Мене звати Анна, мені 34, і я досі не заміжня. Не те щоб я не намагалася. Але щоразу, коли я намагалася здаватися “кращою версією себе”, ретушуючи фото, реальність розбивала мої сподівання.

Чоловіки приходили на побачення, бачили мене справжню і зникали. Одного разу черговий кавалер, Олег, просто розвернув машину, побачивши мене біля кінотеатру.

Того дня я вирішила: досить брехні. Я завантажила справжні фото — без фільтрів, без прикрас. І, на диво, за кілька днів мені написав Тарас — розлучений 40-річний чоловік, який запропонував зустрітися в затишному кафе “Світанок”.

— Ти впевнена, що готова до цього? — запитала моя подруга Олена, коли я обирала сукню для побачення. — Після всіх тих невдач..

— Олено, я втомилася ховатися, — відповіла я, приміряючи синю сукню, яка підкреслювала мій стан. — Якщо йому не сподобаюсь я справжня, то це не мій чоловік.

— Оце дух! — засміялася Олена. — Але якщо він виявиться черговим “принцом на білому коні”, який шукає квартиру, а не дружину, дай знати, я приїду і влаштую йому лекцію про справжні цінності!

Я лише всміхнулася, але в душі відчувала тривогу. Що, якщо Тарас — ще одне розчарування?

У кафе “Світанок” пахло свіжозвареною кавою і круасанами. Тарас уже сидів за столиком біля вікна. Він був невисокий, з легкою сивиною і в окулярах, які надавали йому інтелігентного вигляду. Я глибоко вдихнула і підійшла.

— Привіт, Тарасе! — усміхнулася я, намагаючись приховати нервозність.

Він підвів очі, але не встав, щоб привітатися. Лише кивнув.

— Ти запізнилася. Я чекаю вже 20 хвилин, — сказав він з ноткою роздратування.

— Вибач, затори, — я сіла навпроти, намагаючись не звертати уваги на його тон. — Кінець робочого дня, самі знаєте, як це буває.

— Я встиг вчасно, — відрізав він, але потім усміхнувся. — Гаразд, що замовимо?

Я замовила латте, а він — чорну каву без цукру. Розмова почалася мляво. Тарас розповів, що працює інженером на заводі, має двох дітей від попереднього шлюбу і платить 10 000 гривень аліментів щомісяця. Живе він із матір’ю, бо після розлучення залишив квартиру колишній дружині.

— А ти? — запитав він, відпиваючи каву. — Квартира своя чи оренда?

— Своя, — відповіла я, відчуваючи, як він уважно мене розглядає. — Невелика студія, 30 квадратів, але мені вистачає.

Його очі спалахнули. Він раптом став більш балакучим, розпитував про мої хобі, роботу. Я працюю бухгалтером у невеликій фірмі, люблю читати детективи і готувати.

Тарас слухав, кивав, але я помітила, що його цікавлять більше практичні деталі мого життя.

— Слухай, Анно, — сказав він наприкінці вечора, коли ми вийшли з кафе. — Може, поїдемо до тебе? Продовжимо розмову?

Я вагалася, але його щира, як мені здалося, посмішка переконала. “Чому б ні?” — подумала я.

Той вечір став початком наших стосунків. Тарас був уважним, часто писав, дзвонив. Через місяць він запропонував одружитися. Я була на сьомому небі від щастя, але в глибині душі відчувала тривогу. Усе відбувалося надто швидко.

— Тарасе, якщо ми плануємо весілля, треба познайомити тебе з моєю мамою, — сказала я одного вечора, коли ми сиділи у мене на кухні за чашкою чаю.

— З мамою? — він насупився. — Де вона живе?

— У селищі, за містом. На автобусі хвилин 40, — відповіла я, помітивши його невдоволення.

— На автобусі? — перепитав він. — У тебе ж немає машини.

— Ну, так, — здивувалася я. — Але це не проблема, автобус ходить щогодини.

— Ти серйозно? — його голос став різкішим. — Я думав, ти жартуєш про автобус. Гаразд, поїдемо, але я не в захваті.

Я промовчала, але його реакція мене насторожила. Чому така дрібниця його так дратує?

