У квартирі в Ольги Вікторівни пахло так, як ніколи не пахло в їхній з Ігорем панельці: свіжим воском для паркету, легким ароматом старих книжок і насиченим духом грибного супу-пюре з якимось особливим маслом, що його привозять з-за кордону. Цей запах одразу давав зрозуміти — тут усе по-іншому, тут достаток не просто є, а панує.
Ігор сидів на краєчку твердого стільця з вигнутою спинкою і намагався не торкатися оббивки своєю старою демісезонною курткою, купленою ще три роки тому на акції. Йому здавалося, що від нього йде бруд, який псує всю цю ідеальну картину.
Він дивився у свою тарілку — тонкий порцеляновий посуд з ручним розписом — і відчував, як шлунок стискається. Зранку нічого не їв, бо зекономив на обіді, щоб купити додому молока й хліба.
— Їж, Ігорчику, — Ольга Вікторівна акуратно зачерпнула ложкою суп. — Це справжні лісові гриби, сьогодні вранці привезли, вручну відбирали. Не те що ті гумові печериці, якими ви, харчуєтесь.
Ігор ковтнув слину, відчуваючи гіркоту в роті. Мати виглядала бездоганно: шовкова блузка, акуратна зачіска, на пальці поблискував перстень, який, певно, коштував стільки, скільки він за рік заробляє. Вона їла повільно, смакуючи кожен ковток, і поглядала на сина поверх окулярів у тонкій оправі.
— Мамо, дякую, дуже смачно, — видушив він із себе, хоча шматок не ліз у горло. — Але я прийшов не тільки поїсти. Ти ж розумієш.
Ольга Вікторівна зупинила ложку на півдорозі до рота. У її очах промайнуло щось схоже на нудьгу й легку зневагу. Вона повільно поклала прибор на серветку. Метал тихо дзенькнув об тканину в тиші кімнати.
— Звісно, розумію, — голос у неї був рівний і холодний. — Ти прийшов просити. Знову. Минулого разу була страховка. Цього разу, мабуть, твоя «корейська іграшка» знову вимагає грошей? Чи ви з твоєю незамінною Катериною вирішили, що кредит за квартиру сам собою не закриється?
Ігор відчув, як напружилися руки під столом. Йому було вже за тридцять, а перед цією жінкою він знову ставав хлопчиськом, який щось накоїв.
— Це ненадовго, мамо. Просто все навалилося одночасно. Катерині затримали зарплату, а платіж по кредиту за машину завтра. Банк уже надіслав попередження. Мені треба трохи допомоги. Я віддам з наступної зарплати, чесно.
Мати відкинулася на спинку стільця й склала руки. Дивилася на нього, ніби вивчала якусь комаху під склом.
— Віддаси? — перепитала вона з легкою посмішкою. — З якої зарплати, Ігоре? З тієї, що ледь вистачає на комуналку й дешеві макарони? Ти це називаєш життям? Ти ж на себе подивися — під очима темні кола, черевики вже просяться на смітник, а куртка давно вийшла з моди. Ти перетворюєшся на якогось бідолаху.
— Я працюю! — Ігор мимоволі підвищив голос, але одразу затих під її важким поглядом. — Ми намагаємося. Просто зараз важкий час.
— Важкий час у тебе почався того дня, коли ти вирішив одружитися «до любові», — Ольга Вікторівна підвелася й підійшла до вікна. За важкими шторами видно було доглянутий двір елітного будинку. — Пам’ятаєш Оксану? Дочку моєї подруги Тетяни?
Ігор закотив очі.
— Мамо, тільки не починай знову.
— Ні, я саме почну! — вона різко обернулася, і на мить її обличчя втратило спокій, показавши гостру, переможну гримасу. — Оксана минулого тижня повернулася з відпочинку за кордоном. Чоловік подарував їй нову автівку на річницю. Вони вже дивляться будинок за містом. А ти? Що ти подарував своїй дружині? Купу боргів і необхідність рахувати кожну копійку біля каси?
— Ми щасливі, — буркнув Ігор, але вийшло якось жалюгідно.
