Це сталося на кухні. Ми тільки-но допили чай, обговорюючи перші враження Аліни від великого міста. Я почувалася задоволеною: моя племінниця, донька моєї двоюрідної сестри Ірини, вже кілька днів жила у нас, і все було добре. Ми радо її прийняли на незначний час.
Але тут Ірина, яка приїхала на вихідні, щоб «допомогти» Аліні, вирішила перейти до справи, не питаючи моєї думки.
— Оксано, я вирішила, і ми з чоловіком уже все обговорили, — Ірина склала руки на столі з виглядом генерала, який оголошує про перемогу. — Аліна залишається у вас на весь час навчання.
Я відчула, як у горлі щось підскочило. Я думала, що погано почула.
— На весь час? Ірино, ти про що говориш? Аліна щойно вступила. Навчання триватиме п’ять років!
— Ну, звісно, на п’ять років! — вона подивилася на мене, як на нетямущу. — Хіба ти не розумієш, яка це економія? Навіщо витрачати значну суму щомісяця на оренду квартири чи некомфортний гуртожиток, якщо тут є родина? Вона ж бюджетниця, її стипендія ледь покриє особисті витрати.
— Ірино, ми говорили про кілька тижнів, поки вона не знайде собі місце. Це тимчасово! У нас невелика квартира, тут троє моїх дітей, нам тісно!
— Це все дрібниці, — махнула вона рукою. — Ми ж родина. Аліні тут краще, під наглядом. І це ще не все. Я вважаю, що ви повинні виділити Аліні окрему кімнату.
Я примружилася.
— Що ти маєш на увазі, Ірино? У нас три кімнати. Я сплю з Дмитром у одній, Марта і Кирило в другій, а Тетяна — у третій. Кому ти пропонуєш звільнити місце?
— Звісно, Тетяні, — Ірина відповіла так, ніби це була найочевидніша річ у світі. — Вона вже доросла. Вона може спати у вітальні, на дивані. Або… або переселити її до хлопців. Усе одно Тетяна вже на старшому курсі, вона часто затримується в університеті.
Я відчула, як у мене починає вирувати обурення. Це вже було не просто нахабство, це був відвертий диктат.
— Ти вимагаєш, щоб моя 20-річна донька поступилася своєю кімнатою, яку ми облаштовували роками, для твоєї доньки на п’ять років, Ірино? І це без моєї згоди?
— Ну, Аліні ж потрібно займатися в тиші! Вона ж вступила до престижного університету! Це не якісь курси! Їй потрібна абсолютна концентрація, щоб не вилетіти з бюджету! — Ірина підвищила голос, намагаючись переконати мене важливістю місії. — Ти ж розумієш, у тебе Кирило — підліток, а Марта ще зовсім маленька. Тут постійно галас! У Тетяни окрема кімната.
Я встала з-за столу.
— Ірино, досить. Ти не питаєш, ти вимагаєш. І ти ставиш мене перед фактом. Це мій дім, і тут діють мої правила. По-перше, Аліна не житиме тут п’ять років. Ми з Дмитром погодилися на тиждень-два, і це наш остаточний термін. По-друге, ти не будеш вирішувати, де спатимуть мої діти. Тетяна залишиться у своїй кімнаті. Я виділила Аліні куточок у кімнаті Кирила, бо вони чудово ладнають. І це все, що я можу запропонувати.
Ірина не очікувала такої рішучої відсічі. Її обличчя стало здивованим і ображеним одночасно.
— Ти мене засмучуєш, Оксано. Я думала, що ти мені допоможеш. Ми на вас на сто відсотків розраховували!
— Твої розрахунки — це твої проблеми, Ірино, — заявила я. — А моя родина — це моя відповідальність. І я не збираюся перетворювати своє життя на циганський табір заради твого комфорту.
Я звичайна жінка, яка любить порядок і цінує свій сімейний простір. Ми з чоловіком Дмитром живемо у трьохкімнатній квартирі в центрі великого міста. Це наша власна квартира, яку ми облаштовували багато років, і кожен куточок тут продуманий.
