“Ти ж розумієш, що я піду разом із нею? – дивлячись у підлогу мовив чоловік. – Ти впевнена, що хочеш заради своєї доньки втратити все, що ми з тобою маємо?”. Та не була я впевнена, я й досі не знаю, чи то вірно вчинила, але коли вже довелось робити вибір, то інакше я вчинити просто не могла.

У мого чоловіка велика і дружна родина. Їх у матері четверо синів, мій Василь – найменший. Хоч і живемо ми із ним всього десять років разом, та прийняли вони і мене гарно і доньку мою. Я людина міська, та приїздити до свекрухи в село обожнювала. Навіть саджати картоплю, чи збирати кукурудзу було у великій і дружній компанії і весело і приємно.

Мені здавалось, що свекруха правильно змогла виховати своїх дітей. Вони були і між собою усі дружні і до неї ставились шанобливо і з любов’ю. Однак, не все виявилось так райдужно, як я собі малювала.

Коли свекруха моя занедужала, ще якось сини разом тримались і кожен чим міг допомагав матері стати на ноги. Та тиждень ішов за тижнем, а надії на те, що мама мого Василя відновиться повністю, ставало все менше. Коли вже прийшов час виписки, постало питання про те, де буде і в кого свекруха.

Тоді брати між собою дійшли згоди, що будуть матір глядіти по черзі. Оскільки в рідному селі із них ніхто не залишився, то й наймати до матері людину там не було сенсу, адже навідуватись потрібно було б хоча би разів зо два на тиждень, а в нас усіх робота. Вирішили, що мама буде в кожного по три місяці на рік.

Так у моїй маленькій однокімнатній квартирі з’явилась свекруха. Ми з Василем прибрали перегородку між балконом і кімнатою, зробили повну перестановку, усе під потреби недужої, свій диван винесли на кухню. Якось так надіялись перебути тих три місяці.

Та минає вже другий рік, а моя свекруха і досі в нас. Виходить так, що ніхто окрім мого чоловіка не може нині маму глядіти: двоє його братів за кордоном із сім’ями, а один і сам не здоровий. Ситуація не з приємних, та що ми могли вже вдіяти?

Василь майже всю турботу про маму на себе перебрав. Брати з-за кордону гарно допомагають, тож я нічого проти того не мала, хоч нам і нелегко було. Та все змінило розлучення моєї доньки.

Ніночка моя заміж вийшла лиш півтора роки тому по великій любові. Саме ж другий курс закінчувала, а вже при надії. Як я її не просила, та пішла вона під вінець.

Мене перш враження не підвело, бо той її Руслан не був хорошим чоловіком, не вийшло із нього й тата доброго. Що й казати, як він забув забрати Ніну, коли її з малюком додому виписували. Не вважав за потрібне ні утримувати дружину із дитям, ні допомагати з сином. А це – виставив Ніну з малюком на вулицю.

Ну а куди доні йти – звісно ж до мами. Не зачинила я перед нею двері, хоч і прийняти толком було нікуди. Тиждень ми так-сяк перебули, але добре бачили, що то не життя в однокімнатній квартирі таким кагалом. Мені довелось обирати між донькою і мамою чоловіка.

— Мені доведеться звільнятись з роботи і їхати з мамою в село, – говорив Василь. – Може, хай краще Ніна в мамин дім їде? Все ж дитині на природі буде краще.

Та я б і не проти, однак доня повинна скінчити навчання, та й зручностей у сільській хаті ніяких. Як вона там із малюком?

Уже місяць, як Василь із мамою з’їхали. Зі мною він не розмовляє, на дзвінки не відповідає – образився.

Мені шкода Василя, соромно перед свекрухою і усієї родиною, але скажіть, хіба ж мала я інший вибір? Чи могла я зберегти сім’ю, був інший вихід?

Головна картинка ілюстративна.