— Ти заробляєш непогано, а жити на ці гроші не навчилась — дорікнула вона, несучи чергове «ідеальне» постільне. – Подумати тільки: мати щомісяця такі гроші і жити так. – фиркнула зневажливо.
— Твоя мама знову дзвонила, — Я відклала телефон і глянула на чоловіка.
— І що вона хотіла? — Олег продовжував грюкати по клавіатурі ноутбука, не піднімаючи очей.
— Каже, що заїде завтра. Обов’язково. І щось там про постільне, яке вона нам купила.
— Постільне? — Олег нарешті відірвався від екрана. — Навіщо воно нам? У нас же й так вистачає!
— Звідки мені знати? — Я знизала плечима. — Вона вважає, що наше недостатньо гарне. Або просто недостатньо «правильне» для твоєї мами.
Олег скривився:
— Олю, я впевнений. що мама ніколи такого не казала. та й це прояв турботи, не нагнітай.
— Кожен раз одне й те саме. Твоя мама «просто турбується», але чомусь це завжди виглядає як перевірка й знецінення.
Я втомлено опустилася на диван. Ця розмова повторювалася з завидною регулярністю. Марія Степанівна приходила до нас без попередження, критикувала все підряд і не втрачала нагоди нагадати, що я маю старатися краще, щоб бути гідною її синочка.
Чотири роки тому, ще до знайомства з Олегом, я купила цю двокімнатну квартиру в спальному районі. Робота в банку й розумна економія. вклад батьків дозволили мені зібрати потрібну суму. Власне житло було моєю головною метою ще з університету.
Коли ми з Олегом познайомилися, його фірма обслуговувала комп’ютерну мережу банку — я вже рік була господинею своїх квадратних метрів.
Олег жив із батьками, і це здавалося нормальним. Йому було двадцять сім, він працював програмістом у хорошій компанії, але власне житло ніколи не було в пріоритеті.
Під час наших стосунків було логічно, що Олег переїхав до мене. Так після весілля ми й продовжили жити разом. Переоформляти квартиру на двох якось не спало на думку — я виплачувала кредит зі своїх грошей, і чоловік ніколи не заводив розмову про спільну власність.
Перша зустріч із Марією Степанівною не вдалась. Жінка оглянула мене з ніг до голови професійним поглядом викладачки фізики, якою вона пропрацювала тридцять років, і явно залишилася незадоволеною. «Худорлява» — був її перший коментар. І це при тому, що я завжди вважала себе дівчиною з формами.
На весіллі майбутня свекруха сиділа з таким обличчям, ніби її сина відспівують. А коли дізналася, що ми житимемо в моїй квартирі, то й зовсім спохмурніла.
— Житло має належати чоловікові», — заявила вона на весільному банкеті досить голосно, щоб почули сусідні столики.
Наступні два роки нашого сімейного життя перетворилися на нескінченні візити Марії Степанівни з перевірками. То кухня недостатньо чиста, то в ванній пліснява, то обід для Олежика недостатньо поживний.
— Я думаю, нам треба сказати їй, що завтра ми зайняті, — сказала я, повертаючись до перерваної розмови.
Олег грюкнув кришкою ноутбука:
— Перестань. Вона просто привезе постільне й поїде.
— Вона ніколи просто не привозить нічого й не їде, Олеже. Спочатку вона сама стелитиме його, бо я, звісно, усе роблю не так. Потім почне мити вікна, бо вони брудні. Потім відкриє холодильник.
— Ну і що? — перебив Олег. — Що такого, що мама хоче зробити нашу квартиру затишнішою?
— Нашу? — Я всміхнулася. — Вона не вважає цю квартиру нашою. Вона вважає, що це моя квартира, в якій я дозволила тобі жити з ласки. Що я маю переписати її на тебе!
— Господи, Олю, ти перебільшуєш. Просто для неї важливо, щоб син не почувався.
