Він зайшов на подвір’я озираючись довкола. Незнайомець. Поважного віку сивочолий і трохи згорблений. Зінаїда бачила його вперше, тому поспішила з будинку на зустріч. Той, побачивши її зсутулився ще більше, ніби аж зростом поменшавши:
— Ну привіт, доню! – мовив якось так награно і трохи пафосно, – Я твій татко, я повернувся!
Зіна нічого не відповіла. Стояла розглядаючи непрошеного гостя. Вона його не намагалась ні згадати, ні впізнати, адже навіть фото його ніколи не бачила. Швидше, шукала якісь знайомі риси. Щось, що могло передатись від цього чоловіка її дітям. Про себе відзначила, що має таткові ноги і перенісся, трохи скривлене у бік. На цьому власне все. Більше ця людина нічого їй в житті і не дала.
Пауза затягувалась. Чоловік переступаючи з ноги на ногу закрехтав:
— Я з дороги. – мовив трохи ображено, – Може, хоч чаю татусеві запропонуєш?
Зіна все так же мовчки вказала на літню альтанку. Там у неї під руко було все необхідне. Коли у чашках парував духм’яний м’ятний чай, а на столі вже красувалась цукерниця з печивом Зіна врешті вимовила перше слово:
— Цукру?
Літній чоловік від звуку її голосу аж підскочив. На очах з’явились сльози:
— Твій голос, доню! Ти знаєш, що твій голос геть, як у твоєї бабусі, моєї мами. Ви і зовні неймовірно схожі. Ти, напевне, гарно співаєш, як і вона. А від мене ти точно успадкувала вміння малювати. Ти знаєш…
— Цукру скільки? – крижаним голосом мовила Зіна не дослухавши.
Чоловік закусив нижню губу (геть, як мій менший коли хвилюється, подумалось Зіні), засопів, але мотнув головою, мовляв не треба цукру зовсім.
— Ти я бачу на мене ображаєшся, доню, – почав не сміливо, – Ну що ж право маєш повне. Хоч я і на інший прийом сподівався.
Зіна мовчки дивилась йому в обличчя. Ні пари з уст. Ніякої реакції. Не жене і в дім не запрошує. Ніби чекає, що ж він далі скаже.
— Мені піти? – мовив гонорово, – Бачу, що моя присутність для тебе неприємна, дитячі образи спокою не дають. Посоромилась би, у мене вік який. Я через всю країну сюди їхав, аби тебе побачити. А ти і в дім не запросила і оцю зелень рідку у чашку налила. Так тебе мама виховала гостей зустрічати?
Зінаїда дослухала його тираду. Підвелась і обіпершись двома руками на стіл нависла над незнайомцем:
— А ти мені хто, щоб я тебе у дім запрошувала? Я що, не розумію чого ти приїхав на старості років? Думаєш, не бачу пошарпану клітчасту сумку за хвірткою? Що, прогнала тебе твоя люба Жанночка з дому, а чи її діти, яких ти ростив, як рідних з дому тебе виселили коли матері не стало? Чого ти врапт про доньку згадав? Голову немає де на старості років прихилити? Думаєш я не пам’ятаю, як ти йшов? Думаєш ота машина на яку ти речі вигружав з цього самого дому і сльози матері моєї чотирирічна дитина забула? Та що ти знаєш про моє виховання? Ти, як бачу своїх-чужих добре виховав, так? З дому татусь вилетів швидко. А чи відомо тобі, татко, – сказала з особливою іронією, – що не мама мене виховувала. Що я при живому батькові сиротою під наглядом прабабусі росла. Так що йдіть чоловіче звідси. Нема тут вашої дитини і прихистку вам тут не буде.
Важко підвівся. Зробив два кроки до виходу і заточився. Сподівався: а може пожаліє. Може виговорилась і змилостивиться. Все ж не собаку з двору – татка рідного старенького і не здорового за двері виставляє.
Але Зіна уже й не дивилась у його бік. Вилила не допитий чай під кущ троянди, заховала печиво і витерла стіл. Чула, як скрипнула хвіртка і спиною відчувала погляд того чоловіка. Шукала в собі хоч якихось емоцій, татка все ж побачила, але нічого. Ні цікавості до його життя, ні жалю, ні хоч крихти образи. Навіть своєму Кирилу не зателефонувала, аби про гостя розповісти, хоча про те, що в серіалі відбулось на емоціях переповідала завжди.
А Григорій стояв над великою пошарпаною сумкою. Ручки відірвались, а нести якось треба. Хоча куди воно йому, та й що у ній сам достименно не знає. Щось син Жанин скинув коли з дому його вчора виставляв, а що там? Так і залишив, аби собаки розтягли, не донісши до автобусу. Пішов не озираючись.
А посеред дороги стояла стара пошарпана місцями дірява торба з казна-чим та ще й без ручок. На життя його чимось схожа.
Автор Анна Корольова.
Передрук без гіперпосилання на intermarium.news – заборонено.
Головна картинка – pexels.