— Щасливі? — мати коротко й сухо засміялася. — Не сміши мене. Щастя — це коли не треба думати, чи вистачить до зарплати. А у вас — просто виживання. Двоє людей, які ледве тримаються на плаву.
— Але, мамо…
— Я тобі казала: одружуйся з дочкою моєї подруги! У неї й квартира своя, і все при ній. А ти — ні, тобі захотілося «по любові»! От тепер і розхльобовуй сам, не треба в мене грошей просити, синку! Я тобі все одно нічого не дам!
Останні слова вона вимовила чітко, ніби вбиваючи кожен звук окремо. Ігор відчув, як обличчя втрачає фарби. Він чекав повчань, чекав умов, але такого прямого й холодного відмови не сподівався.
— Мамо, ти серйозно? — тихо спитав він. — У тебе на рахунках лежать великі гроші. Для тебе ця сума — дрібниця. Невже тобі байдуже, що в сина будуть проблеми з банком?
— Мені байдуже, Ігоре, — вона повернулася до столу й знову взяла ложку, показуючи, що розмова закінчена. — Ти сам усе це наробив. Своїм упертим вибором цієї… звичайної дівчини. Поки ти живеш з нею, ні копійки, ні тарілки супу в цьому домі ти не отримаєш.
Ігор дивився, як вона спокійно їсть. Йому хотілося змахнути все зі столу, але замість цього він відчув лише важку втому.
— Я зрозумів, — повільно підвівся він. — Смачного тобі, Ольго Вікторівно.
— Іди, синку, — навіть голови не підняла. — Іди до своєї коханої. Нехай вона тебе годує супом з пакетика.
Ігор вийшов у передпокій, взув свої стоптані черевики. У дзеркалі відобразився втомлений чоловік з погаслим поглядом. Він вийшов з під’їзду на холодний осінній вітер і відчув не так образу на матір, як глуху злість на те, що має повертатися туди, де немає ні дорогого супу, ні спокою, ні впевненості в завтрашньому дні. Туди, де чекала Катерина й чергова порція проблем.
Під’їзд зустрів його звичним запахом вогкості, смаженої капусти й котячої сечі. Ліфт, звісно, не працював, тож довелося йти пішки на п’ятий поверх. Кожна сходинка віддавалася в голові словами матері: «Ти тонеш, Ігоре». У тьмяному світлі миготливої лампочки облуплені стіни виглядали особливо жалюгідно.
Він повернув ключ, двері відчинилися зі скрипом, який вони з Катериною вже давно збиралися полагодити, та все не було ні часу, ні грошей. Переступив поріг — і відчув запах картоплі із пережареною цибулею. Після аромату грибного супу в квартирі матері це пахло майже образливо.
— Ігорю, це ти? — голос Катерини почувся з кухні, втомлений і трохи винуватий.
Ігор мовчки скинув черевики, кинув куртку на гачок і пішов на кухню. Катерина стояла біля плити й помішувала щось у сковорідці. На ній була стара розтягнута футболка з майже стертим малюнком і домашні штани з витягнутими колінами. Волосся зібране в недбалий пучок.
Вона обернулася, витираючи руки об рушник, і в очах промайнула надія, змішана зі страхом.
— Ну як? — тихо спитала вона, вдивляючись у його обличчя. — Поговорив з Ольгою Вікторівною? Вона допоможе?
Ігор подивився на дружину. Вперше за три роки шлюбу він дивився на неї не як на кохану, а як на тягар, через який він опинився в цій тісній кухні замість того, щоб жити по-людськи.
— Ні, — кинув він, сідаючи на табурет. — Не допоможе. Сказала, щоб ми самі розбиралися зі своїми проблемами.
Катерина зблідла, плечі опустилися ще нижче.
— І що тепер? — прошепотіла вона. — Завтра списання. Якщо не заплатимо, почнуться штрафи… Ігорю, може, попросимо в друзів? У Андрія чи в Максима?
— У Андрія своя іпотека, у Максима двоє дітей, — огризнувся він, дивлячись у сковорідку. — Що це знову? Картопля із цибулею?
— Так… — розгубилася Катерина. — До зарплати ще тиждень, а в холодильнику майже нічого. Думала, ти голодний прийдеш.
