Олена провела рукою по старому дерев’яному комоду, що залишився від бабусі. Пил накопичувався в куточках, попри те, що вона регулярно прибирала всі поверхні.

Ця трикімнатна «сталінка» дісталася їй у спадщину два роки тому, після того як бабуся Віра Петрівна пішла з життя через похилий вік.

Високі стелі, величезні вікна, паркет скрипучий, але міцний і надійний.

Квартира пахла історією — тим особливим ароматом старого дерева й книг, який неможливо створити штучно.

Тут бабуся прожила все своє життя, тут народилася мама Олени, тут сама Олена провела половину дитинства, граючись у бабусиних кімнатах.

Після весілля Андрій оселився тут як удома. Олена тоді не заперечувала — квартира простора, місця вистачить усім.

Чоловік розставив свої книги на стелажі у вітальні, повісив на стіну диплом про вищу освіту, притягнув свій великий комп’ютерний стіл.

Казав, що для роботи потрібен простір. Олена кивала, ховала бабусині речі на антресолі, звільняла полиці.

Андрій сидів за тим столом зараз, втупившись у монітор. Світло від екрана падало на обличчя, роблячи риси гострішими. Він швидко друкував, хмурився, хитав головою.

— Що там у тебе? — запитала Олена, проходячи повз із ганчіркою в руках.

— Бізнес-план, — не відриваючись від екрана, відповів Андрій. — Дивлюся варіанти.

— Знову? — Олена зупинилася.

— А що такого? — чоловік нарешті підвів погляд. — Треба ж щось робити. На одній зарплаті далеко не заїдеш.

Олена промовчала. Зарплата Андрія була середньою — за роботу менеджера середньої ланки в не найуспішнішій компанії. Її власна зарплата бухгалтера була трохи вищою.

Разом вони більш-менш справлялися, але про розкіш не йшлося. Чоловік про це говорив постійно. Хотів більшого — нову машину, подорожі за кордон, ресторани.

— Ти ж розумієш, — продовжував Андрій, дивлячись на дружину, — що так ми все життя просидимо на одному місці. Треба ризикувати. Вкладатися в щось перспективне.

Олена кивнула й пішла на кухню. Вона чула ці розмови вже не вперше. Андрій постійно шукав способи швидко покращити матеріальне становище.

То читав книги про інвестиції, то дивився вебінари про стартапи, то вивчав криптовалюту. Але далі розмов справа не заходила.

Через тиждень усе змінилося. Андрій повернувся додому схвильований, очі горіли.

— Оленочко, я знайшов! — вигукнув чоловік, скидаючи черевики просто в коридорі. — Ідеальний варіант!

— Що знайшов? — Олена вийшла зі спальні.

— Стартап! Доставка здорового харчування! — Андрій розмахував руками. — Дивись, я все прорахував. Ринок росте, люди хочуть правильно харчуватися, але часу готувати немає. Ми організуємо доставку готових страв — корисних, смачних, гарно запакованих.

— Ми? — перепитала Олена.

— Ну я, звісно, — Андрій махнув рукою. — Але це для нас обох. Для нашої сім’ї. Уявляєш, через рік-два у нас буде свій бізнес, стабільний дохід, ми зможемо дозволити собі все, що захочемо.

Олена слухала й намагалася зрозуміти, звідки в чоловіка така впевненість. Андрій ніколи не працював у сфері харчування, не займався доставкою, навіть готував рідко. Але в його голосі звучала така переконливість, що заперечувати не хотілося.

— А гроші звідки? — обережно запитала Олена.

— У нас же є заощадження, — Андрій сів поруч, узяв її за руку. — Оленочко, це наш шанс. Давай спробуємо. Якщо не вийде — повернемося до звичайного життя. Але хоча б спробуємо.

Жінка подивилася на чоловіка. В його очах була така надія, що відмовити виявилося неможливо.

Заощадження — це гроші, які вони збирали на новий холодильник. Але Андрій так вірив у свій проєкт.

— Добре, — кивнула Олена. — Спробуємо. А холодильник у кредит візьмемо.

Андрій кинувся її обіймати, цілував у щоки, казав, яка вона чудова дружина. Олена посміхалася й гладила чоловіка по спині, але всередині оселилася тривога. Маленька, ще зовсім крихітна, але вже відчутна.