Наступного дня ми приїхали до мами, яка жила в старому будинку біля автостанції. У її квартирі було скромно: холодна вода, туалет, але без ванни чи гарячої води.

Мама накрила стіл, спекла пиріг із яблуками і навіть постелила нам свіжу постіль на старенькому дивані.

— Оце тут ти виросла? — запитав Тарас, оглядаючи кімнату з ледь прихованою зневагою.

— Так, — відповіла я, відчуваючи, як всередині закипає образа. — А що не так?

— Та нічого, просто, — він знизав плечима. — Я б на твоєму місці давно звідси втік. Як ти взагалі тут жила?

— Нормально жила, — відрізала я. — Не всі мають змогу купити квартиру в місті.

— А я й не купував, — усміхнувся він. — Навіщо? Є мамина квартира, мені вистачає. Кредит — це для тих, хто хоче все життя гарувати.

— А як же сім’я? — не втрималася я. — Ти ж із колишньою дружиною не у мами жив.

— То інша справа, — відмахнувся він. — Вона мала свою квартиру. Так зручніше коли є своє житло.

Я стиснула губи, щоб не сказати зайвого. Його слова звучали як вирок: я для нього — лише “зручний варіант”.

Мама перервала нашу розмову, покликавши до столу. За обідом Тарас розпитував її про роботу.

— Я прибиральницею в адміністрації працюю, — відповіла мама, усміхаючись. — Зарплата невелика, 6 000 гривень, але на життя вистачає. Анна іноді допомагає.

Тарас скривився, але нічого не сказав. Після обіду він попросив мене вийти з ним надвір.

— Анно, я все обдумав, — почав він, коли ми стояли біля будинку. — Твою маму на весілля не кличемо.

— Що? — я відчула, як земля йде з-під ніг. — Чому?

— Ну, ти сама розумієш, — він знизав плечима. — Вона прибиральниця. Я не хочу, щоб мої друзі глузували. І ще одне: припини давати їй гроші. Вони нам самим знадобляться.

Я стояла, не вірячи своїм вухам. Це був той чоловік, з яким я планувала майбутнє?

— Знаєш що, Тарасе? — мій голос тремтів від обурення. — Якщо тобі соромно за мою маму, то нам із тобою не по дорозі. Забирай свої речі і їдь додому.

— Ти серйозно? — він виглядав ошелешеним. — Ти через це мене кидаєш?

— Через це і через твою зневагу, — відрізала я. — Їдь до своєї мами, “принце”.

Мама, побачивши мій стан, обійняла мене.

— Доню, що сталося? — тихо запитала вона.

— Ми розійшлися, — відповіла я, стримуючи сльози. — Я не хочу бути з тим, хто зневажає мою сім’ю.

Кілька днів після того, як я виставила Тараса, я не могла заспокоїтися. Всі мої плани, всі надії, які я покладала на ці стосунки, просто розсипалися.

Я сиділа в своїй кімнаті, втупившись у стіну, і думала: “Може, я занадто швидко відреагувала? Може, я повинна була знайти компроміс?”

Але потім згадала, як він поводився в моєму домі, як заважав навіть простим речам, і я зрозуміла, що не повинна була погоджуватися на це.

Мама дійсно намагалася мене втішити, хоч і не зовсім розуміла, чому я так вирішила. Вона була переконана, що я не повинна втрачати шанс.

“Ідеальних чоловіків не буває, — говорила вона. — Ти ж сама бачиш, як важко знайти того, хто буде з тобою. І Тарас не поганий, до нього просто треба звикнути, пристосуватись”.

Але серце підказувало мені інше. Я не могла ігнорувати те, що сталося. Чому я повинна була вибачати йому те, чого він навіть не намагався змінити?

Я мріяла про справжню любов, а не про чоловіка, який не любить мою сім’ю, мій спосіб життя, і, схоже, навіть мене.

Залишалася ще одна проблема: мама. Вона дивилася на мене з сумом, розуміючи, що я, можливо, упустила шанс на “нормальне” життя. Але хіба це те, що мені дійсно потрібно?

Скажіть, я дійсно поспішила і втратила останній шанс, яку каже моя мама?

Головна кратинка ілюстратвина.