— Я не голодний, — збрехав він, хоча шлунок знову стиснувся. — У матері поїв нормальної їжі. Знаєш, там був суп з лісових грибів. І м’ясо, яке не схоже на підошву.
Катерина зупинилася, міцно тримаючи рушник.
— Навіщо ти так говориш? — тихо спитала вона. — Я ж намагаюся. Після зміни одразу до плити стала, ноги гудуть, спина болить. Я намагаюся хоч трохи зекономити, щоб ми виживали. А ти приходиш і починаєш мене з нею порівнювати.
— А як не порівнювати? — Ігор різко підвівся, табурет від’їхав назад. — Ти на себе в дзеркало дивилась, Катю? Ти молода жінка, а виглядаєш, ніби тітка з ринку! Ця футболка… її вже на ганчірки соромно використовувати! Чому моя мати в шістдесят виглядає краще, ніж ти в двадцять сім?
— Бо в твоєї матері грошей повно! — голос Катерини тремтнув, але вона не заплакала. У ній теж прокидалася злість. — Бо вона по салонах ходить і спить до обіду, а я на двох роботах тягну, щоб твій кредит закривати! Ти забув? Це ж ти машину захотів! «Статус», «комфорт»! А тепер я винна, що в нас на нормальну їжу грошей немає?
— Замовкни, — процідив Ігор, відчуваючи, як усередині закипає холодна образа. — Просто закрий рота. Ти нічого не розумієш. Мати мала рацію.
— У чому вона мала рацію? — Катерина ступила ближче, очі блищали. — У тому, що я тобі не пара? Що треба було на Оксані одружуватися? То йди! Чого ти тут сидиш і нюхаєш мої страви? Іди до мами під крильце!
Ігор подивився на неї з холодною відстороненістю. Раптом йому стало легко від думки, що він може просто піти.
— Може, і піду, — сказав він тихо. — Знаєш, я йду вулицею і бачу жінок — доглянутих, усміхнених. А приходжу додому — і бачу тебе. Вічно втомлену, в цих старих штанах. Мене вже нудить від цього побуту, Катю. Від цієї бідності, якою просякнуто все навколо.
— Це наша квартира, — твердо відповіла Катерина, хоча губи в неї побіліли. — Ми її разом обирали. Ми мріяли, як ремонт зробимо…
— Мріяли, — передражнив він з гіркою посмішкою. — Мрії розбилися об реальність, люба. Об твою нездатність бути жінкою, яка надихає, а не тягне вниз. Мати сказала, що поки я з тобою — я буду в багні. І схоже, вона не помилилася.
Він відвернувся до вікна, за яким сіріла осіння мряка. Катерина мовчала. Вона вимкнула газ під сковорідкою й дивилася на спину чоловіка. Між ними пролягла прірва, яку словами вже не засипати.
— До речі, — Катерина не оберталася, але плечі напружилися. — Я сьогодні дивилась прогноз. Наступного тижня обіцяють холод і сніг.
— І що? — Ігор барабанив пальцями по столу.
— Мої зимові чоботи, Ігорю… Ти ж пам’ятаєш, я їх навесні в ремонт носила. Майстер сказав, що підошва тріснула, клеїти немає сенсу. Там дірка, палець пролазить. Мені немає в чому ходити.
Ігор відчув, як усередині щось обірвалося. Чоботи. Ще одна проблема. Ще одна дірка, куди треба кидати гроші, яких немає. Він згадав матір у її дорогих туфлях і Оксану, яка міняє взуття під колір сумочки. А потім подивився на старі тапки Катерини.
— Чоботи, — повільно повторив він. — Тобі потрібні чоботи. А мені треба закрити кредит. А ще нам треба їсти. А ще комуналка. Ти взагалі розумієш, що ти — суцільна проблема?
Катерина різко обернулася. Руки в неї були червоні від гарячої води й дешевого миючого засобу.
— Я не проблема, Ігоре. Я жива людина. І я не можу ходити босоніж по снігу, поки ти граєшся в ображеного. Я просила купити їх ще з літньої премії, а ти захотів нові килимки в машину!