Через місяць тривога посилилася. Андрій вклав усі гроші в закупівлю контейнерів, упаковки, рекламу в соцмережах.

Замовлень було мало — два-три на день. Собівартість страв вийшла вищою, ніж чоловік розраховував.

Кухар, якого найняв Андрій, готував добре, але повільно. Доставка запізнювалася. Клієнти скаржилися, залишали негативні відгуки.

Олена спостерігала за всім мовчки. Бачила, як чоловік нервує, як перестає спати ночами, як сперечається з кухарем по телефону.

Але нічого не казала. Просто підтримувала. Готувала вечері, прасувала сорочки, обіймала перед сном.

Через три місяці стартап закрився. Гроші скінчилися, кухар пішов, клієнти розбіглися. Андрій тиждень ходив похмурий, майже не розмовляв. Потім зітхнув і сказав:

— Ну що ж. Не вийшло. Буває.

Олена полегшено зітхнула. Може, тепер вони повернуться до нормального життя. Знову накопичать на холодильник, житимуть як раніше.

Але через два тижні все почалося заново. Тільки тепер ініціатором виступила не Андрій, а його мати.

Світлана Миколаївна з’явилася в дверях їхньої квартири в суботній ранок. Висока, струнка жінка, завжди одягнена з голочки.

Сьогодні на ній був бежевий костюм, туфлі на підборах, у руках дорога сумка. Олена відчинила двері й завмерла — свекруха зазвичай попереджала про візити заздалегідь.

— Добрий день, Леночко, — Світлана Миколаївна пройшла в квартиру, навіть не дочекавшись запрошення. — Андрій удома?

— Так, у кімнаті, — Олена зачинила двері.

— Поклич його, будь ласка, — свекруха пройшла у вітальню й сіла на диван. — У мене до нього важлива розмова.

Олена покликала чоловіка. Андрій вийшов сонний, у домашніх штанах і старій футболці.

— Мамо? Що сталося? — він протер очі.

— Сідай, синочку, — Світлана Миколаївна поплескала по дивану поруч. — Я тут дещо придумала.

Олена залишилася стояти в дверному прорізі. Свекруха на неї не зважала, дивилася тільки на сина.

— Я вирішила відкрити бізнес, — почала Світлана Миколаївна. — Кондитерські. Мережу невеликих кондитерських у центрі міста.

— Кондитерські? — Андрій випростався. — Цікаво.

— Я вже все вивчила, — мати дістала з сумки теку з документами. — Ринок росте, конкуренція є, але не надто сильна. Люди люблять солодке, готові платити за якісні торти, тістечка. Я знайшла чудові приміщення — три точки в центрі, поруч з офісами й торговими центрами.

Андрій узяв теку, почав гортати. Олена бачила, як очі чоловіка спалахують тим самим вогнем, що й перед стартапом з доставкою їжі.

— Постачальників я теж знайшла, — продовжувала Світлана Миколаївна. — Домовилася про хороші ціни. Кондитери є — я переманила двох людей із відомої кондитерської. Вони готові працювати за відсоток від прибутку.

— Звучить чудово, — Андрій кивав, вивчаючи цифри в документах. — А скільки потрібно капіталу?

— Ось це питання, — свекруха відкинулася на спинку дивана. — Для старту потрібно чимало. Оренду приміщень, обладнання, зарплату перші місяці, закупівлю.

Олена відчула, як усередині все стиснулося. Велика сума. Звідки в них такі гроші?

— У мене є половина, — сказала Світлана Миколаївна. — Це мої заощадження. Але потрібно ще стільки ж.

Андрій задумався, барабанячи пальцями по підлокітнику.

— Мамо, а ти впевнена в цьому проєкті? — запитав Андрій.

— Абсолютно, — Світлана Миколаївна нахилилася вперед. — Андрію, це наш шанс. Мій і твій. Ми нарешті заживемо по-людськи. Ти кинеш цю роботу за копійки, будеш керуючим. Я займатимуся фінансами. Ми станемо партнерами.

— Але звідки взяти решту? — Андрій почухав потилицю.

Світлана Миколаївна перевела погляд на Олену, яка весь час мовчки стояла біля дверей. Погляд був оцінювальний, холодний.

— Гадаю, у вашій родині є активи, — сказала свекруха повільно.

Олена зрозуміла, про що йдеться, раніше за Андрія.

Після відходу Світлани Миколаївни Андрій був сам не свій. Ходив по квартирі, міркував уголос, будував плани.