— Ким? Приймаком? — Я підвелася з дивана. — Так і скажи.
Олег підняв руки, здаючись:
— Гаразд, гаразд. Я подзвоню їй завтра вранці й скажу, що в нас плани. Відкладемо візит на вихідні.
— Дякую, — Я нахилилася й поцілувала чоловіка в маківку. — Я просто втомилася від цієї напруги.
Але наступного дня, повернувшись із роботи раніше, я виявила вхідні двері відчиненими. У передпокої стояли чужі туфлі, а з кухні лунало наспівування.
Марія Степанівна розкладала на столі баночки й пляшечки.
— Доброго дня, — сухо сказала я, зупиняючись на порозі кухні.
Марія Степанівна обернулася, оглядаючи мене з легким подивом:
— А, це ти. А я думала, Олежик прийшов. Чого так рано з роботи?
— Я тут живу, — відрізала я. — На відміну від вас. Як ви взагалі потрапили до квартири?
Марія Степанівна повернулася до мене з посмішкою, яка ніколи не доходила до її очей.
— У Олега є запасний ключ, він мені дав, — вона махнула ганчіркою, розбризкуючи краплі мийного засобу. — Я ж казала, що прийду сьогодні.
— Ви казали, що приїдете привезти постільне а не влаштовувати генеральне прибирання, — Я кинула сумку на стілець. — І Олег мав вам зателефонувати вранці, сказати, що ми зайняті.
— Телефонував, — кивнула свекруха, продовжуючи методично протирати стільницю. — Сказав, що у вас якісь плани. Але я вже купила постільне й вирішила, що привезу й усе зроблю, як треба, сама. А заодно наведу тут лад.
Я подумки молилась зберігати спокій.
— Маріє Степанівно, я ціную вашу ініціативу. Але наступного разу, будь ласка, попереджайте, коли збираєтеся прийти. І не використовуйте ключ без нашого відома.
Свекруха пирхнула, переходячи до мийки.
— Що за церемонії? Я мати Олега, не чужа людина. І до того ж, — вона скривилася, роздивляючись раковину, — судячи зі стану кухні, моя допомога тут не завадить.
— Що не так із моєю кухнею? — Я щиро не розуміла, про що вона говорить узагалі.
— Люба, та тут усе не так! — Марія Степанівна почала загинати пальці. — Фільтр для води треба було замінити ще місяць тому, спеції стоять як попало, раковина в нальоті, он крихти на столі. І це лише те, що впадає в очі!
— Ми обоє працюємо повний день, — процідила я. — І справляємося власними силами.
— Справляєтеся? — Марія Степанівна відкрила дверцята холодильника. — Подивися на це! Якісь магазинні обіди, якісь контейнери з незрозумілою їжею. Ти хоч готуєш для нього?
— Ми обоє готуємо, — Я підійшла й зачинила холодильник. — І це наше з Олегом діло, як ми організуємо наш побут.
Марія Степанівна випрямилася, дивлячись на мене з явною зневагою. Складалось враження. що я студентка, яка не виконала завдання і не виправдала сподівань.
— Жінка має створювати затишок у домі, — відкарбувала вона. — Навіть якщо працює. Я також працювала, але для Олега завжди був домашній обід і чистий одяг.
— Чудово, — кивнула я. — У Олега завжди є чистий одяг, якщо ви не знали. І обід, коли він хоче. А зараз я прошу вас піти.
— Піти? — Очі свекрухи округлилися. — Я ще навіть не постелила нове постільне, яке вам привезла! І не перевірила вашу спальню — там, напевно, теж безлад.
— Наша спальня взагалі не ваша справа, — відрізала я. — І я не давала вам дозволу влаштовувати тут ревізію. Забирайте своє постільне й ідіть.
Марія Степанівна почервоніла.
— Ну, знаєш! Це ж квартира, де живе мій син! Я маю повне право.