— Бо машина — це єдине нормальне, що в мене залишилося! — підвищив голос Ігор. — Єдине місце, де не пахне безвихіддю! Подивися на нас, Катю. Ми як два таргани в банці — гриземося за крихти.
— То давай не гризтися! — вона ступила до нього. — Давай щось придумаємо. Я можу взяти підробіток на вихідних…
— Підробіток? — Ігор скривився. — Щоб ти приходила ще пізніше й виглядала ще гірше? Ні. Я втомився. Втомився вигадувати, як звести кінці з кінцями.
Він вийшов з кухні. Катерина пішла за ним і зупинилася в дверях спальні. Ігор, не вмикаючи світло, відчинив шафу й потягнув з верхньої полиці спортивну сумку.
— Що ти робиш? — голос Катерини став рівним і безбарвним.
— Рятую себе, — кинув він, не дивлячись.
Ігор почав швидко скидати речі в сумку — шкарпетки, футболки, білизну. Не складав акуратно, просто заштовхував. Кожна секунда в цій квартирі тепер була мукою.
— Ти йдеш до неї? — спитала Катерина. — До мами? Будеш їсти дорогий суп і слухати, яка я погана?
— Так, — Ігор випрямився, тримаючи в руках одяг. — І це краще, ніж слухати про твої діряві чоботи. Я хочу жити нормально, Катю. Хочу приходити додому й не думати, де взяти гроші до зарплати. Хочу жінку, яка не виглядає так, ніби цілий день миє посуд.
— Я так виглядаю через тебе, — тихо сказала вона. — Ми разом у це вв’язалися.
— Ні, — він похитав головою, і в очах промайнуло щось зле. — Це ти мене втягнула своєю «любов’ю». Мати мала рацію — любов на хліб не намажеш. Я був дурнем, що не послухав її. Але ще можу все виправити.
Він застебнув сумку. Катерина стояла в дверях, дивлячись на нього порожнім поглядом.
— Ти зрадник, Ігоре, — сказала вона йому в спину, просто й без істерики.
— Ні, Катю, — він взявся за ручку дверей. — Я просто прозрів. Краще бути ситим і розумним, ніж гордим і голодним. Прощавай.
Двері зачинилися. Ігор опинився на сходовому майданчику й глибоко вдихнув повітря. Воно здавалося йому повітрям волі. Він дістав телефон, знайшов контакт «Мама» і натиснув виклик. Спускаючись сходами, він відчував не провину, а злісне полегшення.
— Сумку постав у гостьову кімнату. І, ради бога, не неси бруд з вулиці на килим, я вчора тільки прибиральницю викликала.
Ольга Вікторівна зустріла його так, ніби він виходив на п’ять хвилин по хліб. Ніяких обіймів, ніяких сліз. Тільки діловий тон.
Вона стояла в дверях вітальні з бокалом у руці й дивилася на сина з холодним задоволенням.
Ігор роззувся, акуратно поставивши черевики на килимок. У квартирі було тихо й чисто, пахло спокоєм і грошима. Він пройшов до дивана й важко сів. Шкіра м’яко заскрипіла.
— Я перерахувала тобі гроші на карту, — спокійно сказала мати. — Закрий той кредит зараз же. Не хочу, щоб моєму сину дзвонили якісь сумнівні люди.
Ігор подивився на телефон — повідомлення про надходження вже прийшло. Він швидко зайшов у банк і погасив борг. Важкий камінь, що тиснув останні місяці, ніби розсипався.
— Дякую, мамо.
— Ні за що, — вона сіла в крісло навпроти. — Це була інвестиція в твоє повернення до нормального життя. Ти розумієш, що просто так цього не буває?
— Розумію, — кивнув Ігор. Йому було легко погоджуватися. — Що я маю зробити?
— Для початку — привести себе до ладу. Завтра вранці запис до мого перукаря. Потім поїдемо в магазин, купимо нормальний одяг. Увечері нас чекають на вечерю в родині Сидоренків.
Ігор напружився. Сидоренки — це батьки Оксани, тієї самої дівчини, про яку мати постійно говорила.
— Так швидко? — спитав він. — Я ж ще офіційно одружений.