Олена мовчки слухала, але всередині наростало занепокоєння. Свекруха хотіла грошей. Багато грошей. І дивилася при цьому на Олену так, ніби та була не людиною, а джерелом коштів.

Наступні тижні Світлана Миколаївна стала частим гостем. Приходила кілька разів на тиждень, завжди з новими розрахунками, фото приміщень, договорами.

Андрій поринув у вивчення кондитерського бізнесу. Читав форуми, дивився відео на YouTube, говорив з кондитерами по телефону.

Олена спостерігала за всім збоку. Її думки ніхто не запитував. Світлана Миколаївна зверталася тільки до сина, ніби Олени в кімнаті не було.

Андрій теж перестав радитися з дружиною. Усі вечори проводив за комп’ютером, вивчаючи бізнес-плани, які надсилала мати.

Одного вечора Олена мила посуд і почула, як Андрій розмовляє по телефону в сусідній кімнаті. Двері були прочинені, голос долинав виразно.

— Так, мені потрібна оцінка квартири, — казав чоловік. — Трикімнатна, сімдесят два квадратні метри, центр міста… Так, для продажу, можливо… Коли можете приїхати?

Олена завмерла з тарілкою в руках. Вода лилася з крана, піна стікала на підлогу, але вона не помічала. Оцінка квартири. Для продажу.

Чоловік збирався продати її квартиру.

лена витерла руки рушником, вимкнула воду й пішла в кімнату. Андрій сидів за комп’ютером, щось записував у блокнот.

— З ким ти говорив? — запитала Олена.

— А? — Андрій підвів голову. — З рієлтором.

— Навіщо тобі рієлтор?

— Ну… — чоловік зам’явся. — Просто дізнатися, скільки наша квартира коштує.

— Наша? — Олена склала руки. — Це моя квартира. Дісталася мені від бабусі.

— Лено, не починай, — Андрій скривився. — Ми ж сім’я. Що твоє, що моє — все спільне.

— Ні, — Олена похитала головою. — Квартира оформлена на мене. До шлюбу. Це моє майно.

— Ну і що? — Андрій підвівся. — Ми ж живемо тут разом. Я твій чоловік. Чому ти так чіпляєшся за цю формальність?

— Бо ти збираєшся її продати, — Олена дивилася чоловікові прямо в очі. — Це так? Відповідай.

Андрій відвів погляд.

— Мама запропонувала варіант, — почав чоловік обережно. — Хороший варіант. Ми продаємо квартиру, вкладаємо гроші в бізнес, і через рік-два купуємо нову. Навіть кращу за цю.

— А де ми житимемо цей рік-два?

— Мама каже, можемо зняти щось недороге, — Андрій знизав плечима. — Або в неї поживемо. У неї трикімнатна велика.

Олена мовчала. Всередині закипало щось гаряче, обурене.

— Я не продаватиму квартиру, — сказала Олена тихо, але твердо.

— Олено, ти не розумієш, — Андрій підійшов ближче. — Це шанс змінити наше життя. Ми будемо власниками бізнесу. У нас будуть гроші. Ми зможемо…

— Ні, — перебила Олена. — Я не продаватиму квартиру заради твоєї матері та її сумнівного бізнесу.

— Сумнівного? — Андрій насупився. — Мама все прорахувала! Там реальні цифри, реальні договори!

— Реальні борги після невдачі, — Олена розвернулася й пішла до виходу з кімнати. — Як з твоєю доставкою їжі.

— Це було інше! — гукнув Андрій їй услід.

— Якщо вона така впевнена в успіху, чому свою квартиру не закладатиме? — гукнула дружина.

Олена пішла в спальню й зачинила двері. Сіла на ліжко й обхопила голову руками. Андрій хотів продати її квартиру.

Квартиру бабусі. Єдине, що в неї було по-справжньому своє. Заради грошей. Заради бізнесу свекрухи.

Наступні дні атмосфера в домі стала нестерпною. Андрій майже не розмовляв із дружиною.

Приходив пізно, йшов рано. Йому постійно телефонували — Олена чула уривки розмов про документи, договори, оцінку.

Одного вечора Андрій прийшов додому з рієлтором — молодим хлопцем у костюмі. Рієлтор ходив по квартирі, оглядав стіни, вікна, фотографував.