У нас троє дітей. Найстарша, Тетяна, вже студентка, їй двадцять років. Середній, Кирило, підліток п’ятнадцяти років, сповнений енергії та захоплень. І найменша, наша Марта, їй всього п’ять.
Наше житлове питання вирішене згідно з потребами родини. У нас із Дмитром наша спальня. Тетяна, як старша дівчина, має свою невелику, але окрему кімнату. А Кирило і Марта, попри значну різницю у віці, ділять найбільшу кімнату. У цьому є своя логіка: Кирило дуже терплячий до Марти, а їй подобається, що брат її захищає.
Минулого року наша племінниця Аліна, донька моєї двоюрідної сестри Ірини, успішно вступила до престижного медичного університету на бюджет. Я була щиро рада за дівчину.
Аліна завжди була цілеспрямованою, вона багато працювала, і її успіх був заслуженим. Оскільки Ірина з чоловіком живуть у селі, логічно було, що Аліна має або орендувати житло, або жити в гуртожитку.
Ми з Дмитром одразу вирішили, що допоможемо їй на старті. Ми знали, що знайти гідну квартиру за розумні кошти у великому місті непросто, особливо напередодні навчального року.
— Оксано, запросимо Аліну до нас на тиждень-другий, — запропонував Дмитро. — Вона озирнеться, знайде гуртожиток або кімнату. Їй буде легше звикнути до міста.
— Звісно, — погодилася я. — Я навіть запропоную їй фінансову допомогу для перших місяців оренди. Це ж родина.
Наші діти дуже тепло прийняли цю ідею. Аліна завжди була для них прикладом. За кілька днів до початку занять Аліна приїхала. Ми організували невеликий святковий обід, погуляли з нею центром міста, я купила їй дещо з нового одягу та необхідного приладдя для занять.
Незважаючи на те, що Аліна — чудова, спокійна і вихована дівчина, наша квартира, розрахована на п’ятьох, швидко стала тісною для шістьох.
— Мамо, Марта знову взяла мої навушники! — періодично скаржився Кирило.
— Кириле, ти занадто голосно граєш у свою гру! Аліна намагається читати! — відповідала йому я.
Тиша в нашому домі стала розкішшю, про яку можна було лише мріяти. Марта, якій лише п’ять, не знала, що таке тиша, а Кирило, як типовий підліток, насолоджувався гучними звуками. Тетяна ж намагалася вчитися, але це було складно, коли поруч постійно хтось ходить або розмовляє.
Ми це терпіли, бо знали: це ненадовго.
— Аліно, як просувається пошук? — запитала я її одного вечора. — Можливо, тобі варто зосередитися на гуртожитку?
— Тітко Оксано, я ще не дуже дивилася, — відповіла вона, ніяковіючи. — Я тільки-но почала розбиратися з розкладом. Але гуртожиток мені поки що не дають, сказали, що місць обмаль.
Я розуміла, що їй складно, і була готова допомогти. Але тут у наше життя втрутилася Ірина. Вона приїхала, і замість того, щоб допомагати доньці в пошуках житла, почала розставляти свої власні, дуже незручні для нас, пріоритети.
— Оксано, — почала Ірина свій діалог (той самий, який я описала на початку), — ми вирішили, що Аліна залишається. На всі п’ять років.
— Ірино, ти це серйозно? — здивовано запитав Дмитро.
— Звісно, серйозно! Це ж очевидна економія! Аліна матиме можливість зосередитися на навчанні, не витрачаючи сили на побутові питання.
І тут вона висловила свою найбільш обурливу вимогу:
— Вам потрібно виділити Аліні окрему кімнату. Вона ж навчається в медичному. Їй потрібна абсолютна тиша для занять.
Вона впевнено заявила, що Тетяна має звільнити свою кімнату.
