знадобився накопичувач із важливим проектом, який я забула на робочому столі. Коли я відчинила двері, у квартирі панував хаос. Стілець перекинутий, килим збитий в одну купу, а з передпокою доносилося хрипке мамине сопіння.
Вона намагалася «вирішити мою проблему» радикально — просто позбутися тих, хто, на її думку, заважав моєму особистому щастю. Вона була впевнена: якщо коти зникнуть, я одразу ж відчую порожнечу і заповню її кимось «корисним» — наприклад, чоловіком.
Коли я забрала у неї ключі, мама навіть не намагалася вибачитися.
— Ти ще мені подякуєш! — крикнула вона вже з ліфта. — Колись ти зрозумієш, що я була права! Сиди зі своїми звірами, поки зовсім не здичавієш!
Двері зачинилися з гучним звуком. У квартирі раптом стало дуже тихо. Я сіла прямо на підлогу в коридорі, відчуваючи, як тремтять руки.
Через хвилину з-під дивана обережно визирнула сіра мордочка Марсика. Він переконався, що «загарбниця» пішла, і повільно підійшов до мене. Слідом за ним вибрався і Пушок, його різні очі дивилися на мене з якоюсь неймовірною тривогою і розумінням.
Вони обидва застрибнули мені на коліна. Марсик почав вилизувати мою руку, а Пушок встромився носом у мій лікоть і завів свою безкінечну пісню муркотіння.
— Вибачте мені, хлопці, — прошепотіла я, гладячи їхню м’яку шерсть. — Більше ніхто вас не образить. Це наш дім, і ми тут самі вирішуємо, хто в ньому зайвий.
Я пішла на кухню, щоб приготувати їм щось особливе. Дістала дорогі консерви з тунцем, які зазвичай приберігала для святкових моментів. Але мої коти, на диво, навіть не подивилися на миски.
Вони знову повернулися до мене, почали тертися об ноги, ніби хотіли сказати, що їжа — це не головне. Головне, що я поруч, і що я їх захистила.
Я зрозуміла, що мама ніколи не осягне цієї простої істини. Любов не вимірюється кількістю штампів у паспорті чи наявністю дітей за графіком. Любов — це коли тебе чекають, коли тебе розуміють без слів, і коли твоя присутність для когось — це весь світ.
Можливо, мама права в одному: я справді змінила свій світогляд. Але я не «поїхала дахом». Я просто побудувала свій ідеальний проект життя, де немає місця маніпуляціям, навіть якщо вони прикриті маминою турботою.
Того вечора ми втрьох довго сиділи на балконі, спостерігаючи за вогнями великого міста. Я знала, що завтра знову буде робота, креслення та дедлайни.
Але я також знала, що повертатимуся в місце, де мене люблять не за успішні проекти, а просто за те, що я є. І це відчуття коштувало дорожче за будь-які уявні ідеали, які намагалися мені нав’язати.
Головна картинка ілюстративна.