Олена стояла на кухні й дивилася на все це мовчки. Андрій не попросив її дозволу. Навіть не попередив.

Після відходу рієлтора Олена спробувала поговорити.

— Андрію, нам треба обговорити це, — почала дружина.

— Що обговорювати? — чоловік зняв черевики. — Квартира коштує чимало. Цього вистачить на вкладення в бізнес і на оренду житла на перший час.

— Я не дам згоди на продаж.

— Олено, не будь дитиною, — Андрій скривився. — Ми ж сім’я. Сім’я повинна допомагати одне одному.

— Допомагати — це одне. А продавати єдине житло — інше.

— Ти перебільшуєш, — Андрій пішов на кухню, відчинив холодильник. — Мама вже знайшла нам хорошу двокімнатну в оренду. Недорого, район нормальний.

— Я не хочу знімати, — Олена притулилася до дверного одвірка. — Це моя квартира. Тут жила моя бабуся. Тут я виросла.

— Сентименти, — Андрій відмахнувся. — Треба думати про майбутнє, а не про минуле.

— Це не сентименти, — голос Олени став твердішим. — Це моє майно. За законом я маю право розпоряджатися ним самостійно.

— Ось і почалося, — Андрій грюкнув дверцятами холодильника. — Твоє, моє. Ми що, вороги?

— Ми станемо ворогами, якщо ти продовжуватимеш наполягати на продажу.

Андрій подивився на дружину довгим поглядом. Потім розвернувся й вийшов із кухні.

Олена залишилася стояти сама, стискаючи руки так сильно, що нігті вп’ялися в долоні.

Світлана Миколаївна не змусила себе чекати. Через два дні вона знову з’явилася вдома. Цього разу з текою документів ще товщою, ніж раніше.

Олена готувала вечерю, коли почула дзвінок у двері. Відчинила — на порозі стояла свекруха. У руках тека, на обличчі посмішка.

— Добрий вечір, Леночко, — Світлана Миколаївна пройшла в квартиру. — Андрій удома?

— Так, — Олена зачинила двері.

— Чудово. Мені треба поговорити з вами обома, — свекруха пройшла у вітальню, сіла на диван і поклала теку на коліна.

Андрій вийшов із кімнати. Побачивши матір, усміхнувся.

— Привіт, мамо. Що там у тебе?

— Сідай, синочку, — Світлана Миколаївна поплескала по дивану. — І ти теж, Олено. Це стосується вас обох.

Олена повільно пройшла у вітальню й сіла в крісло навпроти дивана. Андрій влаштувався поруч із матір’ю.

— Я принесла документи, — почала Світлана Миколаївна, відкриваючи теку. — Договори оренди приміщень, договори з постачальниками, розрахунки прибутку. Все готово. Залишилося тільки оформити продаж квартири й внести гроші.

— Мамо, давай почекаємо, — Андрій покосився на дружину. — Нам треба ще обговорити це.

— Що обговорювати? — Світлана Миколаївна підняла брови. — Все вже вирішено. Ти ж сам казав, що ви згодні.

Олена випросталася в кріслі.

— Вибачте, Світлано Миколаївно, але ніхто нічого не вирішував, — сказала Олена рівним голосом.

Свекруха подивилася на неї так, ніби побачила вперше.

— Олено, люба, я розумію твої побоювання, — почала Світлана Миколаївна поблажливим тоном. — Але це тимчасові труднощі. Через рік-два ви купите нову квартиру. Навіть кращу.

— Це моя квартира, — Олена не відводила погляду. — І я не збираюся її продавати.

— Не збираєшся? — Світлана Миколаївна усміхнулася. — Ти заміжня. У тебе є зобов’язання перед сім’єю. Перед чоловіком.

— Мої зобов’язання не включають продаж мого дошлюбного майна.

— Ах ось як, — свекруха відкинулася на спинку дивана. — Добрачне майно. Ти юристом стала, чи що?

— Ні, — Олена склала руки. — Але я знаю свої права.

Світлана Миколаївна повернулася до сина.

— Андрію, ти чуєш, що каже твоя дружина? Вона відмовляється допомогти сім’ї.

— Олено, ну правда, — Андрій потер перенісся. — Може, ти подумаєш? Мама вклала в це стільки сил.

— Нехай вкладає свої гроші, — Олена підвелася. — А мою квартиру не чіпатиме.