— Ви не маєте жодних прав на цю квартиру, — відповіла я, відчуваючи, як усередині закипаєвсе. — Це моя власність, і якщо я прошу вас піти, будьте ласкаві це зробити.
— Твоя власність? — Марія Степанівна коротко розсміялася.
— Уявіть собі! Це я її купувала!
— Яка мені різниця, хто купив цю квартиру? Якщо мій син тут живе, значить, це його квартира, а ти тут так, лише додаток до мого сина!
Я застигла, не вірячи своїм вухам.
— Повторіть, що ви зараз сказали?
— Ти чула, — Свекруха дивилась прямо мені в очі. Далі говорила по складах, аби я краще зрозуміла. — Що б там не було записано в документах, мій син має повне право жити тут як господар. А значить, і я маю право приходити до нього, коли захочу.
Я повільно підійшла до вхідних дверей і відкрила їх.
— Вийдіть. Зараз же.
— І не подумаю, — Марія Степанівна повернулася до миття раковини. — Я ще не закінчила. Олег скоро повернеться, хай він вирішує.
— Мене не цікавить, що вирішить Олег, — Мій голос дзвенів від напруги. — Це моя квартира, і я хочу, щоб ви її покинули. Негайно.
— Диви, яка принципова знайшлась, — Свекруха підвищила голос. — А як Олега до себе підселяти, то принципи не заважали? Тільки от квартира в тебе маленька, ремонт старий, меблі дешеві. Олег гідний більшого!
Я підійшла до столу й витягла з-під пакета з постільним ключі.
— Ось ваше постільне, — Я кивнула на пакет у кутку. — Забирайте й ідіть. А це, — Я помахала зв’язкою ключів, — я забираю. Більше ви сюди без запрошення не ввійдете.
— Як ти смієш так розмовляти з матір’ю свого чоловіка? — Марія Степанівна підвищила голос. — У тебе зовсім поваги й совісті немає? Я до тебе з усією душею, а ти.
У цей момент двері відчинилися, і на порозі з’явився Олег.
Він застиг, переводячи розгублений погляд із матері на мене.
— Що тут відбувається? — запитав він, повільно знімаючи куртку.
— Олежик! — Марія Степанівна сплеснула руками. — Твоя дружина виганяє мене з квартири! Уявляєш? Я прийшла допомогти, привезла вам нове гарне постільне вибирала його для вас годинами, аби тобі, сонечко, було зручно спати, бо те, що у вас, ну нікуди не годиться.
Я стояла, стискаючи в руці ключі, і дивилася прямо на чоловіка.
— Твоя мати прийшла без запрошення з ключами, які ти їй дав. Хоча ми з тобою домовилися, що ти зателефонуєш їй і перенесеш візит.
Олег кинув сумку на підлогу й потер обличчя руками.
— Мам, я ж казав, що ми сьогодні зайняті.
— І я про те ж! — підхопила я. — Але вона все одно прийшла й влаштувала тут ревізію. А коли я попросила її піти, вона заявила, що ця квартира твоя, а я лише «додаток» до тебе.
Марія Степанівна всміхнулась з явним призирством.
— Я сказала правду. Якщо мій син тут живе, це його дім.
Олег закотив очі:
— Мам, припини. Оля права, ми домовлялися. Ти не мала приходити сьогодні.
— Ось, значить, як, — Марія Степанівна примружила очі. — Тепер ти на її боці? Проти рідної матері?
— Тут немає сторін, — втомлено сказав Олег. — Просто давайте всі заспокоїмося.
— Ні, Олеже, — Я ступила вперед. — Я хочу знати, це правда? Ти дав своїй матері ключі від моєї квартири?
— Від нашої квартири, — поправив Олег. — Ми ж сім’я.
— Але ключі ти дав?
Олег пом’явся:
— Так, дав. На всяк випадок. Мало що може статися.
