Світлана застібала валізу. Подруга, зайшовши до кімнати без стуку, поклала на край ліжка пачку вологих серветок і рулон паперових рушників у яскравий горошок.

– Ти знову береш стільки суконь, ніби їдеш на відкриття кінофестивалю, а не в приморське містечко до приватного пансіонату, – сказала вона, сідаючи на пуф біля дзеркала й розглядаючи своє відображення. – Візьми джинси та пару вільних футболок. Там же ніхто не зважатиме на бренди.

– Мені так спокійніше, – відказала Світлана, нарешті звівшись на ноги. – Якщо захочеться піти на ранкову каву до кав’ярні на набережній, я не маю виглядати так, ніби щойно встала з ліжка. Ти ж знаєш, я люблю, коли одяг тримає форму. До того ж, вечорами біля води буває прохолодно, особливо коли дме степовий вітер.

– Ой, цей твій вітер, – махнула рукою подруга. – Ти просто звикла все контролювати – від лекал на папері до кількості ґудзиків на манжетах. Розслабся вже нарешті. Ми їдемо відпочивати, а не шити колекцію для чергового показу мод. Поїзд завтра о пів на шосту ранку, так що давай лягати хоч на кілька годин, бо інакше я засну прямо в таксі, і тобі доведеться самостійно тягнути обидва багажі пероном і мене на додачу.

Світлана кивнула, але спати зовсім не хотілося. У голові знову крутилися ті самі кадри, які чомусь почали виринати щоразу, коли заплющувала очі перед сном. Останні тижні вони чомусь стали настільки чіткими, що здавалося, ніби можна простягнути руку й торкнутися тих старих кам’яних брил за містом, порослих мохом і диким виноградом.

Колись давно, здається, в іншому житті, вона часто бігала туди стежкою, що вела крізь занедбаний парк. Тоді вона збирала жовті кульбаби на галявині, вплітала їх у волосся замість стрічок і уявляла себе героїнею старих оповідань, які колись читала в бабусиній хаті під гудіння старої грубки.

У дверях дзенькнув телефон. На екрані висвітилося повідомлення від працівниці студії: «Пані Світлано, курʼєр завіз нові рулони льону з фабрики. Фактура чудова, як ви й замовляли, кольори глибокі. Залишати в коробках чи розкладати по полицях?»

Світлана швидко набрала відповідь: «Розкладіть за кольоровою гамою, я подивлюся в понеділок, коли повернуся. Дякую».

Вона відклала телефон на тумбочку й підійшла до вікна. Нічне місто за склом жило своїм звичним життям: проїхала машина з увімкненими фарами, зашумів на вітрі каштан, у сусідньому будинку хтось зачинив балконні двері. А перед очима знову стояла та сама стежка.

Дмитро йшов попереду і хворостиною, наче шаблею, пробивав їй дорогу, він розповідав про джунглі, куди він колись поїде, як виросте.

– І тебе візьму з собою, – казав і зиркав з-під лоба, а у неї в животі літали метелики, але вона лиш показувала йому язика і втікала додому, щоб мріяти про подорож і про сукню, яку вона одягне аби Дмитро її побачив і навіки закохався, вона вийшла за нього заміж… А далі вона ще не знала.

Проте, Дмитро більше не приїжджав, бо бабусі і дідуся не стало, адреси своєї не залишив і так і залишився в її мріях.

А ось Максим був геть іншим – зовсім не мрійником, завжди говорив по телефону, мав заклопотаний вигляд, катав її на машині. Вона любила, коли вітер шумів над головою, вона розправляла руки мов крила, наче летіла далеко-далеко.

– Ти для мене єдина, – казав він тоді, дивлячись кудись повз її очі, у темряву між деревами. – Усі інші жінки навколо — це просто фон, декорації. Мені потрібна лише ти, твоя легкість, твоє вміння слухати.

А потім, коли вона сказала йому про дитину, усе розсипалося на дрібні осколки за лічені секунди. Його обличчя змінилося так різко, що Світлана навіть не впізнала його в першу мить.

– Ти з глузду з’їхала? – вигукнув він тоді, відступаючи на крок назад. – Які діти? У мене зовсім інші плани на життя. Я подорожую, я не збираюся прив’язувати себе пелюшками до однієї жінки. Ти доросла людина, мала б розуміти такі речі. Нерозумно з твого боку розраховувати на щось серйозне.

Вона намагалася торкнутися його рукава, щось пояснити, але він різко відштовхнув її руку, сів в машину і залишив її посеред поля з неймовірно красивим заходом сонця, на який вона сама попросила помилуватися і під цю красу розповісти про малюка.

Вона йшла пішки до міста, машини не зупинялися і раптом її закололо в боку.

А потім була лікарняна палата з білими стінами, запах хлорки в коридорі. Усередині утворилася така порожнеча, яку не могли заповнити ні нові сукні, ні власна справа.

Вона виїхала з того міста за тиждень після виписки. Батьки намагалися розпитувати, чому вона зненацька вирішила кинути все і їхати в столицю без грошей і чіткого плану, але вона лише відмахувалася короткими фразами. Знайшла роботу помічниці в невеликому ательє, ночувала на орендованій квартирі з обдертими шпалерами, працювала по шістнадцять годин на добу, доки пальці не переставали відчувати голку. Потім з’явилися перші власні клієнти, невелика майстерня на мансардному поверсі, замовлення від театрів, визнання. Але щоразу, коли наставала осінь або затяжні дощі, її знову тягло туди, де залишилася та нерозважлива дівчина у вінку з кульбаб.

Подруга за стіною заворушилася, заскрипів матрац, і в кімнаті знову запала тиша. Світлана підійшла до дзеркала, провела пальцями по власній шиї, заплющила очі.

Уві сні знову з’явився Дмитро із дитячих спогадів – хлопчик, який привозив мушлі й мріяв про подорожі.

У неї було дивне відчуття, що вони зустрінуться колись і обов’язково впізнають один одного. Тільки от вона ні разу не виїздила в теплі краї і джунглі бачила лишень в фільмах.

Вранці таксі під’їхало вчасно. Водій мовчки закинув вантаж у багажник, доки вони з подругою влаштовувалися на задньому сидінні.

– Ти виглядаєш сонною, – сказала подруга, повертаючись до неї. – Точно не передумала їхати? Може, краще було залишитися вдома й виспатися нормально?

– Ні, я хочу на море, – спокійно відповіла Світлана, дивлячись у вікно на будинки, що швидко пропливали повз. – Мені треба побачити його…

Дорога тяглася довга, рівна, оточена полями із золотавою стернею. За вікном проносилися зелені посадки, стовпи ліній електропередач і поодинокі будинки з черепичними дахами. Десь там, за сотні кілометрів попереду, шуміло море.

Воно виявилося таким, як він їй описував – темно-синє, зеленкувате з білою піною на хвилях. Воно котилося їй до ніг, а вона підстрибувала, наче маленька дівчинка.

– Ноги намочите, – почула раптом голос, голос зі свого дитинства.

– А ти мене не врятуєш, Дмитре?

Чоловік спантеличено дивився на неї в його очах було здивування, надія і радість.

– Нарешті я тебе зустрів, – вимовив самими очима, темно-синіми, як море.