— Як ти можеш! — Світлана Миколаївна підскочила. — Ти думаєш тільки про себе!

— Я думаю про дах над головою, — Олена пішла до виходу з вітальні. — І раджу вам теж подумати.

— Куди ти йдеш? — гукнула свекруха. — Ми ще не закінчили розмову!

— Я закінчила, — Олена обернулася. — Світлано Миколаївно, будь ласка, йдіть.

— Що?! — свекруха почервоніла. — Ти мене виганяєш?

— Так, — Олена підійшла до дверей і відчинила їх. — Йдіть. Негайно.

Світлана Миколаївна схопила теку й підвелася.

— Андрію! Ти терпітимеш це?

Андрій сидів на дивані, розгублений. Дивився то на матір, то на дружину.

— Олено, ти чого? — пробурмотів чоловік.

— Андрію, у тебе є година, — сказала Олена тихо, але твердо. — Збирай речі.

— Що? — Андрій підскочив. — Ти про що?

— Я хочу, щоб ти пішов, — Олена стояла біля відчинених дверей. — Звідси. Сьогодні.

— Через якусь квартиру?

— Через те, що ти не поважаєш мене, — Олена дивилася чоловікові в очі. — Через те, що ти намагався продати моє без моєї згоди. Через те, що твоя мати вважає, ніби може розпоряджатися моїм життям.

— Андрію, ходімо, — Світлана Миколаївна взяла сина за руку. — Нехай ця вперта залишається сама. Ми обійдемося без неї.

Андрій стояв посеред кімнати, не знаючи, що робити. Мати тягнула його до виходу, дружина дивилася холодним поглядом.

— Ти пошкодуєш, — сказав Андрій нарешті.

— Може бути, — кивнула Олена. — Але це буде моє рішення.

Світлана Миколаївна першою вийшла за двері, голосно цокаючи підборами. Андрій постояв ще кілька секунд, потім пішов у кімнату збирати речі.

Олена залишилася біля дверей, слухаючи, як чоловік відчиняє шафи, кидає одяг у сумку, бурмоче собі під ніс.

Через сорок хвилин Андрій вийшов із двома сумками. Обличчя зле, губи стиснуті.

— Ти точно цього хочеш? — запитав чоловік на порозі.

— Так, — відповіла Олена.

— Добре, — Андрій кивнув. — Побачимо.

Двері грюкнули. Олена залишилася сама в тиші великої квартири. Сіла на підлогу просто біля входу й закрила обличчя руками.

Дихати було важко. Всередині все тремтіло. Але полегшення не приходило. Тільки порожнеча.

Наступного дня Олена пішла до юриста. Молода жінка на ім’я Ірина Сергіївна вислухала її історію, покивала.

— Квартира оформлена на вас до шлюбу? — уточнила Ірина Сергіївна.

— Так, — Олена дістала документи. — За заповітом бабусі. Два роки тому.

— Тоді це ваше дошлюбне майно, — юрист вивчила папери. — Чоловік не має на нього жодних прав. Навіть якщо подасть до суду, програє.

— А розлучення?

— Подавайте заяву, — Ірина Сергіївна кивнула. — Я складу документи. З огляду на те, що спільно набутого майна майже немає, процес буде швидким.

Олена кивнула. Вийшла з офісу юриста й пішла пішки додому. По дорозі зайшла в магазин замків, замовила заміну на вхідні двері.

Майстер пообіцяв приїхати завтра вранці.

Вдома Олена ходила порожніми кімнатами. Андрій забрав свої речі, але сліди його присутності залишилися всюди. Комп’ютерний стіл у кутку. Книги на полиці. Фото на стіні — їхнє весілля, рік тому.

Олена зняла фото й сховала в шафу. Потім зібрала книги Андрія в коробку. Комп’ютерний стіл поки залишила — важкий, самій не впоратися.

Андрій телефонував тричі за вечір. Олена не відповідала. Потім прийшли повідомлення. Спочатку злі — звинувачення в егоїзмі, жадібності.

Потім примирливі — прохання поговорити, обговорити все спокійно. Олена не відповідала. Заблокувала номер і лягла спати.

Через тиждень прийшла повістка до суду. Андрій подав на розлучення першим. Олена не здивувалася. Зібрала документи й прийшла на засідання.

Андрій сидів з іншого боку залу, поруч зі Світланою Миколаївною. Свекруха дивилася на Олену з відкритим презирством. Андрій просто відводив очі.