— Статися що? — Я підвищила голос. — Що такого може статися, що твоїй матері знадобиться входити в мою квартиру без мене?
— А якщо з тобою щось станеться? — втрутилася Марія Степанівна. — Хто тоді допоможе Олегу? Він же сам не впорається!
— Із чим не впорається? — Я сплеснула руками. — Із готуванням? Із прибиранням? Чи з відкриванням вхідних дверей?
— Олю, — Олег скривився. — Я просто дав мамі запасний комплект.
— Гаразд, — Я глибоко вдихнула. — То ось зараз я забираю цей «запасний комплект». І я дуже хочу, щоб твоя мати пішла.
Марія Степанівна подивилася на сина самим безневинним і ображеним поглядом:
— Олежик, ти чуєш, як вона зі мною розмовляє? У моєму віці таке ставлення.
— Господи, мам, тобі лише п’ятдесят три! — не витримав Олег. — Перестань прикидатися безпорадною бабусею.
— А ти перестань бути ганчіркою! — несподівано гарикнула Марія Степанівна. — Стоїш тут і дозволяєш цій панночці виганяти твою матір! Де твоя чоловіча гордість?
— До чого тут чоловіча гордість? — Олег підвищив голос.
— До того! — Марія Степанівна тицьнула пальцем у мій бік. — Ти живеш у її квартирі, за її правилами! Чоловік має бути господарем у домі!
Я розсміялася:
— Справді? Господарем? Тобто, за вашою логікою, жінка, яка заробила на власне житло, має вдавати, що це насправді власність її чоловіка?
— Так! — сказала Марія Степанівна. — Чоловікові потрібно почуватися головним!
— Мам, досить, — Олег спробував узяти її за руку. — Ходімо на кухню, поговоримо.
— Ні. Я не піду, поки не заступлюся за твої права! Оля користується тим, що в тебе немає своєї квартири! Вона маніпулює тобою!
— Чим я користуюся? — Я повільно підійшла до свекрухи. — Тим, що твій тридцятирічний син не зміг накопичити навіть на перший внесок? Чи тим, що я дозволила йому переїхати до мене, хоча воліла б жити сама, ніж із чоловіком, який приводить у мій дім свою матір із перевірками?
— Олю, — застережливо сказав Олег. — Слідкуй за словами.
— А то що? — Я повернулася до чоловіка. — Повернешся до матусі? То йди! Я нарешті зрозуміла, чому тебе все влаштовує. Тобі й так добре — живеш на всьому готовому, а мати ще й прибігає, аби рота втерти та подивитись, чи гарно я за тобою тут доглядаю.
Запала важка тиша. Я бачила, як обличчя Олега повільно блідне, а очі наповнюються образою.
— Ти справді так думаєш? — запитав він глухим голосом. — Що я живу на всьому готовому?
Я помовчала, збираючись із думками. Образа поступово відступав, поступаючись місцем утомі.
— Я не знаю, що думати, Олеже. Коли я купувала цю квартиру, я мріяла про власний простір. Про місце, де будуть лише мої правила. Де ніхто не вказуватиме мені, як жити.
— А потім з’явився я, — Олег усміхнувся. — І все зіпсував.
— Не ти, — Я кивнула на Марію Степанівну. — Вона. Зі своїми постійними візитами, перевірками, зауваженнями. Я почуваюся чужою у власному домі.
Марія Степанівна закотила очі:
— Звісно, зручно все звалити на свекруху. Класика жанру.
— Мам, помовчи, будь ласка, — несподівано твердо сказав Олег. — Дай нам поговорити.
Він повернувся до мене:
— Олю, я не знав, що тебе це так зачіпає. Я думав, це звичайні жіночі розбірки. Усі скаржаться на свекрух, нічого нового.
— Це не звичайні розбірки, — Я похитала головою. — Твоя мати не поважає мене. І, здається, не поважає навіть тебе, якщо вважає, що ти не можеш сам за себе постояти.
