Я сиділа за кухонним столом, розбираючи старі дитячі речі Марійки. Вона так швидко росла, що половина одягу вже була замала. Час линув, наче пісок крізь пальці, залишаючи лише спогади. Деякі з них були гіркими, але всі вони складали моє життя.

Раптом двері відчинилися, і увійшов мій чоловік Іван. Він усміхнувся, побачивши мене серед купи речей.

— Анно, ти тут? Допомогти? — запитав він, присідаючи поруч.

— Ні, я впораюся. Поки Марійка у бабусі, вирішила розібрати її шафу й прибрати.

— Я можу допомогти. А потім проведемо час разом.

— Якщо хочеш бути разом, так і скажи. Прибирання почекає. Ти ж у своїх речах плутаєшся, як розберешся з дитячими? — засміялася я.

Іван почервонів, але усміхнувся.

— Правда твоя. Ти в мене розумниця. Не знаю, що б без тебе робив.

Два роки тому я втекла від першого чоловіка з трирічною Марійкою. Його постійні гуляння із друзями виснажили мене. Спроби поговорити закінчувалися нічим.

Коли я зрозуміла, що майбутнього немає, зібрала речі й поїхала. Купила квиток в один кінець, сподіваючись на краще. Швидко знайшла квартиру, влаштувала Марійку в садок і почала працювати менеджеркою в невеликій компанії.

Там я познайомилася з Іваном. Я казала собі, що більше не вийду заміж, але він був наполегливим. Не квапив, але чітко давав зрозуміти, що я йому не байдужа.

Марійка звикла до нього й інколи називала татом. Пів року тому я погодилася стати його дружиною. І жодного разу не пошкодувала. Хоч батьки Івана не схвалювали шлюб із жінкою, яка вже була заміжня й мала дитину, він не питав їхньої думки.

Чітко дав зрозуміти, що сам вирішує. Іван не дозволяв погано говорити про мене й швидко розставив усе по місцях. Мати його не вплинула.

Відклавши прибирання, я погодилася піти з ним на прогулянку. Ми рідко залишалися удвох, але сьогодні був вихідний, а погода кликала на вулицю.

— До речі, батьки запросили на ювілей тата. Святкуватимуть у ресторані. Для дітей буде зона з аніматорами. Багато родичів збереться. Підемо? — запитав Іван.

Хоч свекруха, Ольга Петрівна, не дуже мене приймала, я намагалася налагодити з нею стосунки. Думала, з часом вона побачить, що син щасливий, і перестане чіплятися. Запрошення здавалося кроком до зближення.

— Це ж твій батько! Як я можу не піти? До того ж він добре ставиться до нас із Марійкою.

Свекор, Петро Іванович, справді тепло прийняв мене й доньку. Казав, що Іванові жити зі мною, і якщо син щасливий, то він радий.

— Точно! Тоді за тиждень поїдемо. Якщо потрібна нова сукня, скажи.

— Навіщо? Краще відкладати гроші. Раптом знадобиться візочок чи меблі для дитячої. Ти знаєш, скільки витрат із малюком. З Марійкою було чимало, а з другим ще більше.

Іван усміхнувся. Він любив Марійку, як рідну, але думка про спільну дитину гріла його. Інколи він міркував, чи не любитиме рідну дитину більше, але відганяв ці думки. Ділити дітей? Нізащо.

Тиждень промайнув. Я забрала Марійку від мами. Вона раділа поверненню до іграшок.

— Мамо, нам обов’язково кудись іти? — насупилася вона, коли я заплітала їй коси перед рестораном.

— У дідуся Петра день народження. Треба привітати. Іван сказав, там будуть діти й аніматори. Не хочеш повеселитися?

Вона знизала плечима. Діти чутливі, і я знала, що Марійці важко з Ольгою Петрівною. Та одразу заборонила називати її бабусею, вимагала звертатися на ім’я та по батькові. Для дитини це було незрозуміло.

Зібравшись, я сподівалася, що все минеться гладко. Якщо запросили, то поводитимуться пристойно. Але тривога гризла. Інтуїція рідко підводила.
Ольга Петрівна окинула нас із Марійкою холодним поглядом, коли ми підійшли привітати ювіляра, і суворо сказала:

— Відійдемо поговорити?

Ми з Іваном переглянулися. Він стиснув долоньку Марійки й усміхнувся. Мати обіцяла поводитися чемно й вибачитися. Він сподівався. Кивнув, щоб я не хвилювалася.

— Ти вирішила мене осоромити? — різко почала Ольга Петрівна, коли ми відійшли.

— Осоромити? Чому ви так кажете? Я не хотіла нічого поганого. Якщо не подобається наш одяг.