— Це формальність, — відмахнулася Ольга Вікторівна. — Штамп у паспорті — справа часу. Головне, що ти тут. Оксана знає, що ти повернувся. Вона розумна дівчина, зайвих питань не ставитиме. Їй потрібен чоловік, тобі — нормальне життя. Ідеальна угода.
Вона подивилася на нього впритул.
— Але є умова, Ігоре. Щоб почати нове життя, треба повністю порвати зі старим. Квартира. Ти співпозичальник. Поки на тобі цей борг, ти не зможеш нормально розвиватися. Ти маєш зараз зателефонувати своїй… дружині й сказати, що більше не платитимеш за іпотеку. Ні копійки.
Ігор завмер. Він розумів, що це означає. Катерина сама не потягне. Банк забере квартиру, і вона залишиться без даху над головою.
— Мамо, це жорстко, — пробурмотів він. — Їй нікуди йти.
— А тобі було куди йти, коли вона годувала тебе макаронами й пиляла за відсутність грошей? — голос матері став крижаним. — Жорстко — це змушувати сина жити в бідності. А це просто життя. Або ти, або тебе. Вибирай зараз. Або дзвониш, або забираєш сумку й повертаєшся туди.
Ігор подивився на люстру, на дорогі меблі. Згадав червоні руки Катерини, її втомлене обличчя, діряві чоботи. І зрозумів, що більше не хоче цього бачити.
Він узяв телефон і набрав номер. Гудки тяглися довго.
— Алло? — голос Катерини був глухим.
— Слухай уважно, Катерино, — почав Ігор, відчуваючи, як при матері голос стає твердішим. — Я закрив кредит за машину. Але грошей більше немає.
— Добре, — тихо відповіла вона. — Я рада, що в тебе все владналося. Ти коли за речами приїдеш?
— Я не приїду, — він глянув на матір, яка схвально кивнула. — І ще одне. За іпотеку я більше платити не буду. Це тепер твоя проблема.
У трубці запала важка тиша.
— Що? — нарешті видихнула Катерина. — Ігорю, ти про що? Платіж скоро. У мене немає таких грошей. Ти ж знаєш мою зарплату. Якщо ми не заплатимо…
— Якщо ти не заплатиш, — наголосив він на «ти». — Квартиру забере банк. Мені байдуже. У мене є де жити. А ти… ти ж сильна. Придумаєш щось. Продай що-небудь. Або знайди собі чоловіка з квартирою, як радила моя мати.
— Ти… ти страшна людина, — прошепотіла вона. — Ти розумієш, що виганяєш мене на вулицю взимку?
— Я просто наводжу лад у своєму житті, — холодно відповів він. — Нічого особистого. Документи на розлучення я подам через адвоката. Не дзвони мені більше.
Він завершив виклик і кинув телефон на диван. Серце калатало, але разом з тим прийшло дивне полегшення.
— Молодець, — тихо сказала Ольга Вікторівна. — Жорстко, але правильно. Тепер ти вільний, синку.
Він відкинувся на дивані й заплющив очі. На мить перед очима постало обличчя Катерини — розгублене, приголомшене. Але він швидко прогнав цей образ.
— Так, мамо, — сказав він, дивлячись на матір з новою, купленою відданістю. — Ти мала рацію в усьому. Любов — це для тих, у кого немає грошей. А я хочу жити добре.
Ольга Вікторівна посміхнулася — спокійно й задоволено. У цій квартирі тепер панував порядок. Ігор нарешті повернувся. Все як вона і очікувала. Він був удома.
А Катя? Катя таки викрутилась. Знайшла дівчат які орендували у неї кімнату позичила грошей у дальньої родички. поїхала на заробітки. Катя нині добре живе квартиру виплатила здає в оренду працює за кордоном, але найбільше їй подобається подорожувати.
А Ігор таки послухав маму одружився і спершу був щасливим… напевно. А потім щось пішло не так. Відкритий ним бізнес прогорів, тесть зневажав, дружина поводила себе, як королева залишивши йому роль служки.
Так він їв гарну їжу, мав дорогий одяг гроші на рахунку, але все частіше почав зазирати до пляшки. Надто важким у нього було життя, надто несправедливим світ. А він завжди заслуговував кращого.
Головна картинка ілюстративна.