Процес був коротким. Суддя запитала про причини розлучення, про спільно набуте майно, про дітей. Дітей не було. Майна теж майже не було — Андрій вимагав диван і телевізор. Олена погодилася.

Коли мова зайшла про квартиру, адвокат Андрія спробував довести, що чоловік має право на частку.

Ірина Сергіївна надала документи про те, що квартира отримана Оленою до шлюбу. Суддя відхилила вимоги Андрія.

Зате спливла інша інформація. Ірина Сергіївна запросила довідку про борги Андрія. Виявилося, що за час шлюбу чоловік встиг набрати мікрокредитів на чималу суму.

Для стартапу з доставкою їжі. Борги висіли на ньому, і за законом мали ділитися порівну при розлученні.

Олена не знала про ці борги. Андрій мовчав. Ірина Сергіївна надала докази, що гроші витрачені не на сімейні потреби, а на особистий бізнес-проєкт Андрія.

Суд постановив — борг залишається за Андрієм.

Після засідання Світлана Миколаївна підійшла до Олени в коридорі суду.

— Ти зруйнувала життя моєму сину, — прошипіла свекруха.

— Ні, — Олена подивилася їй в очі. — Ви самі зруйнували. Своїми планами, своєю жадібністю.

— Жадібністю? — Світлана Миколаївна задерла підборіддя. — Це ти жадібна! Не захотіла допомогти сім’ї!

— Допомогти — це дати гроші в борг, — Олена похитала головою. — А не продавати єдине житло заради сумнівного бізнесу.

— Андрій мав рацію щодо тебе, — свекруха розвернулася, щоб піти. — Ти егоїстка.

— Може бути, — Олена знизала плечима. — Зате в мене є дах над головою.

Світлана Миколаївна пішла, голосно цокаючи підборами. Андрій стояв осторонь, не наважуючись підійти. Олена пройшла повз нього, навіть не глянувши.

Через місяць розлучення оформили офіційно. Олена отримала свідоцтво про розірвання шлюбу й полегшено зітхнула. Більше ніяких Андріїв з їхніми авантюрами. Ніяких Світлан Миколаївен з їхніми планами.

Олена продовжувала працювати на двох роботах — бухгалтером удень і за сумісництвом помічницею бухгалтера в іншій компанії ввечері.

Грошей стало навіть більше — не треба було утримувати чоловіка з його нескінченними проєктами.

Через пів року Олена дізналася від спільних знайомих, що бізнес Світлани Миколаївни так і не стартував.

Свекруха вклала свої заощадження в оренду приміщень і закупівлю обладнання, але грошей не вистачило. Кондитерські так і не відкрилися.

Світлана Миколаївна намагалася повернути хоча б частину коштів але безуспішно.

Андрій жив у матері. Працював на тій самій роботі за ту саму зарплату. Світлана Миколаївна постійно дорікала синові з. Їхні стосунки зіпсувалися.

Олена іноді думала про колишнього чоловіка. Не з жалем і не з жалем. Просто думала — як людина може так легко зрадити довіру. Як можна ставити чужі гроші й чужі плани вище сім’ї.

Вона більше не розмовляла з Андрієм. Коли випадково бачила його в торговому центрі чи на вулиці, просто проходила повз.

Андрій теж не зупинявся. Вони стали чужими людьми, які колись жили разом.

Через рік Олена познайомилася з Олегом — спокійним, надійним чоловіком, який працював інженером на заводі.

Він не будував грандіозних планів, не мріяв про швидкі гроші. Просто жив розміреним життям, збирав на машину, ходив на риболовлю по вихідних.

Вони зустрічалися кілька місяців, перш ніж Олена наважилася запросити Олега в гості на вечерю. Показала квартиру, розповіла про бабусю, про ремонт. Олег ходив, роздивлявся, кивав.

— Хороша квартира, — сказав Олег. — Затишна.

— Це моя фортеця, — усміхнулася Олена.

— Правильно, — Олег обійняв її за плечі. — У кожного має бути своя фортеця.

Олена притулилася до нього й подивилася у вікно. За вікном було місто, люди, життя. І в неї було своє життя — без Андрія, без Світлани Миколаївни, без їхніх планів і авантюр.

Просто своє життя в своїй квартирі.

І цього було достатньо.

Головна картинка ілюстративна.