— Та яка різниця, що ви вдягли? Твоїй дочці не місце на сімейному святі! Вона чужа! Навіщо ти її привела? Я запрошувала тебе й Івана, а не її.

Хотілося різко відповісти попросити її вибачитися за образливі слова, але я стрималася. Сцена — і всі зроблять мене. Її слова нічого не варті. Ясно: дружби не буде. Вона не змінить думки, вважаючи, що син обрав негідну через мою дитину.

— Я довго терпіла ваші образи, сподівалася, що ви передумаєте. Марійка — маленька дитина. Вона не розуміє, чому ви її відштовхуєте. Заради Івана я намагалася налагодити стосунки, але всьому є межа. Я втомилася терпіти косі погляди на себе й доньку. Знаючи, що Іван мене підтримає й може припинити з вами спілкування, я терпіла, але досить. Як би я не старалася, не стану для вас хорошою. Ольга Петрівна, якщо син перестане з вами спілкуватися, це не моя провина.

Я хотіла піти, але вона схопила за руку.

— Як смієш? Син ніколи не відмовиться від матері. Швидше зрозуміє, що така, як ти, не варта його, і покине тебе! Невже не думала, що він награється й кине? Навколо стільки молодих дівчат! Навіщо йому дружина з приданим?

— Це не вам вирішувати.

Вона думала, що її слова мене зачеплять, але я вірила Іванові. Не просто так стала його дружиною. Я була впевнена в ньому, як у собі. Він не кидав порожніх обіцянок.

Любив мене й Марійку. Вона бачила, як він читає їй казки, вкриває ковдрою. Він був для неї справжнім татом, кращим за рідного. Я не сумнівалася в ньому. Через свекруху не хотіла сваритися, але більше терпіти не могла. Досить намагалася їй сподобатися. Час поставити крапку.

Я пішла, не даючи сказати більше образ. Підійшовши до Івана й Марійки, вибачилася перед Петром Івановичем, пославшись на погане самопочуття, хоч усі знали правду, і ми поспішили покинути ресторан.

Коли Марійка заснула, Іван узяв мою руку.

— Вона знову щось сказала?

— Навіщо вдавати, що все гаразд? Я не хочу налаштовувати тебе проти матері, але зрозумій мене. Ольга Петрівна відштовхує Марійку. Це не зміниться. Кожного разу каже, що їй не місце з нами. Іване, я тебе люблю, але більше намагатися вибудувати стосунки з твоєю матір’ю не можу. Який сенс, якщо вона тільки колючіше відповідає? Краще лишити як є. Спілкуйся з батьками, я не проти, але я утримаюся. Це занадто.

Він кивнув і пригорнув мене. Розумів і був розчарований матір’ю. Не міг прийняти її поведінки. Вирішивши, що розмови марні, він почав віддалятися від неї.

Одного вечора Ольга Петрівна зустріла мене після роботи. Намагалася якось зачепити, вивести на розмову вдаючи, що не помітила. Іван спілкувався з батьком, але матері дзвонив рідко, ще рідше відповідав. Коли вона запитала чому, він сказав:

— Я не дозволю ображати мою дружину й доньку. Якщо ти проти, можеш викреслити мене зі свого життя.

Через рік я повідомила Іванові радісну новину — я при надії. Він узяв на себе підготовку Марійки до школи, щоб я відпочивала. Ольга Петрівна дізналася від батька й вирішила не приймати онука,хоч рідного, але від жінки, яка, на її думку, зруйнувала її стосунки з сином.

Вона ображалася на мене й не хотіла спілкуватися. Глибоко в душі сподівалася, що Іван зрозуміє, забере дитину й розлучиться, хоч знала — цього не станеться. Він надто любив нас, а вона не могла вплинути. Пташеня давно вилетіло з гнізда.

— Я ростила сина, ночей не спала, а потім з’явилась ти і просто забрала його із сім’ї, – кинула вона мені коли знову зустріла мене біля роботи, – Бажаю, аби твій син так само вчинив і з тобою. Мама – святе, а ти стала між нами. Нашу сім’ю зруйновано через тебе.

Я вперше вирішила відповісти, хоч і розуміла, що та жінка ніколи не усвідомить, що ж стало справжньою причиною розбрату у родині:

— Так мама – святе, але ви далеко не свята. Перш, ніж повчати мене, погляньте на себе. Не я стала між вами і сином, і не я у вас його забирала. Ви виховали справжнього чоловіка, але самі так і не змогли дотягти до його рівня. Сподіваюсь, колись ви зрозумієте, що насправді зруйнувало вашу родину і це не буде надто пізно.

Навіть поява рідного онука свекруху не змінила. Я й досі винна в усьому, а мій син, як і донька, не став для неї ні рідним ні близьким.

Цікаво, вона хоч колись зрозуміє наскільки не права нині?

Головна картинка ілюстративна.