— Ти ж розумієш, що з моїми статками я навряд чи зможу вам суттєво допомагати, — Максим стояв у дверях, тримаючи в руках дві важкі валізи. Його погляд був холодним, ніби ми прожили разом не сім років, а пару тижнів.

— Але як же ми з Даринкою? — мій голос тремтів, я відчувала, як земля виходить з-під ніг. — Їй лише два роки, вона щодня чекає тебе з роботи. Ти ж так хотів дитину!

Він байдуже знизав плечима, навіть не подивившись у бік дитячої кімнати.

— Ти ж отримуєш державну допомогу. А за рік вийдеш на роботу, ти ж у мене розумниця, впораєшся. У мене зараз складний період, я просто виснажений цим побутом. Мені потрібен простір.

— Простір ціною нашої сім’ї? — я ледь чутно прошепотіла це, коли двері за ним уже зачинилися. Ключ у замку повернувся з таким звуком, ніби в моєму житті поставили величезну крапку.

Минуло три роки. Коли я згадую той вечір, мені здається, що то була інша жінка — слабка, розгублена, з очима, сповненими нерозуміння. Максим пішов без попереджень, без пояснень, просто забравши свої речі в один похмурий вівторок. “Я втомився”, — це все, на що вистачило його сміливості.

Перші місяці були схожі на туман. Якби не моя сестра Олена, я не знаю, як би ми вижили. Вона привозила продукти, сиділа з Даринкою, коли мені потрібно було терміново шукати підробіток, і, що найважливіше, не давала мені впасти у прірву відчаю.

Вона ділилася своїми заощадженнями, не називаючи сум, просто казала: “Це на майбутнє племінниці, повернеш, коли станеш на ноги”.

Поступово життя почало налагоджуватися. Я знайшла чудову роботу в сфері графічного дизайну, Даринка пішла до садочка, де її всі полюбили за щиру посмішку та кучеряве волосся.

Я навчилася самостійно лагодити крани, планувати бюджет так, щоб нам вистачало і на розвиваючі гуртки, і на маленькі жіночі радощі.

Максим за весь цей час жодного разу не зателефонував. Жодної листівки на день народження доньки, жодного запитання: “Як ви?”. Я викреслила його зі свого щоденного графіка, але в пам’яті все ж залишалися ті світлі моменти, коли ми тільки-но привезли малечу з пологового будинку, і він, здавалося, був найщасливішою людиною у світі. Тепер я розумію, що то була лише гарна обгортка.

Одного теплого осіннього вечора ми з Даринкою поверталися з прогулянки. Вона захоплено розповідала мені про нову іграшку, яку бачила у садочку, і я, сміючись, обіцяла їй щось подібне на вихідних.

Біля нашого під’їзду стояв чоловік. Його постать здалася мені болісно знайомою. Коли ми підійшли ближче, серце тьохнуло. Це був Максим. Він трохи змінився, на обличчі з’явилися нові зморшки, а в очах не було колишньої зухвалості.

— Привіт, Маріє, — він зробив крок назустріч. Його голос звучав невпевнено. — Яка ж вона вже велика. Даринко, впізнаєш мене? Я твій тато.

Донька з підозрою подивилася на незнайомця. Вона міцніше стиснула мою долоню і сховалася за мою спідницю. Для неї він був просто перехожим, який чомусь знав її ім’я.

— Що ти тут робиш, Максиме? — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині все вирувало.

— Я багато думав. Усе, що сталося три роки тому — це була помилка. Я зрозумів, що не можу без вас. Я хочу повернутися. Хочу бути справжнім батьком.

Я не знала, що відповісти. У моїй голові пронеслися всі ті безсонні ночі, коли я рахувала кожну копійку, і всі ті свята, які ми проводили вдвох. Але жіноча натура часом занадто милосердна. Я дозволила йому піднятися до нас на чай.

У квартирі Максим почувався ніяково. Він намагався заговорити з Даринкою, розповідав їй, як сильно сумував, які сни про неї бачив.

— Малеча, я прийшов, щоб ми знову були разом! Я буду купувати тобі найкращі сукні, ми будемо гуляти в парку щодня, — він розпинався перед дитиною, яка продовжувала дивитися на нього з настороженістю.