— Вона доросла, вона зрозуміє, що родичі важливіші. Вона може спати на розкладному дивані у вітальні. Або, якщо щось, поміститися в кімнаті Кирила і Марти.
Моє обурення було таким сильним, що я ледь стримувалася. Я пам’ятала про заборону на гострі слова, тому намагалася говорити максимально ввічливо, але рішуче.
— Ірино, — звернулася я до неї, — ти забуваєш, що ми живемо у трьох кімнатах, і в нас троє дітей. Ми дали притулок Аліні на незначний час, як ти просила. Але ти не можеш вимагати від нас повністю перекроїти життя нашої родини на п’ять років. Ти не можеш вказувати, де спатиме моя старша донька. У мене в домі діють мої правила.
— Я не розумію твого егоїзму, Оксано! — обурювалася Ірина. — Ми ж родичі! Ви такі заможні люди, у вас усе є! Хіба вам важко посунутися? Ти ж завжди говорила, що цінуєш сімейні зв’язки!
— Я ціную сімейні зв’язки, Ірино, але я не збираюся перетворювати свій дім на безкоштовний готель з виділенням окремого люксу. Я готова допомогти, але не ціною дискомфорту власних дітей, — пояснила я.
Я нагадала їй, що вони з чоловіком мали б заздалегідь подбати про житло для своєї доньки.
— Ми розраховували на вас, Оксано! — повторила Ірина. — Ми думали, що нам не доведеться нести значні витрати на оренду.
— Можливо, тобі варто було запитати про ці «розрахунки» у мене, перш ніж їх будувати, — різко відповіла я.
Я відмовила Ірині у її довгостроковому плані. Я твердо заявила, що Аліна може залишатися у нас ще на пару тижнів, не більше, після чого вони мають знайти їй окреме житло.
Ірина та її чоловік, який швидко приїхав, коли дізнався про мій «несподіваний поворот», були, м’яко кажучи, засмучені. Вони стовідсотково розраховували на нас, і це було видно з їхнього розчарування.
— Оксано, ти підводиш свою племінницю! — сказав чоловік Ірини.
— Я не підводжу Аліну, я встановлюю межі для її батьків, — пояснила я. — За Аліну я несу відповідальність протягом двох тижнів. Далі — це ваша відповідальність.
Я чудово розуміла, що Аліна не винна в тому, що її батьки такі безтурботні. Вона сама була засмучена цією ситуацією.
— Тітко Оксано, вибачте, будь ласка, за маму, — якось сказала мені Аліна. — Я не знала, що вона планує таке. Я сама хотіла шукати гуртожиток.
— Аліно, не хвилюйся, — обійняла я дівчину. — Ти тут ні до чого. Ти завжди можеш розраховувати на нашу допомогу.
Мій чоловік, Дмитро, виявився справжнім помічником. Він одразу взяв на себе вирішення житлового питання. Завдяки своїм знайомствам він зміг знайти дуже хорошу, невелику квартиру, недалеко від нашого району, за досить розумні кошти.
Дмитро сам організував переїзд Аліни, допоміг із дрібним ремонтом, купив їй необхідні меблі. Ми забезпечили її на перший час усім необхідним.
— Дмитре, ти зробив для неї більше, ніж її власні батьки, — сказала я.
— Я допомагаю Аліні, а не Ірині, — відповів він. — Я не хочу, щоб ця чудова дівчина потерпала через батьківську безтурботність.
Аліна була вдячна. Вона з радістю облаштувалася у своїй новій, хоч і орендованій, квартирі.
З того часу наші стосунки з Аліною лише зміцнилися. Ми часто зустрічаємося: разом їздимо до нашої дачі, готуємо шашлики, вона приходить до нас на вихідні. Вона знає, що ми завжди готові її підтримати і допомогти, але тепер уже на наших умовах і за наших правил.
А ось із Іриною та її чоловіком я більше не хочу мати справи. Та й ті з нами не розмовляють. Ображені.
Головна картинка ілюстративна.