— Як ти смієш, — почала Марія Степанівна, але Олег жестом зупинив її.
— Я розумію твої почуття, Олю. Але зрозумій і мене. Це моя мати. Єдина. І вона справді мене любить, хай і висловлює це своєрідно.
— Любить настільки, що готова зруйнувати твою сім’ю? Гарна любов.
Олег підійшов до вікна, дивлячись на вечірню вулицю.
— Знаєш, я ніколи тобі не розповідав, але в дитинстві в нас із батьком були складні стосунки.І мама завжди була поруч, захищала мене. Може, тому вона така, надмірно турботлива.
— І після всього, що ми з тобою пережили, ти думаєш, що будеш щасливий із жінкою, яка думає лише про себе?
— А ти вважаєш, що я буду щасливий із жінкою, яка дозволить тобі командувати в нашому домі? — несподівано різко запитав Олег. — Чи ти хочеш, щоб я взагалі не одружився й жив із тобою до старості?
— То ти так думаєш? — прошепотіла вона. — Що я хочу зіпсувати тобі життя?
— Ти не хочеш, — Олег підійшов до матері й узяв її за руки. — Але так виходить. Ти не даєш мені стати дорослим. Самостійним.
— Я? Я просто хотіла допомогти, — Марія Степанівна розгублено подивилася на сина. — Цей світ такий важкий. А ти такий довірливий. Он, навіть дружині своїй довіряєш, не перевіряєш, не слідкуєш. а треба.
— Мені тридцять років, мам, — м’яко сказав Олег. — Я вже давно не дитина, яку треба захищати від батька. Я люблю тебе, але ти маєш прийняти, що тепер у мене є своя сім’я.
Марія Степанівна перевела погляд на мене:
— Вона ніколи не любитиме тебе так, як я.
— І не повинна, — Олег усміхнувся. — У неї інша роль у моєму житті. І я хочу, щоб ви з Олею навчилися поважати кордони одна одної.
Я глибоко вдихнула.
— Маріє Степанівно, я не хочу бути вашим противником. Але я не можу й не буду дозволяти вам розпоряджатися в моєму домі. У нашому з Олегом домі, — Я поправилася, глянувши на чоловіка. — Я ціную вашу турботу про сина, але нам потрібен простір, щоб будувати свою сім’ю.
— А якщо ви колись розлучитеся? — тихо запитала Марія Степанівна. — Що буде з Олегом? Куди він піде?
— Мам! — обурився Олег.
— Якщо ми колись розлучимося, — Я подивилася свекрусі прямо в очі, — Олег знайде собі житло. Він дорослий чоловік із хорошою роботою. Але краще давайте зробимо все, щоб цього не сталося.
— Правильно, — Олег поклав руку мені на плече. — Мам, я хочу, щоб ти пішла. Нам із Олею треба поговорити наодинці.
Марія Степанівна кивнула, вперше виглядаючи по-справжньому розгубленою.
— Гаразд. Але постільне я все-таки залишу. Воно гарне, наше, українська.
Коли за Марією Степанівною зачинилися двері, ми з Олегом мовчки подивилися одне на одного.
— І що тепер? — запитала я.
— Тепер, — Олег узяв мене за руку, — ми з тобою підемо і замовимо собі вечерю. Посидимо удвох і намагатимемось не згадувати цієї сцени. А з мамою, я поговорю ще раз, пізніше. Думаю, що на цьому все не скінчиться.
Коли я переповіла цю ситуацію своїй мамі, та мало не плакала від обурення. Сказала, що я не мала права так розмовляти зі свекрухою, адже вона старша і нічого “такого” не хотіла.
Але скажіть, хіба вік і досвід дають право поводитись от так? Невже мама чоловіка і справді вірить у те, що повинна чогось вчити чужу дитину. Син якому тридцять і досі дитина яку потрібно захищати?
Я не права?
Головна картинка ілюстративна.