Я заварювала чай і спостерігала за цією сценою. Мені впало в око те, що “люблячий батько” прийшов після трирічної розлуки з абсолютно порожніми руками. Ні шоколадки, ні дрібної забавки, ні навіть яблука для дитини. Тільки слова — солодкі, липкі й нічим не підкріплені.

— Максиме, — я поставила чашки на стіл, — ти кажеш про повернення. А як ти собі це уявляєш? Ти знаєш, скільки коштує навчання дитини, її одяг, медицина? Ти готовий брати на себе фінансову відповідальність за ті роки, що ти був відсутній?

Він відвів погляд і почав нервово крутити ложечку в руках.

— Маріє, ну ти ж знаєш мою ситуацію. Робота нестабільна, зараз такі часи важкі. Я отримую зовсім небагато, ледь на життя вистачає. Але ж головне — це почуття, правда? Гроші — це папірці, вони приходять і йдуть.

Я відчула, як у мені прокидається якась холодна, раціональна злість. Три роки тому він пішов, бо його доходи були “мізерними”, і тепер він повертається з тією самою піснею.

Наступні два тижні Максим з’являвся біля садочка майже щодня. Він зустрічав нас, йшов поруч, продовжуючи розповідати про свою велику любов. Проте за цей час він жодного разу не запропонував купити дитині хоча б сік чи булочку. Він просто супроводжував нас, як безкоштовний додаток.

Даринка так і не почала називати його татом. Вона була розумною дівчинкою і відчувала фальш. Одного дня, коли ми знову сіли пити чай після такої прогулянки, я вирішила, що час ставити крапку.

— Знаєш, Максиме, — почала я, дивлячись йому прямо в очі. — Я довго думала про твою пропозицію. Про твій “складний період” і твої почуття.

Він підбадьорився, в його очах з’явилася надія.

— То ми спробуємо ще раз?

— Ні, — я хитала головою. — Я просто згадала твої слова три роки тому. Пам’ятаєш, ти сказав, що я якось викручуся? Що в тебе маленька зарплата і ти не можеш допомогти? Так от, я справді викрутилася. Я побудувала світ, де нам з донькою тепло і затишно. А тепер я бачу, що ти знову прийшов до нас “втомленим” і з тими самими порожніми кишенями.

Він відкрив рота, щоб щось заперечити, але я продовжила:

— Ти не доньку прийшов шукати. Ти прийшов шукати зручну гавань, де тебе нагодують, обігріють і не вимагатимуть нічого натомість. Ти вирішив повернутися, бо ми стали успішними, а ти — ні. Знаєш, я теж трохи втомилася від твоїх розмов. Якщо ти за три роки не зміг знайти способу порадувати дитину чимось матеріальним, то твоя “любов” не варта й ламаного гроша.

Максим зблід. Він зрозумів, що його гра розкрита. Сарказм у моєму голосі був занадто очевидним.

— Тобі тільки гроші й потрібні, — кинув він, підводячись. Його маска доброзичливості миттєво злетіла.

— Ні, Максиме. Мені потрібна надійність. А ти — як той флігель на вітрі. Куди дме легше життя, туди ти й повертаєшся. Йди. Ми вже звикли без тебе, і, як бачиш, у нас все чудово. Не хочу, щоб Даринка звикала до людини, яка знову “втомиться” при першій же фінансовій кризі.

Він пішов так само швидко, як і три роки тому. Не попрощався з донькою, не озирнувся. Я зачинила двері й відчула неймовірну легкість. Це було те саме відчуття, коли завершуєш складний проект, над яким працював роками.

Даринка підбігла до мене і обійняла за коліна.

— Мамо, а той дядько більше не прийде?

— Ні, сонечку. Він просто заходив на чай.

Я підняла її на руки, відчуваючи її тепло. Чи не ображатиметься на мене вона, коли виросте? А може, все ж потрібно було б його пробачити? заради неї, аби моя донька росла у повній сім’ї.

Невже я зробила помилку?

Головна картинка ілюстративна.